Дощик у Володимирці 29 лютого був таким-же невчасним і небажаним, як і жахлива новина у родині Ковальових – від ран, отриманих в боях з російськими окупантами за свою землю, помер у лікарні військовослужбовець Валентин Ковальов.
Ескорт ветеранської спілки «На щиті» та друзі супроводили тіло Воїна, Сина-Захисника і Героя Валентика Ковальова в останню земну дорогу.
Дивакуватий і незвичний звук авто-евакуатора «На щиті» болем віддзеркалюється щоразу у серцях жителів Вараського району, де знають цього «течика».
Щоразу десятки, сотні людей, починаючи з Городця чи Полиць і до рідного села чи селища, де знаходить свій вічний спокій кожен земляк-Герой, виходять зустріти і провести, віддати останню шану загиблому.
От і цього разу і на в’їзді у Володимирець, супроводжуючи додому, і на Майдані Єдності, де прощались, і на кладовищі і дорогою туди – всюди люди зі схиленими головами і на колінах люди.
А що ми знаємо про Валентина Ковальова? Про нього розказала сестра Інна та родина.
Народився 21 вересня 1973 року, мама бухгалтер, тато (вже помер) водій. Мама – Ганна Мусіївна, тато – Микола Антонович. Був Валентин дуже роботящим змалку. Валентин закінчив Володимирецьке ПТУ, зварювальник. Робота в його вправних руках як кажуть «горіла».
Валентин Ковальов – архів фото родини
Одружився з Валентиною – коханням всього життя, таке буває раз на 100 років. Дружина Валентина – 20 листопада 1994 року одружились, прожили 29 років, було 30-річчя спільного життя у листопаді. Отак і було, як у гарному фільмі – Валентин і Валентина.
Народили троє дітей – Ірина та Назарій, та найменша донечка Вікуся, яка має 11 років. Вікуся – так татусь її називав. Назарій – син, який також служить у ЗСУ. Двоє старших дітей у подружжя вже одружені.
– Дуже любив Валентин матір та і всіх нас. Коли батько хворів, був після інсульту – був обмежений у русі, то за першим покликом матері Валік з дому їхав, щоб посадити батька у крісло та вивезти на свіже повітря. Обоє старших його дітей жили в Ірпіні. Тієї страшної ночі, коли почалась повномасштабна війна, Валентин проїздом був у Києві і якраз заїхав, щоб забрати Іринку, доньку. Поки доїхали до Володимирця, вже в дорозі почули, що почалась війна. Дуже переживав за Назара та Машу (син та невістка) – все передзвонювались, але вже вдень 25-го поїхав по них, можна сказати вирвав їх всіма правдами і неправдами, бо вже йшов наступ на Київ. З перших днів просився в ТРО, але казали «старий». Згодом таки пішов на службу, правда ніде не був оформлений. Назар також, як тільки приїхав додому, підписав контракт і був у 104-й бригаді ТрО, – пише у телеграмі журналістам Володимирець.City про брата Інна, сестра.
За словами Інни, Валентин три місяці був на навчанні, а тоді – на Запорізький напрямок. Йому дали велику машину «КАМАЗ». Дуже хотів Валентин малу машину, бо на ній міг заїхати на «нуль».
– Згодом всім світом ми купили авто. До речі, його доля поки невідома, от тоді вже всім нам стало страшно, бо у перший же день, як привезли машину, він наїздив 600 кілометрів і то все до хлопців на «нуль» їздив. Він не спав, не їв, а все їздив до хлопців. Потім їх перевели під Авдіївку, – то було справжнє пекло, там ситуація буде ще страшніша. Машина постійно ламалась, бо їздив ночами без світла і на великих швидкостях. Але, як говорили з ним зрідка, то завжди дякував за авто і казав, що ця машина вже свою місію виконала. У неділю, напередодні бою і поранень, телефонував востаннє до мами, казав, що «тобі не буде стидно за мене ні перед Богом, ні перед людьми, я роблю все що можу».
Розказує також Інна Ковальова (Остапович), що брат Валентин був там, під Авдіївкою, останньою ланкою між штурмовиками ЗСУ та світом, до останнього чекав їх, щоб вивезти з Авдіївки. Його бригада вже відступила, а він добровольцем залишився, щоб дочекатись хлопців, бо вірив, що хтось та і вийде. Так і сталось, – тиждень був сам з тією малою машиною, але вивіз своїх. Там було 200 метрів для проїзду, такий коридорчик між окупантами-росіянами, бо вже брали Авдіївку в кільце. Казав: «вони вже мене чатують, але не загинув».
– Отримав поранення Валентин, коли копали рови, щоб танки російські не пройшли, по черзі ходили копати. Людочко, він був неймовірною людиною, таких тепер нема, сама честь та гідність, патріот! – в невимовному горі розказує Інна журналістці Людмилі Босик.
«Ковальов Валентин – так ви запам’ятаєте цього Героя. Валік, таточко, Вавам – так він назавжди залишиться в серцях і спогадах найрідніших. Якщо є люди, про яких в пам’яті виринають лише позитивні спогади, то це точно наш Валентин. Як він любив Карпати і Крим. Як він мріяв ще хоч раз звозити туди свою сім’ю. Ще в нього була неймовірна здатність притягувати до себе дітей: і погратись, і втішити, і поговорити. А діти точно відчувають добрі серця. І саме таке серце мав наш Валентин.
А ще він був талановитим майстром: і будинок збудував своїми руками, ремонт робив собі та іншим, і ковані ворота – його рук справа. Стільки всього він вмів та зробив, але скільки всього ще міг зробити…
Спочатку він пішов добровольцем у військкомат. Але його не взяли, сказали, що треба молодші. Вони не знали, скільки у Валентина було сили та бажання. Він самостійно пішов допомагати хлопцям на «БАМ». А за якийсь час його таки викликали у військкомат і відправили на навчання. А далі... А далі війна. І він на цій війні. На передовій. Як завжди, чесний та ініціативний. Якщо є люди, про яких в пам’яті виринають лише позитивні спогади, то це точно наш Валентин. Навіки в наших серцях найкращий чоловік, батько, син, брат, дядько та друг», – пише нам Ольга, племінниця Валентина Ковальова.
– А ще він ніколи нічого не просив, бо казав, що «мені тут добре, то хлопцям на «нуль» треба. Віриш, висилали, ліки і всяке там, то не відкривав для себе – тільки для хлопців, хоча сам кульгав, був хворий, терпів біль у ногах, у нього стирались кістки на нижніх кінцівках. От через це також його не брали на війну. До війни люди ставали в чергу до нього, щоб зробив ремонт, побудував, бо все вмів і був чесний, не пив ніколи. А ще казав: «матері буде дуже боляче, як ми тут погинем, а вони дойдуть до Києва», – каже Інна Остапович.
Володимирецький цвинтар «збагатився» ще на один стяг, і ще одна родина навіки залишилась у скорботі.
З військовими почестями, під почесний салют і Гімн України попрощались з солдатом ЗСУ – Валентином Ковальовим, військовослужбовцем 33-ї ОМБр.
Капелан і люди кажуть, що були важкі похорони... А хіба ж вони бувають легкі?..
