У Вараші жінки знаходять собі підтримку у місцевому центрі соціальних послуг – тут діляться своїм досвідом і вміннями та набувають нових. У День Європи та напередодні Дня матері про власну мотивацію і правила стійкості жінки розказали журналісткам «Володимирець.City» та газети «Вісник Полісся».
Вараський міський центр соціальних став для цих жінок своєрідним «зарядним пристроєм» – в умовах повномасштабної війни жінки згуртувались тут за інтересами і потребами, знайшли між собою спільну мову і, що найголовніше, – формулу відновлення сил і мотивацію до активного життя. «Університет третього віку» працює кілька років, тут знаходять собі заняття варашани і варашанки. Коротке відео тут.
Учасниці групи з навчання комп'ютерної грамотності
Біологічний вік усіх наших співрозмовниць перейшов екватор, але жінки настільки енергійні і впевнені у собі, що аж… ні, не позаздрила, а лише надихнулась їх ентузіазмом.
Учасниці групи кулінарної справи
Ольга Михайлівна Ципан, 61 рік. Працювала до виходу на пенсію на Рівненській РАЕС у відділі супроводу закупівель.
– Після активної роботи почався новий етап в житті. Світлана Леонідівна, керівниця Вараського центру соцпослуг запропонувала курс «Університету третього віку» - кулінарія. Я дуже люблю готувати. Мені цікаво знати новинки. Прийшла на ці курси кулінарії, дуже цікаво проходять заняття. Також думаю і серед нас хтось схоче проводити такі заняття.
Я вже вдома спробувала попрактикуватись – декор на паски з великим задоволенням і дуже гарно вийшло. Тепер нам провели майстер-клас із пастили, я думаю, що врожай буде і ми будемо вдома робити пастилу. Мені тут дуже атмосферно, я себе реалізовую.
Галина Петрівна Баловнева, 69 років. Працювала до виходу на пенсію на Рівненській РАЕС за фахом «технік-теплотехнік».
– Що мене мотивує? Скажу чесно: була в Італії 24 роки, доглядалальницею працювала. Приїхала в листопаді 2023 року і я вже знала, що тут є організація для таких персон як я – після 60-ти років. Щоб не сидіти вдома, спілкуватися з людьми, бути в курсі всіх справ, допомагати тут. І я вирішила – прийду сюди. Є в нас дуже багато дівчат – таких як я і старших, і молодших. Ходимо і на фітнес, і на кулінарію, і мнемотехніка в нас була! Це курс для покращення пам’яті, в якому використовуються різні методики, різні теми для того, щоб тримати в тонусі нашу пам’ять. Ми вивчаємо прапори країн, традиції, композиторів. У нас окремо є курс «музикотерапія щонеділі». Його проводить викладачка музичної школи Марина Мезинець, а Юлія Ходюнова веде курс «Нейровсесвіт». Закінчила я вже третій курс «Університету третього віку».
В Італії я доглядала старших людей – жила в сім’ях. З практики соціального догляду варто повчитися співпраці – там служби соціальні приходять і допомагають безплатно годину сорок хвилин. Мені це подобається, тому що, якщо дітей немає, піднімати людину з інвалідністю дуже важко, хтось з багатших можуть мати підйомник, але не всі. Було по-різному, але я там теж не стояла на місці. В нас є там своя асоціація українців. Ми ходили на мітинги, ми ходили під російське посольство.
В Італії люди більше за Україну, але є різні. Там проросійська пропаганда працює. Буває, на мітингах стоїмо з прапорами з гаслами, ідуть росіяни і кричать «слава росії». Розумієте, ми знаємо де росіяни, де ні, ми їм вслід кричимо «Слава Україні!». Як-то кажуть, не стояли на місці, а все робили, підтримували Україну і підтримуємо до цього часу.
І тут в нас дуже багато волонтерів, які працюють, займаються, плетуть шкарпетки для ЗСУ, окопні свічки, сітки маскувальні. І хлопці в нас є, які їздять туди, на передову – і в Бахмут і на Запорізький напрямок, возять допомогу.
Я цими людьми надихаюсь і сама намагаюсь не відставати, а допомагати нашій армії. Робота людей навколо мене й тримає, не дає в пасти у відчай, в паніку. У мене віра і надія – Україна переможе, вона не здасться, тому що ми – українці, ми сильний народ, в нас дух український.
Зоя Федорівна Шумик, пенсіонерка з 13-річним досвідом. Працювала до виходу на пенсію на Рівненській РАЕС – діловод.
– Я активна пенсіонерка, беру участь в багатьох гуртках – в хорі співаю ветеранів РАЕС, ансамблі «Голоси Полісся», ходжу на фітнес, на кулінарію. Кулінарія – це таке, що завжди цікаво, це тобі потрібне, це якась новизна. Наприклад, сьогодні нам показували, як пастилу робити. Якщо у нас вийде все нормально, то будемо її готувати для ЗСУ. Натуральний продукт і дуже смачний. Крім пастили будемо готувати й інше – капкейки, ще щось дівчата вигадають на наступний раз, кожна щось нове вносить.
Я можу тільки пирогами поділитися, в мене дуже смачні пироги виходять. Моя таємниця – до тіста треба ставитися з любов’ю. Коли я роблю тісто, молюся, щось примовляю гарне, щоб добре вийшло тісто.
Мій стержень? Я особисто віруюча, я ходжу в церкву, я молюся, молюся за всіх хлопців, за всіх дівчат, які на фронті й оплакую їх всіх, але й вірю в перемогу, вірю в те, що ми переможемо. Віра перемагає завжди.
Валентина Сичова, 58 років. Працювала 39 років до виходу на пенсію на Рівненській РАЕС – телефоністка.
– Я і в хорі співаю, і в ансамблі співаю, сама співаю, їздимо за кордон, представляємо Україну, займаємо перші-другі місця з ансамблем «Голоси Полісся». Я – голова громадської організації «Ще не вечір» міста Вараш. Також займаюся фітнесом і маю ще бажання ходити на заняття по комп’ютерах трошки. Я роботу на комп’ютері розумію, але час трохи не дозволяє, син і чоловік хворіють. Але я стараюся, тут я трохи відволікаюсь, спілкуюся з прекрасними людьми. Так, забуваю на трохи про проблеми.
Як вистояти? Я ніколи не опускаю рук. Моє правило – встала, побачила сонце, близькі люди біля тебе є, все прекрасно, ти не маєш здаватися, ти маєш бути з ними, ти маєш прагнути до того, щоб їм було ще краще, щоб продовжити життя їхнє, щоб вони жили, щоб вони раділи, щоб вони так само разом зі мною чекали Перемогу, мир. Я бачу, що їм це допомагає, допомагає моя присутність, вони щасливі, а я щаслива, що вони в мене є. Оце стимулює першочергово, а по-друге стимулює те, що довкола мене дуже багато прекрасних людей. Я навіть сама дивуюсь, можливо, це залежить від того, що за характером я товариська, я люблю людей і вони мене люблять, у мене дуже багато друзів і вони завжди приходять на допомогу, а я їм приходжу.
Насамперед, поряд мають бути ті люди, які тебе підтримують, які тобі вірять, так, як ти їм віриш, які є справжні, які не підкупні, щирі душею і серцем. Це дуже важливо в наш час, це підтримка, це стимул номер два. А третій стимул, він є і першим – це віра: в наш народ, в нашу Перемогу. Я пишаюся ЗСУ нашими, нашими людьми. Це страшенний стимул.
Учасниці проєкту разом з журналісткою
Заняття для вмотивованих учасниць проходять щовівторка і щочетверга по дві години. Вже провели на час розмови шість занять. До кожного класу набрано від десяти до тринадцяти жінок. Того дня був майстер-клас із виготовлення пастили, наступного разу вже запланували запросити людину, яка покаже, як робити чізкейк.
Учасниці кулінарної лабораторії самі запропонували, щоб кожна з них провела майстер-клас із виготовлення своєї коронної страви. В планах цієї енергійної команди однодумиць – лише розвиток і прогрес.
– Проект передбачає створення кількох локацій – навчальних лабораторій для того, щоби люди старшого віку могли чогось навчитися, поспілкуватися, познайомитися, обзавестися новими соціальними контактами, провести своє дозвілля.
Працюють зараз три класи – клас комп'ютерної грамотності, кулінарна лабораторія і клас швейної справи. Це і є своєрідна психологічна підтримка і розвантаження від тривог. В рамках проекту ми створили клас релаксу, таку лаунж-кімнату – тут можуть відпочити, отримати масаж. Тут є інфрачервона лампа, соляна лампа, в цьому ж класі будуть проходити заняття з психологом, – розказала авторка і реалізаторка проєкту Світлана Пашко.
На завершення розмови з учасницями групи з кулінарної справи, у сусідній кімнаті збирались на заняття пані, які опановували інформаційні технології. Тож із задоволенням поспілкувалась із жінками. Надія Циганкіна, учасниця групи з навчання комп’ютерної грамотності, розказала про свою мотивацію до навчання:
– Хотілося менше ставити питань дітям і онукам і самій розумітись у комп’ютері. Ще треба багато працювати, хоч я і вже можу фільм подивитись чи знайти елементарну інформацію. Це навчання корисне для мене – пошту відправити, оплатити рахунки.
А Наталія Кошка визнала, що вміти мишкою користуватися їй легше, аніж опанувати тачпад. Бракує впевненості в роботі , а тут їй дають знання, як не згубити інформацію, відновити. Та найважливіша причина сюди прийти – користуватись послугами інтернету для оплати рахунків, адже держава швидко діджиталізується.
– Дітей прошу щось зробити, а вони кажуть: «Мама, гугл тобі в поміч!». А я ж не знаю, як того гугла питати! Я його як не запитаю, а він не хоче відповідать! – сміється пані Наталія, а разом з нею і всі співрозмовниці.
Бондарчук Галина також себе мотивує до навчання – прийшла, щоб навчитись нового, бо може в соцмережах почитати новини, в ютубі фільм подивитись, але насамперед вона вражена терплячістю викладача і взаємною мотивацією всіх одногрупниць:
– Наша кар’єра вже завершена, але для життя такі знання дуже необхідні. Ходжу з величезним задоволенням – я вчусь бути прогресивною! – радіє пані Галина. – Треба, щоб такі навчання були всюди і всі люди пенсійного віку були діджиталізовані, як нині модно казати.
Всім гуртом погодились, що для людей старшого віку важливо також в умовах війни - розрізняти брехню-фейки, пропаганду і вплив ворога через інформаційні ресурси. Врешті, дійшли згоди у єдиному – межі вікової у бажанні вчитись нема, нема чого соромитись ні жінкам, ні чоловікам, якщо хочуть стати прогресивними і освіченими навіть після п’ятдесяти чи шістдесяти років. Тому підтвердження – варашанки-сеньорині.
Також розмову про мотивацію жінок-варашанок ви можете прочитати у газеті "Вісник Полісся"
Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом
