Гаврило Григорович Даниш володимирчанин, у червні відзначив 75-річчя. Зі свого віку 47 років присвятив роботі у лісівничій галузі. Як у його епоху працювалось та жилось – розказав журналістам «Володимирецького вісника» з нагоди професійного свята, Дня працівника лісу, яке цьогоріч святкувалось 17 серпня. Авторський матеріал з серії "Малі історії великої біди". Історія 29: росіяни вже не брати.
До 2012 року, до виходу на заслужений відпочинок, Гаврило Данич працював у тодішньому Володимирецькому лісгоспі. Свою професійну стежку почав у 1972 році на посаді помічника лісничого Біленського лісництва, згодом був інженером лісового господарства Володимирецького лісгоспу, головою робітничого комітету працівників лісгоспу. Завершив кар’єру на посаді головного лісничого Володимирецького лісгоспу.
З дружиною народили і виховали двох синів – Юрія та Віктора, мають і внучку. Згадує про свою непросту роботу – професію лісівника. А ще пам'ятає всіх директорів, які свого часу очолювали Володимирецький лісгосп: Андрій Максимович Ничипорук, Володимир Миколайович Тропець, Віталій Васильович Кусик, Василь Миколайович Синюта, Олександр Олександрович Мелещук, Олександр Степанович Мисько.
Поділився спогадами про життя лісівників тодішньої Володимиреччини і з журналістами «Володимирецького вісника», будучи гостем редакції.
Колись найпопулярніший транспорт був – кінний віз
– В лісництві у п'ятдесятих-сімдесятих роках скрізь були коні, які там машини були в ті часи! Ото ж був перший «ГАЗон» у лісничої Валі Безушко, в Андрузі - машину дали на лісництво, як найкращій лісничій. Приїхав тоді, на початку сімдесятих, начальник Ровенський, подивився, вона така гарна жінка-ліснича, лісництво передове, справляється, дали машину, - розмовляючи з паном Гаврилом про се, про те, вертаємось до теми попереднього, 37–го випуску «Володимирецького вісника», де була історія подружжя лісівників Валентини та Петра Безушків.
За словами пана Гаврила, це на той час була перша вантажівка на район для лісництв, вже потім, з роками, автомобілі почали отримувати й інші підрозділи. Стало цікаво – а як-же було з пальним для цієї і інших автівок на той час? Про цей питаю у ветерана-лісівника.
– З бензином проблем не було, аби тільки гроші тоді були. Бензин був по сім копійок, а 95-й по сорок копійок. Ще був 66-й, самий гірший, потім 76-й, а потім пішов 93-й, 95-й. Я купив собі «Москвича», а він був на 93-му бензині, але тут у нас, у Володимирці, його не було у продажі на заправках. А треба було хоч рік поїздити тим бензином, то я мусив їхати в Кузнецовськ щоразу! Вже мій «Москвич» сам дорогу знав, куди їхати, – розказує, жартуючи, мій співрозмовник.
Оце зайшла наша розмова у ті далекі, сучасникам вже невідомі роки, коли кажуть, все було, але не для всіх. Розпитую про тодішній економічний стан району та купівельну спроможність людей.
– Тоді ще строїлась АЕС, в Кузнєцовск всі їздили за продуктами: магазин «Глобус» такий був, там консерви, ковбаса «Любительська», вітчина рублена – по два двадцять. Продукти, крупи весь час можна було купити в Кузнецовську. Проблем таких не було, воно йшло для робочих, але продавали всім, хто не заїде – не питали, чи ти з Володимирця, чи ні, - каже ветеран, який ще пам’ятає ту легендарну ковбасу по «два-двадцять».
Щоб зрозуміти різницю між тодішньою епохою і нинішньою, питаю у Гаврила Григоровича, як лісгоспи працювали і чим займалися тоді? Коли, на його думку, було ефективніше?
– Я не буду судить, знаю, що зараз все іде до обмеження повноважень наших лісгоспів. Як там пише Бабінець у «Вільному слові» – «А в лісі, лісі темному..», і що там, якщо вірити тій статті, скоро буде з лісами, як з колгоспами! До того йде помаленьку, помаленьку, а потім рраз і їх роздадуть в приватні руки. А тоді в нас-же велося господарство, ми працювали, як потрібно, який був закон. Щороку були плани по висадці лісу. Дивлячись в якому лісництві – чим більше рубали, тим більше садили. Наприклад, в Андрузькому лісництві, де керувала Валентина Безушко тоді, об’єми були великі. Їх лісництво по посадці лісу було одне із кращих, в них була лісокультурна компанія, в них було чимало дівчат, – згадує Гаврило Даниш.
Відрізняється сьогодні і робота у лісництвах, і природа, і люди інші
Ще розказав пан Гаврило, що ті лісівники, які садять ліс, вони сіють ліс, вирощують саджанці, потім з тих саджанців висаджують:
– В кожному лісництві тоді, в середньому, до ста гектарів було. Десь 30- 40 гектарів у малих лісництвах, як ми садили у Володимирецькому 200 гектарів, то в них 30-40 гектарів було, це кожного року була цифра інша.
Згадує ветеран-лісівник і про технічне забезпечення, і про відданих роботі працівників лісництв:
– Колись їздили лісовози, ліс возили, ті довгі. Колись Гуляр Андрій такий був з Радижева, передовий був. Колись директор каже: « хлопці, ви ще спите, а Андрій вже їде або в ліс, або з лісу!». Часом загрузиться наніч, а потім з Радижева їде на Антонівку.
– Ви сьогодні бачите, як повирізано у лісі, це нормально? – питаю думку фахівця-ветерана.
– Якщо чесно, то ненормально. Зараз, тим більше, іде війна. Зараз вже списують, що треба, й що нетреба. За той бурштин, про який ми всі говорили дуже багато, Ви теж писали статтю про ту фірму, що добуває у Володимирці, що вони там ніби заліснюють. Я мало тому вірю, що його заліснюють, бо щоб заліснити, треба дуже багато праці, – сумно каже пан Гаврило.
Задаю питання щодо пожовклих після зими молодих посадок, люди це бачили і тривожились, чому так відбувається? Це хвороба?
– Це не нормально, може бути і хвороба, зараз зими ідуть такі, снігу немає, природний фактор впливає, вологи не вистачає.
– А може це бути пов’язано, що це через ці перемої бурштину, опустилися грунтові води?
– Може, запросто, грунтові води пішли вниз, не хватає для сосни води і вони жовтіють.
– Дивіться, а короїди ці, що є, вже гектарами з’їдають ліс сосновий, було так колись чи не було?
– Було звичайно, але не в таких масштабах. Це де-не-де було, а зараз в сплошну, особливо на тих землях, які сіялись і орались в колгоспах колишніх, потім посадили ліс, він росте нормально десь років 30- 40. Далі починає хворіти – називається коренева губка така хвороба, починає всихати, появляються різні шкідники.
Хліб був дешевий, але за усім були черги і податки холостяцькі
Звичайно, цікавить і тодішня зарплата лісівників. Тож, питаю у Гаврила Григоровича про її суму і купівельну спроможність – чи багато можна було купити за неї і які були ціни тодішнього споживчого кошика?
– Я приїхав в Володимирець 1972 році, після Академії, закінчував в Києві сільськогосподарський факультет. Отримував 72 рублі на совєцькі гроші. А хліб тоді був по 23 копійки. За рубля тодішнього можна було набрати 4 буханки хліба, бокал пива коштував 22 копійки, пляшка горілки 2.87 рубля, спортивний костюм коштував 7 рублів.
– А машину можна було купити за вашу зарплату?
– Та Ви що, яку машину! На машину треба було 15 років збирати! Я мотоцикла купляв, то збирав, збирав гроші, напозичався, насилу купив. Я отримував сто рублів, то мені касирша, покійна Галина Борисівна, вона каже – ми тобі на костюма зберемо. Каже, я буду в тебе з зарплати по 10 рублів вираховувати, не будеш получати сто, а 90. За хлібом приходилось стояти в Володимирці, займали черги зранку. Ставиш сумку, де зараз «Зерномаркет» магазинчик, там був хлібний магазин. Ми ставили сумки, а хліба немає, потім приходили, ждали, поки привезуть.
– Сумка, це як черга була?
– Так, я сумку поставив, за мною другий поставив, а третій прийшов – мою сумку викинув і черги немає, свою поставив. Так само і за молоком, за молоком черги були. Це роки десь 1975 були, такі роки .
Від старших людей я кілька разів чула про холостяцькі податки. А ще досі згадують старші люди з ностальгією свою молодість – як гарно і культурно відпочивали у клубах, весілля у шалашах та веселий всякий відпочинок без горілки. Тож прошу мого співрозмовника про ті часи його молодості розказати.
– Я був молодий, гуляв я довго, до 28 років холостякував. В 27 женився. Я жив на квартирі, мені лісгосп дав квартиру, я був ще тоді холостяком. Був податок за холостяцтво і за бездітність, вираховували холостяцьке з мужиків. Якщо ти неодружений, не маєш довідки, що ти не можеш мати дітей, то з тебе вираховували холостяцький податок, з дівчат не вираховували, – зізнається, згадуючи ту пору пан Гаврило.
Молодь ходила на танці у клуби, ресторан був розкішшю, а речі купували «по блатах»
Щодо відпочинку, то Гаврило Данич згадує про активне використання стадіонів, клубів, зокрема і у Володимирці:
– Стадіон був, хто мав бажання – займалися спортом, була художня самодіяльність. Я ходив в будинок культури на хор, співали, але недовго там був. Не знаю, мабуть не захотів на репетиції ходити. Володимирець був дуже красивий, він і зараз гарний, звичайно. Як я приїхав сюди, що цікаво було, що я не бачив, щоб хтось бився. Ходили в будинок культури на танці хлопці, тоді модно було, електрогітари появилися, хлопаки поприїжджали, вчилися грати. Вони вже, знаєте, там наблатикались, тут залишилися, їм покупляли ті гітари. І вони весь час там брязкають. Вдень в них репетиція, ввечері – танці, все, як положено. Хто має гроші – заходиш, платні танці, танцюєш. Хто не хоче танцювати, чи грошей небуло, тоді було так – був відрізок від будинку культури до ресторана, і цілий вечір спацерують то сюди, то туди. Тоді модно було попасти в ресторан, а ресторан був забитий людьми! Грошей таких не було, щоб іти в ресторан. От підеш, візьмеш якусь пляшку води, може якусь пляшку вина і вже там балдієш. Головне було посидіти, послухати музику! Це статусно тоді було!
Додає пан Гаврило й таке, щоб попасти в ресторан «Біле озеро», треба було мати чи гроші, чи зв’язки:
– Все занято було, розумієте, субота неділя – там завжди зайнято. В нас була знайома вахтьорша, дівчата офіціантки знайомі, то ми з хлопцями проходили, як-то кажуть, «ліваком». Конценти в будинку культури часто були і танці були весь час. Конкурси були всякі. В ВПУ були танці. Я теж ходив, я ще танцював на газеті з дівчиною: треба було на газеті потанцювати і треба було ту дівчину взяти на руки, бо ж тієї газети трошки було! В нас був, нині вже покійний Анатолій Гаврилович Хуткий, оце він організовував. Він був затівальником.
Говорили ми й про легендарні «блати» на придбання одягу та взуття у 60-80-ті роки:
- Якщо маєш знайому хоча б прибиральницю в універмазі – це вже блат. Вона знала, коли привезуть щось добре! Я стояв-стояв за туфлями, марка яка їх, забувся, фірма престижна. Стояв-стояв, вже й мого розміру немає, мусив брати в два рази більші. То такі туфлі були, що 10 років носив! Ковдру купив, зараз скільки килимів в квартирі – ходимо по них. То ми женилися, дружина впросила і килими купили «по блату». Талона мені дали на велосипед, а велосипеда немає! Привезли велосипеди, якісь Харківські, вони ніякі, я хотів «мінського»! Стояв-стояв – і талон пропав, і велосипеда немає. Де ми талони брали забув, пам'ять підводить. Я брав телевізора, холодильника по талонах, ще й зараз робить той холодильник! Сестра покійна дала мені на холодильна талона свого, – розказує з пам’яті про ті роки дефіциту Гаврило Григорович.
Ностальгія у ветерана за молодістю і тодішніми культурними традиціями
Дійшла наша розмова і до весіль у роки молодості Гаврила Данича. Нині вже великі весілля й забуваються – то криза, то корона, то війна. Не до веселощів людям. Але ж цікаво почути згадки. То й питаю – а весілля де було престижно робити? В ресторані, в шалаші, як тоді робили?
– В шалаші в основному, в ресторані було дорого зробити, в шалаші простіше. Весело було жити, але може і зараз молоді весело. В мене жінка каже – ти вже старий пеньок, ти нічого вже не тямиш. Ну слухай, Василівна, хіба зараз музика є, ну я не знаю. «Голос країни» дивимося – хочеться пісні послухати про Україну чи якусь гарну, а все по- англійськи, я ж нічого там не розумію! А жінка каже – ти не розумієшся, ти одсталий! – і жартома, і всерйоз каже чоловік.
Обоє згодились з версією, що молоді зараз добре, вони мають свою моду, їй не цікаво ті пісні, які раніше співали, на думку співрозмовника красиві, ліричні. Згадали й російськомовні пісні і моду колишню на них:
– Мареничі були співаки, було багато чого – і наші, і російські непогані пісні. Така пропаганда була, ми колись співали: «Україна і Росія нерозлучні дві сестри. Білорусія була третя. Колись в мене на роботі був інженер, він так не любив тих кацапів: «а то злодюги, то п′ятниці»! Я кажу – Петро, то ж і в нас є ті п’яниці. Проте, він дивився наперед, набагато далі у політиці, ніж я. В нас жінка була в бухгалтерії, вона по-російськи говорила. То він її так не любив, що вона так говорить! Кажу – тобі не все одно, хоч по- китайськи хай говорить! А, бачите, що воно вийшло, дійсно ця Росія скільки років готувалася до нападу!
Гарні посиденьки того дня вийшли в редакції. Таких цікавих моментів назгадував Гаврило Данич, ветеран-лісівник, про тодішнє життя: є з чим порівняти. Але кожному поколінню свої цінності. В обох, насамкінець розмови, єдиний висновок – аби українці окупанта-росіянина вигнали, решта – діло наживне.
