На перехресних життєвих стежках особливо значущими є зустрічі з творчими людьми, талановитими, здається, у всьому. Однією з таких є Вікторія Мельничук, жителька селища Рафалівка.
У житті – як у потязі: одні пасажири їдуть з тобою постійно, другі заходять, треті виходять… Але як приємно на одній із чергових зупинок побачити давніх знайомих дитинства та поцікавитися, як воно склалося та чого вдалося досягти в сімейній та професійній сферах.
Така зустріч відбулася у мене п’ять років тому з одногрупницею ще з дитячого садочка. Пізніше ми навчалися у паралельних класах Рафалівської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Вона приємно здивувала розповіддю про те, як навчає різним мистецьким технікам вихованців позашкільного закладу «Рафалівський Центр дитячої та юнацької творчості».
Тому як координатор сфери культури району хочу познайомити вас із Вікторією Мельничук – неординарною майстринею з Рафалівки, для якої мистецтво стало хобі та професією. Сказати, що вона талановита, – не сказати нічого. Треба просто побачити наживо її роботи, почути її захопливу розповідь про те, як вона любить свою роботу, про творчі задуми та мрії, що кожна вільна хвилина зайнята захоплюючим творчим процесом виготовлення нових і неповторних виробів.
Фото: Вікторія Мельничук
Це той випадок, коли зустрічаєшся із своїми однолітками через роки та, поспілкувавшись, залишаєшся вражений високим рівнем неординарної творчої особистості, реалізацією творчих задумів. Тоді ще й ще раз розумієш, що поряд з нами, зовсім поруч, живе не рутинним життям дуже багато талановитих людей, а про реалізовані дитячі мрії та їхні творчі задуми можна слухати годинами.
Її енергія захоплює. Як людина творча, вона понад усе любить все українське та прагне зберегти кращі традиції мистецтва минулих поколінь. У її художньому доробку – вироби із застосуванням різних технік образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва.
Запитую в неї про здійснення дитячих творчих мрій, про її чудову родину та про амбітні творчі задуми.
– Про яку професію мріяла в дитинстві? Де навчалася, працювала?
– Любов до вишивки привила мені моя бабуся, Катерина Трохимівна із Жолудська, яка навіть у віці 80 років ще вишивала і створювала нові узори. До речі, саме бабуся навчила мене вишивати. Пам’ятаю, у дитинстві, коли приїжджала до бабусі і заходила до хати, серце завмирало від захвату. Усі кімнати хати майоріли вишитими узорами: рушники, фіранки, серветки, подушки, простирадла, ткані килими, ліжники та хідники. Особливу увагу привертали картини з вишитими постатями людей та тварин. Тоді я милувалася ними з дитячим захопленням, а тепер я розумію, наскільки це складні творчі роботи. Дивуюся, як бабуся, будучи неграмотною, не вміючи рахувати, могла правильно розрахувати та відтворити такі складні узори. У своїх роботах бабуся використовувала не тільки традиційні хрестик та гладь, а й багато складних рахівних технік вишивки, таких як прутик, занизування, набирування, лиштва, гречечка, вівсяночка, шабак, зерновий вивід, солов’їні вічка тощо. Тому під час вибору професії сумнівів не виникало: це має бути пов’язано з творчістю, створенням чогось нового, прекрасного.
У 1993 році я вступила до Решетилівського художнього професійно-технічного училища на спеціальність «Ручна і машинна вишивка», яке закінчила з червоним дипломом. У 2005 році вступила до Рівненського державного гуманітарного університету на художньо-педагогічний факультет, паралельно розпочавши педагогічну діяльність у позашкільному закладі «Рафалівський ЦДЮТ». Рафалівський позашкільний заклад складається із двох корпусів: адміністративного та навчального, який у минулому був блоком початкових класів Рафалівської середньої школи.
Мені «пощастило» з робочим місцем саме у другому корпусі, інтер’єр якого не дуже радував око. Тому я почала додавати яскравих барв у «похмурі» кабінети та коридори дитячого закладу, щоб вони не нагадували лікарняні. Оскільки не було змоги купити нові меблі, то разом із гуртківцями ми взялися за оновлення старих, зокрема петриківським розписом. Зі старого серванту зробили українську піч, розмалювали узорами з півнями. Повісили колиску, прикрасили вишитими рушниками.
Пам’ятаю, їдучи селом Озерці, побачила в дворі однієї бабусі старі ночви і попросила їх продати, знаючи, який це рідкісний, автентичний предмет українського побуту. Бабуся сказала, що вони вже поламані і не мають жодної цінності, тому може мені їх віддати. Я привезла, показала їх дітям, розповіла, що в таких ночвах дітей купали, тісто місили. Хотіла наповнити свій кабінет такими автентичними виробами, щоб показати дітям, як колись люди жили, і що їм потрібно було для повсякденного побуту. Це нам усім було дуже цікаво.
Хотілося зібрати в себе в кабінеті різні автентичні предмети українського минулого, щоб мої вихованці знали, для чого колись використовували ті чи інші предмети українського побуту.
– Яким мистецьким технікам навчала своїх вихованців на гуртку та які досягнення вони мають?
– Гуртківці на заняттях розкривали свої приховані потенційні можливості. Адже кожна дитина є талановита, і з малечку іде маленькими кроками до своєї творчої мрії, удосконалюючись і здобуваючи нові знання, оволодіваючи творчими техніками і набуваючи майстерності.
Я дуже пишаюся своїми вихованцями. Вони гідно представляли Рафалівку на районному, обласному та всеукраїнському рівні. Маємо багато перемог на виставках, конкурсах, фестивалях. Такі вихованки, як Петрук Олександра та Давідчик Вікторія, постійно займали перші місця на всеукраїнських виставках у Києві.
– Як реалізовувалася далі професійна діяльність?
– Дякую Богу, що на творчому шляху мені зустрічалися виключно порядні та мегаталановиті люди. Коли я тільки прийшла на роботу в ЦДЮТ у 2006 році, мене зустрів привітний та дружній колектив на чолі з Мельничуком Віктором Кіндратовичем. Приємно згадувати ті часи, коли працювала разом із такими талановитими колегами-митцями, як К. І. Тарасенко, А. А. Стельмах, Н. П. Повжик, Ж. Б. Демидчик, Л. І. Окач, Г. М. Скібчик.
– Прикро, але перед початком повномасштабної війни я потрапила в автокатастрофу, серйозно травмувала хребет і невдовзі отримала невтішний статус «Особа з інвалідністю». З дітьми більше не можна було працювати. Потрібна була реабілітація. На жаль, в Україні знайти можливість потрапити до спеціальних реабілітаційних центрів стало складно. Змушена була шукати раду за кордоном. Маючи такий склад характеру, що не можу сидіти без роботи: руки мають щось робити, творчість допомагає переживати будь-який стрес. Так виникла нова ідея – шити жіночі сумки, зрозуміло, ручної роботи. Це було викликом для мене, бо за кордоном не мала жодних засобів для реалізації творчих задумів, маю на увазі швейну машину та інше приладдя. Мала лише голку, нитку і величезне бажання творити.
– Чому з’явилося бажання створювати ляльки? І скільки часу потрібно, щоб створити ляльку?
– Ідея з’явилася спонтанно. Одного разу побачила дуже гарну текстильну ляльку і загорілася бажанням. Перша моя лялька була створена для моєї донечки Олі. Потім створювалися, точніше народжувалися нові, цікавіші за попередні. Впевнено можу сказати, що кожна лялька – це як моя дитина. Створення кожної ляльки – це складний, довготривалий творчий процес від задуму в голові до проєкту на папері і до втілення цього задуму в конкретний виріб. Процес «народження» ляльки досить індивідуальний і може займати від декількох днів до кількох тижнів.
– Що є найбільшим досягненням у твоєму житті?
– Усім відомо, що діти копіюють модель поведінки своїх батьків. Так і я пам’ятаю настанови своїх бабусь і дідусів, які жили у післявоєнний час, коли було дуже непросто, важко жити, але вони завжди старалися жити з вірою в Бога, з позитивом, з радістю, вони любили працювати. Мої бабусі власноруч шили одяг, оздоблювали його, створювали нові узори. Коли я слухала батьків моїх батьків, то дивувалася їхньою любов’ю до праці у той такий непростий час, захоплювалася справжніми українськими людьми. Тому великим багатством вважаю свою родину, у якій виросла і яка посіяла у моєму серці зерна любові до праці. А найбільшим досягненням вважаю власну сім’ю та моїх дітей. Дякую Богу, що маю дві доньки та троє синів. Всі вони талановиті по-своєму, кожен з них – особистість. Хлопці закінчили музичну школу, чудово реалізували себе в музиці. Дівчатка перейняли мої творчі здібності до малювання, виготовлення цікавих виробів. Окреме сімейне щастя – звання «двічі бабуся» двох чудових хлопчиків моєї старшої доньки. Наразі збираю необхідні документи для присвоєння мені Почесного звання України «Мати-героїня».
– Чи реалізувала себе у житті?
– Думаю, що так. Опанувала різні творчі техніки. Реалізувалася у своїх дітях, учнях, вихованцях, у створених творчих роботах, і це надихає мене реалізовувати нові і нові проєкти мистецтва.
– Які творчі плани ще не здійснилися?
– Створення своєї приватної мистецької студії, де я хотіла б займатися з вихованцями творчістю, вишивати, творити різні цікаві проєкти, пропагувати українське мистецтво, створювати твори, щоб відтворювали елементи українського автентичного мистецтва. У цій студії я б доносила свою любов дітям до творчості, до всього українського. Я думаю, що все-таки моя мрія втілиться в життя, і знайдеться відповідне приміщення, в якому ми зможемо реалізовувати свої творчі задуми, робити українські вечорниці, адже, це – дуже цікаво, пропагувати дітям українську культуру, українське мистецтво. Адже сучасний світ затьмарює дітям розум. На наших дітей негативно впливають екрани гаджетів, комп'ютерів. Хочеться саме творчістю відволікти дітей від цього всього, спрямувати їхню енергію на пізнання українського минулого, на відтворення українських звичаїв, традицій, реалізувати цікаві проєкти і розвивати творчі уяву й таланти, разом пізнавати минуле і мріяти про майбутнє, щасливе майбутнє нашого краю, нашого селища Рафалівка і нашої України.
– Яка твоя найзаповітніша мрія сьогодні?
– Як кожен українець, я мрію про мир, про завершення цієї несправедливої війни, щоб наші діти жили під мирним тихим небом, були здоровими та могли реалізовувати себе.
– Послухавши історію творчого та сімейного успіху професійної майстрині з Рафалівки Вікторії МЕЛЬНИЧУК, ще раз переконалась – творчих людей багато не буває, вони – одиниці, неординарні та особливі і нам, землякам, потрібно їх цінувати.
Інна Креденсир, в. о. начальника відділу з питань гуманітарної політики Вараської райдержадміністрації
Де знайти інформацію Володимирець.City: на сайті, в Facebook, в Instagram, на YouTube, в Telegram, в Twitter.
