В Антонівці вже півтора року працює філія Центру волонтерської допомоги від Володимирецького відокремленого підрозділу громадської організації «Ветеранська спілка учасників АТО та захисників Вітчизни», яким керує капелан, волонтер і нинішній військовслужбовець Микола Юрах. У цій філії є двоє активісток – Олена Сидорчик та Людмила Моцик. Чим живуть волонтери Антонівської тергромади – у розмові з Оленою Сидорчик в авторському *матеріалі «Малі історії великої біди». Історія 27: поліські села – другий фронт і надійний тил ЗСУ.
У центрі села Антонівка офіс філії Центру волонтерської допомоги від Володимирецького відокремленого підрозділу громадської організації «Ветеранська спілка учасників АТО та захисників Вітчизни».
На стіні логотип волонтерського центру, тож його видно з дороги. Це приміщення комунальне, його в оренду під перукарню взяла антонівчанка Людмила Моцик. З початком повномасштабної війни Людмила його пожертвувала під волонтерську базу.
Досі кошти за оренду і світло платить вона з чоловіком. До слова, чоловік Людмили з перших днів пішов добровольцем у тероборону і вже пройшов бойове випробування у боях за Бахмут, був поранений.
Будучи в одному з робочих відряджень, заїхала і до панянок в Антонівку – про свої активності та збори гумвантажів Олена Сидорчик з Людмилою Моцик часто звітуються у фейсбуці.
Волонтерять люди з трьох сіл: Антонівка, Нетреба, Чаква
Захотілось побачити цю «базу» і самій. На той час тут впорядковувала звіти і підраховувала потреби для виїзду до постраждалих Херсонщини Олена Сидорчик. Розпитую, за яким графіком працюють і як почалась ця робота?
- Наші люди знають всі наші номери телефонів, завжди телефонують, коли ми оголошуємо збір. А взагалі, зранку я тут до обіду, буває й в обід тут, бува додому йду, але, в більшості, до вечора. Тут час-же не йде робочий. Бо ж ми лише добровільно цим займаємось, хоч дехто думає, що на зарплаті. З березня 2022 року з Антонівки почали разом відправляти гуманітарні вантажі – їх збирали люди в Антонівці, Нетребі і Чакві, – розказує Олена.
За словами волонтерки, ще навесні 2022 року приїхали у Центр волонтерської допомоги від Володимирецького ВП ГО «Ветеранська спілка учасників АТО та захисників Вітчизни», познайомились і домовились про спільну роботу з логісткою Наталією Мазур та почали возити свою допомогу прямо до них.
- І так ми почали вже через пів року повномасштабного вторгнення працювати разом з капеланом Миколою Анатолієвичем, з Наталією Володимирівною та її командою, разом із волонтерами Володимирця і інших сіл району. У нас вже як філіал, навіть банер нам видали та офіційні посвідчення волонтерів спілки, – показує Олена на вулиці банер, а у кімнатці на стінах – десятки спільних фото за півторарічний період роботи.
- Як ваші люди ставляться до цього волонтерського центру, чи донатять, чи не критикують роботу, чи людям потрібні такі локації? – питаю, розглядаючи їх фотоархів. На фото різні люди, у різну пору року – з пакунками, ящиками, в процесі фасування, в процесі завантаження машин.
- Люди в наших селах самі, без команди влади, згуртувались з початку цього всього. Зараз добре, що є це приміщення, бо це все стояло у мене в хаті. І це їжа була, консерви, це картопля була і ці банки. І це все люди збирали, потім приїжджали машини і забирали. Є наші місцеві водії-волонтери, заїжджали й з інших сіл, довантажували. Куди тільки ми не відправляли допомогу за ці півтора року! В усі області фронтові їхали! – з емоціями розказує пані Олена.
Всі надходження у волонтерів чітко обліковуються
У Людмили Моцик є свій «бус» і легковик – жінки часто його власноруч навантажували і везли самі у Володимирець, на «базу». У перші пів року повномасштабної війни чи не щодень завозили. А у Олени Сидорчик свого авто немає, вона їздить на своєму скутері. Бувало, напакує багажник, поставить під ноги «кравчучку», повну гуманітарки для ЗСУ і іде до Володимирця, навіть у негоду. Правда, минулого року сталося лихо – на скутері Олена потрапила в аварію і заледве живою залишилась, багато політравм і нині їй ще важко адаптуватись після ДТП. Проте, це її не зупиняє у волонтерстві.
– На Вашу думку, чи дружна громада в Антонівці, в Чакві, Нетребі в інших селах на предмет волонтерства? – питаю у пані Олени.
- Дружня, в нас добра громада. Я тільки пишу якесь оголошення, що те чи те потрібно для солдатів наших в теробороні, чи для солдат, які знаходяться на Харківському напрямку, Луганській, Донецькій, Запорозькій областях, то люди зразу безперестанку несуть, телефонують. А вже за ці місяці, після затоплення в Херсоні, так люди кожен день щось несуть. І це вже пішла третя машина, і третя машина з Антонівки. А ще ж Цепцевичі вже раз возили, знов Цепцевичі телефонують, всі жителі в Цепцевичах в Нетребі, телефонують, привозять, що потрібно. До мене дзвінки йдуть із самого Херсона, просять, кажуть, що саме дуже потрібно для людей там. От недавно сказали, що ліки треба – отруєння пішли, води ж чистої нема. Кажуть, що потрібно солдатам, що потрібно цивільним, – переконливо розказує волонтерка з Антонівки.
У їх центрі волонтерської допомоги на столі лежить товстий, на 48 сторінок зошит, вже на більшу частину списаний. Там прізвища, перелік потреб і контакти. Дивлюсь його і питаю про облік і звітність такої роботи. Для кого ж він? Олена Сидорчик пояснює:
– Це в нас, напевно, другий чи третій такий зошит-звіт. Ми пишемо: хто приніс, пишеться телефон, на що кошти потрачені, хто що приносив. Прапори, скотч, плівка, що було куплене – все воно відписується. Хто телефонує, хто що віддає, все фіксується, все іде в Херсон зараз. Там, в тому напрямку так само затоплені всі території, всі окопи, бліндажі. Все потрібно і військовим, і цивільним: їжа, ліки дуже потрібні. Ми ще будемо відправляти посилками, Новою поштою. Зараз приносять навіть внутрішньо переміщенні з Маріуполя.
– Самі переселенці приносять, що б туди передати? – трохи вражена, перепитую.
– Так, щоб передати туди, на Херсон. Це наші такі українці – підтримуємо один одного, де б ти не був. Яка б біда в тебе не сталася, один одного підтримуємо завжди. Ми ж поліщуки, завжди маємо разом триматись.
Вантажі відправляють на Херсон цивільним і військовим
З Антонівки у перші дні російської диверсії на Каховській ГЕС, організували допомогу. Її відправили до доньки Олени Сидорчик – до Ані Тарасової, яка там мешкає та теж волонтерить. Як це було?
– Я зателефонувала волонтерам в Вараш, до земляка з Антонівки, Манзика Олега. Це був перший день, як там затопило. Попитала, коли вони будуть їхати. Він сказав, що буквально через два дні, бо вони щойно приїхали десь з бахмутського напрямку, чуть під обстріл не попали. Тож, сказав, поки вони спакують це все, буквально два дні. Але на другий день машина вже йшла. Ми відправляли перше необхідне. Це була вода, дуже багато, ліки, їжа, посуд, для дітей одяг і солодощі. І їжа ішла довготривалого зберігання.
– Це все люди здавали?
– Все наші люди, все. І дуже це швидко було. Я навіть не могла всіх їх порахувати. Бо несуть гроші – треба ліки йти купляти. Людина за себе принесла – треба іти миюче-бриюче купувати.
– Ви зразу тут і закуплялися?
– Зразу, і чеки відкладали собі в скринечку. А вже, коли приїхала волонтерська організація із Вараша, там був капелан. Він сам родом із Маріуполя і вони приїхали автомобілем, довантажились у нас і повезли. В них були ящик із-за кордону. Було дуже багато ліків, вітамінів, дуже багато було всякої необхідності для людей, це все ішло із-за кордону. А в нас – їжа та харчі були наші, домашні.
Активістки з Антонівки ще минулого року для донатів на потреби ЗСУ відкрили окремий рахунок. Навіть і для міжнародних переказів, бо багато земляків у стані паніки тоді родинами виїхали закордон.
– Рахунок відкритий директоркою нашого Антонівського ліцею, Совгуть Тамарою Сергіївною. Як що нам треба на щось, ми із картки закуповуємо, є чеки. Карта ця тільки в неї знаходиться, а волонтерські скриньки для пожертв на ЗСУ є у кожному магазині нашої Антонівки. Люди знають, якщо мене немає чи закрито у волонтерському центрі, можна в волонтерську скриньку кинути. Всі скриньки в кожному магазині підписані і всі кошти та витрати обліковані.
Колишня провідниця возить людей на «Луковські хрести»
Поліщуки по своїй натурі дуже віруючі люди. Тож у лихі часи з більшою силою звертаються до молитов та сподіваються на допомогу молитви і сили сакральних місць. Відомим місцем паломництва у Вараському районі є урочище «Луковські Хрести».
Туди з минулого року Олена Сидорчик часто організовує поїздки:
– Часто телефонують до мене і просять – чи ви можете нас завезти, бо ми хочемо помолитися. Всякі причини кажуть: то в мене чоловік лежить в лікарні, він поранений, то його неможна знайти. От пару днів назад була в мене жінка із Тернополя і з нею була жіночка з Ворохти. Вони приїхали своїм автомобілем. Я мусила їх до обіду завезти у Луко до тих «Хрестів». Сказала – туди і назад, бо після обіду в нас стояла фура на довантаженні, їхали на Херсон.
В перукарні Антонівки збирають гумвантажі
В антонівській перукарні Людмили Моцик, що нині слугує громаді за волонтерську базу, є дві кімнатки. У тій, де у мирну пору перукарі приймали клієнтів, нині заставлена підлога та крісла ящиками з ліками, дитячим одягом, продуктами, побутової хімією – усяким добром, що згодиться постраждалим і військовим. Здається, що це хаотичні завали, але Олена знає, де і що лежить:
– Тут харчі дитячі. Дивись, яке харчування для маленьких діток, малесеньких. Тут імпортні баночки, воно все фасується, відкладається в окремі посилки, підписується і тоді відправляємо. Недавно подзвонили з мерії Херсону, а то дзвонили з частин, що нашим солдатам треба.
– Що, прямо таки мерія Херсону подзвонила?
– Так, в Viber. Дзвонили десь до Ані, моєї дочки спочатку, а вона на мене переспрямувала. А про біду у Херсоні я взнала в перший день, – донька подзвонила.
Залізничниця щиро вірить у перемогу і свою мрію
Чи вірить Олена Сидорчик у перемогу і що її мотивує до жертви свого часу, здоров’я, сил і коштів на акумуляцію і відправку гуманітарних вантажів?
– Звичайно вірю в перемогу, бо треба визволити всю нашу українську землю, всіх наших українських людей, бо нам далі треба вижити і оживити ці території, що зараз ті протівни орки зайняли. Якщо була це українська земля, вона повинна бути, і вона буде наша! І слава Україні, слава нашим захисникам! Ми їм віримо і буде перемога за нами! – жінка емоційно каже, але сльози заповнили очі, – я мрію, щоб всі військові прийшли додому живі і здорові, щоб зустріла їх кожна жінка, кожна мама. От тоді і свято буде, як буде перемога. Я казала – зразу я поїду на парад перемоги у столицю. Ні, спочатку проїду всі ті області, де були бої, а потім в Київ.
Олена Сидорчик має трьох діток і все життя віддала залізниці. Була провідницею «Поліського трамваю», була станційною працівницею. Знає всі туристичні родзинки краю, грибні і чорничні місця навколо села.
У її квітнику є усякої квіткової краси і розсади. А ще вона не викидає старих чугунців і відер – все в її руках перетворюється на хендмейди у національних кольорах.
Другого серпня в Антонівці традиційно святкують День села. В умовах війни це далеко не таке свято, як були раніше, але громада організувалася в толоку – прибрали вулиці та організували благодійну ярмарку.
Всім селом волонтерили, щоб знов свій поліський донат передати з молитвою до своїх захисників і українців, які через росіян-окупантів опинились у біді.
Відеорепортаж дивіться на YuoTube-каналі Володимирець.City.
Матеріал створено за підтримки ГО “Інститут масової інформації, що реалізує проєкт “Підтримка активних громадян під тиском в Україні” за фінансової підтримки Європейського Союзу.
