«Мир вам!» – саме так щодня вітався Ярослав Стадницький зі своїми колегами у «Полицькій виправній колонії № 76», службі в якій віддав понад 20 років. Тільки він такими словами зустрічав кожного у рідному селі, і так само приязно й проте незвично вітався з побратимами у фронтових шанцях, де захищав Україну. 29 березня виповнилося три роки, як наприкінці березня 2022-го він, виконуючи бойове завдання, загинув разом із ще кількома земляками поблизу Кам’янки Ізюмського району Харківщини від наслідків ворожого артобстрілу. На той час йому виповнився лише 41 рік… Історію воїна до третьої річниці його загибелі розповіли у Державній кримінально-виконавчій службі України.
Ярослав Стадницький народився в селі Іванчі Вараського району Рівненської області. Закінчив Полицьку школу. Здобув фах монтажника у професійно-технічному училищі №13 міста Кузнецовськ (нині – Вараш). Пройшов строкову військову службу. Понад 20 років працював у державній установі «Полицька виправна колонія (№76)».
Ярослав Ярославович до повномасштабного російського вторгнення працював молодшим інспектором відділу нагляду і безпеки Полицької виправної колонії. Щойно окупанти почали рух українським тереном, одразу долучився до лав славнозвісної 95-ої окремої десантно-штурмової бригади. Адже під час строкової служби здобув військову професію десантника. Хоча мобілізувався як водій взводу підвозу пального та мастильних матеріалів роти матеріального забезпечення батальйону логістики, частіше ж виконував штурмові задачі.
У рідній Полицькій школі Ярослав найдужче любив уроки географії, історії і правознавства. По закінченні навчання здобув у профтехучилищі фах монтажника. Після строкової служби спробував вступити до НАВСУ, але невдало. І вирішив наслідувати приклад старшої сестри Роксолани, яка вже працювала у виправній колонії, де трудиться значна частина тутешньої громади. Нині вона має 30 років стажу у відділі по контролю за виконанням судових рішень.
Ярослав у дитинстві був смішним і потішним, веселим. І завжди на кутку вітався «Мир вам!». Й, здається змалу виконував заповіді Божі, адже з дитинства ходив у храм. Так про сина згадує його матуся.
«Навіть ми, дорослі в родині, не настільки були побожними. А от Ярослав мав потяг до церкви. Бо дружив з дядьком мого чоловіка – священником, який прищепив йому повагу до Церкви. З малечку знав молитви, співав у церковному хорі. І то були не просто завчені слова, а повне усвідомлення змісту та закладених у них цінностей, що допомагають розуміти, як слід правильно жити», – згадує Лідія Стадницька.
І додає, що після ПТУ багато мріяв про військову стезю, марив і після строкової. Навіть поривався мобілізуватися в АТО, вже працюючи в установі виконання покарань, проте не склалося. Вдалося чоловіку потрапити на війну з другої спроби – він пішов добровольцем одним з перших і першим з героїв на щиті загинув у їхньому селі при колонії…
«Ярослава згадую як дуже приязну людину-позитив. У роботі завжди на нього можна було покластися. Хоч часто піджартовував, але був напрочуд відповідальним. Шкідливих звичок не мав, зовсім не вживав ненормативної лексики. Один з кращих наставників молоді й ініціатор створення належних умов для персоналу», – зауважує старший інспектор з питань підготовки звільнених Полицької виправної колонії Іван Вакуліч.
Тим лютневим ранком Ярослав підвіз товариша до військкомату і побачив там іще багато знайомих у черзі… І заходився збирати вже свої валізи, хутко долучившись до першої команди, сформованої у ДШВ, що згодом відправили на Харківський напрямок. Мотивація проста: негоже наразі вдома сидіти, коли країну твої друзі йдуть рятувати.
«Взагалі він любив допомагати людям. Частенько на своєму тракторці сусідам орав землю. І був ще щасливішим, аніж ті люди, кому допоміг. Але те, що брат воював та поліг на полі бою, і є головним вчинком й допомогою всього його життя», – упевнена Роксолана Ярославівна.
Він не міг не піти на війну, бо про допомогу вже волала вся країна. Хоч його і відмовляли, мовляв – ти захищений службою в колонії. Але Ярослав одказував, що не може вчинити інакше…
«Не маю сумнівів – його вчинок і є проявом любові до ближнього», – розповіла знайома героя Наталія Євтушенко, яка втратила чоловіка на війні.
Наталія зауважує: Ярослав був чудовим господарем, який встигав обійстя тримати в ідеальному стані та допомагати сусідам. І ніколи не говорив про втому, навіть після важкого трудового дня.
«Він міг відмовити собі, але ніколи не відмовляв ближньому. Напевно, цього не дозволяв сильний внутрішній стрижень. Ярослав часто їздив у Хресто-Воздвиженський Чарторийський чоловiчий монастир на Волині до наставника, з яким він шукав власну втіху і спасіння», – додає співрозмовниця.
Особисте життя Ярослава не склалося… Та, яку кохав, вийшла заміж й він так і не знайшов, з ким далі йти життям. Тому віддав свою любов і енергію чужим дітям. Зокрема, з товаришами в містечку збудував дитячий майданчик. Завжди знаходив час наставити дітлашню на правильні думки і вчинки.
Потрапивши у горнило боїв, Ярослав намагався не надто турбувати рідних оповідями про жахіття війни. Якось, щойно бій стихнув і вгомонилися росіяни, які штурмували позиції, він востаннє зателефонував додому з чужої слухавки – своя розрядилася. Ніби відчував: якщо зараз не поговорить з мамою, не вийде ніколи. 29 березня Ярослав Стадницький загинув разом із земляком – 46-літнім головним сержантом роти матеріального забезпечення батальйону логістики 95-ої бригади Іваном Назарчуком, із яким з перших днів був у теробороні. Герої довго перебували у статусі безвісти зниклих. Встановити істину допомогла молитовна книжечка Ярослава…
«Коли зв’язок з ним пропав, ми понад рік жили з надією, що є якісь обставини, які йому заважають дати про себе знати, – можливо полон, важке поранення. То був неймовірно важкий час з емоційними гойдалками – від іскорки надії до просто жахливого відчаю. Чимдалі, ми розуміли: у тій групі загинули практично всі десантники і навіть їхній командир. Звернення до командування, спецслужб не давали ясності. Спершу робочою версією була інформація, що їх заблокували і немає змоги точно все перевірити. Далі – лише чутки, уривки повідомлень…», – згадує Роксолана Оленіч.
Періодично сестрі і мамі телефонували якісь офіцери, слідчі, щось запитували. Інколи вони виявляли ініціативу… Та даремне, – світло правди в тумані війни не проблискувало.
Коли ЗСУ звільнили Харківщину восени 2022-го, знов воскресла надія, що знайдуть Ярослава: визволять з якогось підвалу, де його утримували окупанти. І раптом оживе сестри чи мамин телефон й вони почують утомлений, але такий рідний голос – нехай і з чужого номеру.
«Але ні поганих, ні хороших звісток не надходило. Та ми рук не складали, хапалися за будь-яку можливість дізнатися правду. Якось моя рідна сестра, яка займалася пошуком безвісти зниклих військових, вийшла на кілька груп у соцмережах, де були повідомлення і фотографії речей, знайдених разом з тілами полеглих захисників, похованих як невпізнані. Одне з таких великих кладовищ розташоване неподалік Дніпра. Інколи по тим знімкам чи описам люди таки впізнавали речі, чи бачили ознаки, що вони належать саме їхнім рідним», – згадує час пошуків та надії пані Роксолана.
Родичка звернула увагу, що в одній з груп є фото з молитовником, знайденим із тілом невідомого солдата. Там були і записки з іменами й прізвищами для молитви за здоров’я і упокій. Найбільше здивувало, що імена їхніх родичів – померлих та і живих – співпадали стовідстотково!
«Ми ці світлини побачили і одразу впізнали почерк брата! Це було просто неймовірно й страшно водночас! Ярослав постійно думав про близьких, молився за них, адже був справді глибоко віруючим. Потім зв’язалися з людиною, яка виставила ці фото у групі, з’ясували, в якому морзі вони зроблені. Там, у бушлаті загиблого, і знайшли молитовник. Так довідалися, де саме, під яким номером поховали власника молитовника. Затим – ексгумація, відбирання зразків ДНК, дослідження…», – продовжує сестра Ярослава Стадницького.
Згодом порівняльні експертизи дали збіг – це саме Ярослав. На все пішло майже 5 місяців. Потім – збір необхідних документів і дозволів на перепоховання й аж у серпні 2023-го героя поховали в рідному селі.
«Ярослав щоранку й щовечора молився, навіть у шанцях, які могли будь-якої миті обстріляти. Постійно на позитиві. Почасти навіть у дуже гарячій обстановці намагався жартувати, розповідати бойовим товаришам різні історії та байки. Він ніби був неформальним капеланом і психологом в одній особі. Назавжди запам’ятається зі своєю Біблією з червоною палітуркою, з якою не розлучався за жодних обставин. Ярослав реально міг допомогти той треш і стресову ситуацію в режимі нон-стоп, що панує на передовій, більш-менш безболісно пережити», – розповів про побратима з 95-ої бригади Володимир Стельмах, котрий перебував на одній позиції з Ярославом Стадницьким.
«Маю надію, що прийде час, і ми змінимо вулицю Лісову на Ярослава Стадницького у нашому містечку. Це найменше, що можемо зробити. І тоді на запитання маленьких дітей, чому так названа вулиця, кожен мимоволі поринатиме у спогади про людину, яка щоразу всім зустрічним бажала миру. Бо він пішов за мене і за кожного з нас», – як епілог оповідки наведемо слова іншої землячки Ярослава – Наталії Вознюк – вони разом виросли у спільному дворі, гралися, дружили, допомагали один одному.
За інформацією Державної кримінально-виконавчої служби України.
Де знайти інформацію Володимирець.City: на сайті, в Facebook, в Instagram, на YouTube, в Telegram, в Twitter.
