Володимирець хоч і вважається «княжим градом» і в старих документах прописаний «Старою Осадою», але насправді 100 років тому це було звичайне провінційне містечко, ба, навіть селище. Але відпочивали тоді як зараз: хтось – на Віденських балях, хтось – у шинках і гуральнях, а хтось – на вечорках чи на колодках з дівчатами.
Володимирець 100 років тому
Володимирець в той час з-поміж інших поліських поселень нічим особливим не вирізнявся. Це був невеликий населений пункт з типовими для цього краю кривими вулицями. На окраїнах жили селяни (в більшості – українці), в центрі – поляки, а згодом і євреї.
Центральна вулиця Володимирця, 30 роки минулого століття
У 30-40-х роках минулого століття Володимирець, як пригадує місцевий старожил Юрій Якимович Гузей, був невеликим провінційним містечком, де проживало близько трьох тисяч мешканців.
Вулиці не були мощені, лише з боків були дерев’яні тротуарчики.
Приблизно на місці колегіуму стояли два вітряних млини, їх власником був Семен Шама. В центрі єврей Волько мав парового млина, що працював на дубових дровах.
Корінний володимирчанин Юрій Стахович згадує ще про два млини: на території «аеродрому» та за Володимирцем, обабіч дороги, що через ліс вела на село Новаки.
Торгівля і розваги
На сучасній вулиці Стуса (поблизу водонапірної башти за «Ощадним банком») ще один заможний єврей тримав два шинки – так звані ресторації «Кулєша» і «Краль».
Шинок на Поліссі, кінець 18 століття
На місці нинішнього «ПриватБанку» був найпопулярніший у селищі магазинчик поляка Виходського. За нинішнім музеєм знаходилася велика ковбаня – яма з дуже чистою водою. У ній напували волів господарі, які в рокові свята, зокрема, на Пасху і Різдво, з’їжджалися на великі торги. Ринком слугувала нинішня центральна площа, яка в ту пору захоплювала територію пошти і ТЦ «Рікос». Щосереди тут проходили місцеві торги.
Поруч із ковбанею стояв маслозавод. Він у війну не працював, а після війни на його місці у 1953-54 роках почали зводити Будинок культури (відкрили у 1958 році).
Ресторанів і кафе у 30-40 роках минулого століття у Володимирці не було. На сучасній вулиці Стуса (поблизу водонапірної башти за «Ощадним банком») один заможний єврей тримав два шинки – так звані ресторації «Кулєша» і «Краль».
Одна із синагог у Володимирці, 30 роки минулого століття
У селищі було 4 синагоги: у приміщенні нинішнього магазину «Юність», на площі навпроти «Юності», на місці колишнього кінотеатру «Чапаєв» (сьогодні там центр дозвілля «Сучасність») та на місці райуправління Пенсійного фонду (після війни там торгували керосином, згодом розмістився готель «Горинь»).
Окрасою Володимирця був католицький костел Святої Марії Остробрамської, що стояв на місці сучасного ресторану «Біле Озеро»: під час служби там можна було сидіти і слухати орган.
Унікальний костел
Дизайнерський хенд-мейд
Довгими зимовими вечорами в хатах горіла лучина, а в умілих жіночих руках крутилися веретена, намотуючи тонку пряжу. Це виготовлявся одяг хенд-мейд, як-би зараз сказали.
Старовинні рушники, виготовлені жительками села Балаховичі.
У найдавніші часи він розділявся чітко – на чоловічий та жіночий. Згодом з’явились різноманітні «строї»: святкові, обрядові, щоденні,що виконували різні функції – практичну, захисну, обрядову, оберегову. За вбранням можна було розрізнити, до якої верстви населення належить його власник.
Зразок чоловічої поліської старовинної сорочки. Світлина з групи Володимиреччина культурна
Чоловічий святковий одяг. Неодмінною складовою одягу володимирчан-українців (а в довколишніх колоніях біля Володимирця жили ще й поляки, німці, чехи та євреї) була полотняна сорочка, комір та манжети якої оздоблені вишивкою, полотняні штани. Теплим одягом слугували суконні свити, кожухи.
Жіночий святковий одяг. Жінки спочатку одягались у довгі полотняні вишиті сорочки, запаски, плахти. Пізніше сорочки були коротшими, вони запихались у спідниці, які також були полотняними, а ще пізніше – суконними, й обов’язково оздобленими різнокольоровими стрічками.
Святковий старовинний одяг поліщука.
Поверх сорочки надівали нагрудник, а спереду спідницю прикривав фартух, який також був оздоблений вишивкою чи різнокольоровими стрічками.
Як чоловіки, так і жінки взувались у личаки, постоли, а заможні – у чоботи.
Взуття поліщука - личаки з онучами
Зимові традиції і страви
У Вараші на Коляди існувала й своєрідна традиція вирубування з льоду (коли він ще на Стиру стояв) зображення хреста та фарбування його буряковим квасом.
На менших водоймах вбивали у центрі жердку, до неї кріпили іншу, до кінця якої чіпляли вже санки. Один або двоє охочих сідали у санки, а інші їх розкручували. Отакі спортивні розваги, які почали відроджувати зараз.
Колишні страви вечері 6 січня (на Вілію): кутя, сметана, риба, квасоля, борщ з грибами, квашена капуста, голубці з пшоном, кисіль, узвар. Звісно, куди ж без мацика – поліського делікатеса, але його здебільшого тримали на весну.
Звісно, вечорниці були найпопулярнішим проведенням часу.
фото ілюстративне
Горілку або варили свою, або ж забігали на чарчину у шинки, яких підприємливі євреї мали по Володимирцю декілька. Мануфактури були або єврейські, або німецькі.
Але прості селяни скуповувалися переважно на ярмарках, на які зїжджалися купці і охочі щось продати з усіх усюд, аж із Пінська.
Які заробітки були на той час
Щоб підзаробити, селяни шукали додаткових прибутків, тобто займатись різними промислами. Цікаво знати, що заробітна плата робітника сфери сільського господарства в 70-х роках 19 столітті у Волинській губернії в середньому становила 32 копійки в день…
Низькі ціни на сільгосппродукцію та високі на промислові товари позбавляли звичайного селянина можливості придбати їх.
Відтак увесь селянський одяг був виготовлений власноруч. Адже для придбання, наприклад, однієї пари черевиків потрібно було продати 250 кілограмів жита. Тож, звичайно, селянин не міг забезпечити себе та свою родину подібними товарами…
На панщині пшеницю жала
Панським батракам жилось не так уже й погано. Їм платилось 12 злотих у місяць, давалось безплатно зерно, дрова. У панському стаді корів кожна робітниця мала корову, яку вона не пасла і не годувала. Їй потрібно було тільки видоїти ту корову і забрати молоко для своєї сім’ї.
У гарячу пору пані наймала і одноосібних селян на роботу, яким платила непогано. Люди йшли до неї із задоволенням і наввипередки – бо можна було заробить від 50 грошей і аж до двох злотих.
Найдорожче цінувалась косовиця. На той час штани коштували 3 злотих, чоботи – 30, а корова – 80-90 злотих. Так свідчить книга «Прощай, Россия» Лідії Волконської.
І співали. Щей досі тих пісень співають-переспівують наші бабульки-дідульки, на сцені, на откосах і на покосах.
Танці також майстерно передані і відтворені місцевими фольклористами.
Фольклористи села Городець танцюють старовинний поліський танець у супроводі троїстих музик
Отакої! Минувшина повертається чи вона й не відходила далеко?
