"Жорстоким вихором ввірвалась війна і в наш Поліський край. Махнула страшним крилом над хутором Загора, понівечила людські життя, обпалила долі, вписала в біографії вогненні рядки. БУЛА війна. Друга світова. І була Перемога над фашизмом. Мільйони українців віддали за неї свої життя – ці жертви ще й досі підраховують. А нині ми відзначаємо День Пам’яті і Примирення, вигнання фашистів з України. І згадуємо, перегортаючи сімейні альбоми, переглядаючи бойові медалі батьків, дідів, згадуючи те розказане ними, що збереглося в пам’яті, те, чого забути неможливо" – Єва Кузьмівна Хутка.
Міжнародному дню сім'ї присвячується.
Разом з іншими хуторянами надів солдатську форму і мій батько Кузьма Захарович. Хоч почався його бойовий шлях у вересні 39-го, коли нацистська Німеччина напала на Польщу, і він був мобілізований до лав війська польського.
Потім настав жахливий ранок 22 червня 1941 року. А третього липня Володимирець з околицями був повністю окупований німцями, гарнізон яких розмістився в приміщення першої школи. В цей час значно активізувався радянський партизанський рух і батько вступає до загону, який контроював північний захід і захід Рівненщини. 12 січня 44-го був звільнений Володимирець, а 11 лютого – область. І батько – боєць Червоної Армії, стрілець 682-го полку 202-ї стрілецької дивізії, 27-ї армії 3-го Українського фронту пішов визволяти землю від фашистів.
Знімки із сімейного альбому. На світлині, датованій 1946-м роком, батько, його брат Іван, сестра Євдокія (солдатська вдова) з донькою Валею і батьки Захар Йосипович та Ганна Денисівна.
У березні-квітні Кузьма Хуткий – учасник Віденської стратегічної операції, де і отримав наскрізне кульове поранення в ногу. Було це 5 квітня, а поки його виносили з поля бою, хтось вже подав рапорт про його загибель. Тож мама отримує похоронку за № 2317 з указаним місцем поховання: неподалік селища Фраутенберг (Угорщина). А він вижив, всім смертям на зло, і повернувся додому аж восени 1945 року. Чи треба казати, якою була радість для близьких? Та рана ще довго кровоточила і її доліковував наш сімейний фельдшер Хома Гнатович, який свого часу служив у Нікольськ-Уссурійську.
А хто ж назавжди залишився в чужій землі під батьковим прізвищем? Як такий, що пропав безвісти? І скільки їх було, таких безіменних? Як і мамин брат Федір, улюбленець сім,ї, надзвичайно добрий, душевний, спокійний. Коли проводжали його на війну, рідні дуже плакали. Він обняв всіх і сказав: «За мене не переживайте, за Павла моліться та за Кузьму, в них діти маленькі». Загинув у болотах на підступах до Естонії. «Пропав безвісти» - в похоронці та ті ж самі два слова в обласній «Книзі пам’яті». Як же довго горювала-причитала бабуся Наталка, притискаючи до грудей портрет сина. Взагалі, до нашого хутора Загора, що у Володимирці, повернулися з війни лише кілька чоловік. Решта залишились навічно в чужих, далеких землях. І дружини їхні, вдови, так і не знімали чорних хустин печалі. Жили, працювали, ростили дітей. Самі. Солдатки Другої світової.
ЙШЛИ ЛІТА. Ось і 1951-ий. Збагатилась дітьми-внуками родина ХУТКИХ. Велика, дружна, молода, сильна. Сьогодні продовжуть рід ЧИЖИКІВ (по-вуличному) внуки, правнуки і праправнуки у Києві, Черкасах, Рівному, Вараші, на Одещині, у Прибалтиці, не кажучи про Володимирець. А ще – у Польщі, Німеччині, де вимушені жити і працювати в цю тяжку годину.
А ВЖЕ В НАШ ЧАС де тільки не служили поліські хлопці з родини Хутких! Від Балтики – до Примор’я. Був і Семипалатинський ядерний полігон, який по краплині забирав-підточував здоров’я, а згодом і життя своїх солдатів. Серед них також і наших, володимирецьких.
ЗНОВУ ВІЙНА над Україною. Біль і сльози. А журавлі вертають з теплих країв, долаючи неймовірну важку дорогу додому. Будують гнізда для дітей-лелечат, для життя, для миру.
ЦВІТУТЬ САДИ. Лягає в лоно землі, звільненої від рашистських мін та варварської ноги окупанта жито-пшениця. Нехай врожається для добра. І нехай повераються живими-здоровими до своїх родин наші воїни-захисники. Низький уклін їм за кожний прожитий нами день. Повертайтесь живими. Повертайтесь живими! Повертайтесь…
Знімки із сімейного альбому. Світлина з батьками. 1964 рік. Прибув у відпустку Микола. Місце служби - червонопрапорний Балтійський флот, морська авіація. У Сашка ще все попереду. Тож у 20 років – він гвардії старшина, відмінник бойової і політичної підготовки, ракетні війська стратегічного призначення дальної дії, Красноярський край. І перша сивина на скронях – від баченого і пережитого.
Він не прийшов з війни у сорок п’ятім,
Для неї травень – жовтий падолист.
Скупі рядки на папірці зім’ятім –
Його останній обгорілий лист…
Пожовкле фото. Рама. Чорна стрічка.
Примружив очі воїн-чоловік.
Вдова. Вдова. Життя – бездонна річка.
Вдова живе, горює цілий вік.
Ветеранка-журналістка ТОВ "Володимирецький вісник" Єва ХУТКА
