Література – це лабораторія, а кожна книжка – дослідження в літературний спосіб, знайдена відповідь на питання – так вважають відомі письменники Брати Капранови.
«Біографія письменника – це його книжки. Але людей часто цікавлять побутові питання – родився, вчився, одружився. Тим більше, коли йдеться про такий екстраординарний випадок, як наш – брати-близнюки і все таке» - так пишуть про себе Віталій і Дмитро Капранови на своїх інтернет-ресурсах. Але читати про них – це добре, та краще поспілкуватись особисто. Тим паче, що випала така нагода – письменники завітали вже вдруге у Володимирець, презентуючи свій новий доробок: історичний роман «Паперові солдати».
Тож розмова як на мене, вийшла цікава, бо вони досить неординарні особистості. Та краще зробіть висновки самі, наші та їхні любі читачі!
- Ваша нова книга «Паперові солдати». Ви сказали сьогодні дітлахам-слухачам, що її герої «боролися папером». Як це розуміти і звідки взялася ідея твору?
Віталій: - Якщо вже говорити не для дітей, а для дорослої аудиторії, то, звісно, ця книжка про полководців інформаційної війни, української УПА – Ніла Хасевича і про інформаційного будівничого американського тогочасного суспільства, художника студії «Дісней», але українця щирого – Володимира Титла (Білла Титла). Художник завжди малює вперед. Тобто, спочатку художник викладає своє бачення – згодом його малюнки втілюють в життя. «Дісней» пензлем українця створив образ Америки. Тобто ці дві персони – два паперових воїни, солдати.
Дмитро: - Ми не художники, ми й «зеленого поняття» не мали про Ніла Хасевича, як і більшість читачів, з якими ми в ці дні спілкуємось. Наштовхнув на думку писати про нього ваш рівненський діяч, митець, музикант і художник - Юрко Журавель.
Віталій: - Коли ти відкриваєш для себе таку постать, сказати, що ти вражений – нічого не сказати. У нас зараз, під час війни, мало знайдеться людей, які знають, що означає в п'ятнадцять років втратити ногу, потім піти в УПА, потім піти в партизани, воювати проти найсильнішої поліції світу, проти найсильнішої імперії!
Дмитро: - І найстрашніше, що без надії на перемогу. Цікава штука психологічна – надій на позитивне вирішення супротиву у них не було. До речі, Хасевичу в п’ятдесятих роках пропонували виїхати на таку собі ротацію за кордон, але він розумів, що він тут, в Україні, необхідний.
- Сам твір, він за жанром який? Як проходить лінія сюжету?
Віталій: - Ми орієнтувались на детектив, бо перше знайомство з Нілом Хасевичом почалося з книги, яку ООН роздавала у 1951 році - «Волинь у боротьбі». Метою цієї книги було показати світу, що в Україні війна триває, боротьба не припинилась. Звісно, в Москві оголосили, що це провокація. А неофіційно дали вказівку знайти і знешкодити.
Дмитро: - Це детектив реальний, бо була реальна слідча група, яка вела розслідування походження малюнків, що суперечили лінії партії. Так точно, як і його «альтер-его» – Білл Титла в Америці. Фактично це біографічний детектив, що нам допомагає з’ясувати певний фактографічний хід історії України повстанської.
Віталій: - Це зовсім не сумна книга. Більшість читачів - жінки. Тому писати треба під них, щоб прихилити їх увагу. Цікавий феномен – у кімнаті жінки біля ліжка зазвичай лежить книжка, або поблизу.
- Якщо вернутись до передісторії виникнення ідеї твору, Вам підкинув її Юрко Журавель і чи багато часу пішло на підготовку до написання?
Дмитро: -Безумовно, ми довгий час вивчали архіви. Цікаво, що у багатьох справах були знищені незручні владі сторінки. А коли вивчали біографію Білла Титла, розуміли, що на це піде багато часу, бо це Америка. Але, на превеликий подив, в скорому часі переконалися, що володіючи мовою, можна досить швидко знайти потрібну інформацію в інтернеті, бо це ж Америка!
Віталій: - От наш герой, Білл Титла, повів свою обраницю в ресторан. Питання: як називався тоді ресторан, цеж десь 1930 рік! Відкрили інтернет, а там - оба, описано всі ресторани, що діяли тоді, їх меню. До речі, багато з них ще працюють й досі! А спробуйте вияснити, в яке кафе у Рівному можна було сходити у 1930 році! Оце задачка!
- Тобто тут прослідковується ще й факт порівняння збереження і оцифрування історичної та цивільної пам’яті країни? А чи складно було шукати факти і сам твір – документальний чи художній?
Дмитро: - Можна піти в рівненський архів, де є справа того ж самого Стікляра, старшого лейтенанта, який започаткував ту слідчу групу. Але там, у справі, безліч сторінок або просто вимарані, або знищені, щоб ніхто нічого не довідався! В «Паперових солдатах» нема перегрузу документалістики. Це художній твір.
Віталій: - Книга має документальну і художню лінію. Лірику, кохання і драму. Звичайно є речі додумані. Бо існуючі факти про Ніла Хасевича і Білла Титлу досить сухі. Але жоден історик нас не звинуватить, що ми написали речі, яких просто не могло бути в реальності.
- Якими є Ваші герої «Паперових солдатів»?
Віталій: - Ще до 2012 року була жива дружина Білла Титли. Вона писала в мемуарах, що чоловік був справжнім українцем: замріяним, сумним, слухав українські пісні і малював. Щоб відірвати його від малювання хіба роздягнутою треба було стати в порозі.
Дмитро: - Є факти сухі, є історичні події, пов’язані з героєм, але не описані в деталях. Ми маємо впакувати літературу в правду, або правду в літературу.
- На старті у Вас є дитяча література. Ці доробки були для Вас своєрідним розгоном?
Дмитро: - Це не був розгін, це була пауза. Бо почали ми якраз з серйозних творів. Наш «Кобзар-2000» - це досить цікава книга. Такий собі зріз магічної, містичної України. Книгу вже увосьме перевидають, зараз робиться фільм.
Віталій: - Ми всі під «Богом ходимо», але сподіваємось, що запланований старт тізерів вже цього тижня вдасться. Хоча ми там не сценаристи – фільм робиться за нашою книжкою і все.
- Ваш роман «Забудь-річка» написаний чоловіками. Але від імені жінок, як головних героїнь. То ви заховались за жіночим образом, Вас консультували жінки чи тут щось інше?
Віталій: - Головне, що найбільше наших читачів є саме жінки. А жінки тобі, як автору можуть довіряти лише, коли головним або одним з головних героїв є жінка. До того ж жінки не люблять важких романів про війну. Важливо написати так, щоб читачку не відвернути від тематики і читання також. Війну пропустили через жіночий образ, де має місце кохання, романтика, мелодрама також.
Дмитро: - Щодо консультацій, без них не обійшлось, бо ми розуміємо, що жінка має бути прописана, як герой, органічно. Звичайно, ми писали й показували свою писанину критикам-жінкам. І нам казали: «перевзуйте її, бо її взуття не відповідає її образу. В житті вона такого не взує».
Віталій: - Ми звертали увагу на психообраз жінки: в що вдягнена, як поводиться в тих чи інших обставинах, бо, направду, чоловіку байдуже вдяганка чи взуття. А жінки дуже уважні до деталей: манікюр, стрижка, стиль сукні. Якщо це не врахувати, то читач-жінка тебе не зрозуміє і покине на початку читання.
Дмитро: - І побут теж важливий. Раптом ти зі здивуванням розумієш, що твоя героїня має ходити в магазини, забирати дитину зі школи, робити хатні справи в чіткому порядку. Ого, це насправді виявляється ой як непросто! Ти ж ніколи не замислюєшся, як у холодильник потрапляють продукти, як у шафі впорядкований одяг, а у ванні засоби гігієни! І тут ти прозріваєш: Боже мій! Як жінки живуть в цьому бедламі! Це ж про все це треба думати!
- Пишучи свої романи, Ви відкрили для себе жінку по-новому чи придумали її собі?
Віталій: - Колись говорили з Оксаною Забужко. Ми запитали її прямо в лоб: «а Вас коли вербувало КГБ?». Вона сказала: «звісно, вербувало». Каже, вона тоді якраз закінчила університет. Мала йти на роботу, а тут раптом хлоп і все: на роботу не беруть! Дзвонить їй молодий чоловік, каже так і так, давайте співпрацювати. А я її питаю: «Оксаночко, а Ви не памятаєте, в що тоді були вдягнуті?» І дійсно вона памятає! Хоч минуло не двадцять і не тридцять років, але вона назвала і фасон плаття, і , навіть, де на ньому гудзики були!
Дмитро: - А розмови по телефону? Як жінки розмовляють по телефону? Це ж дурдом! А письменник має той весь дурдом впорядкувати! Попри те, що дві жінки в розмові пліткують, вони ще й мають сказати те, що по сюжету потрібно!
- Тобто, поки завершили роман «Забудь-річка», Ви стали гуру жіночої душі?
Обидва, навперебій: - Оо, ніі! Це неможливо! Якщо жінка Господа Бога обманула, бо плід-же був заборонений, а вона все це змахлювала аж до гріха, то цю душу ніхто повністю не зрозуміє! Той, хто скаже, що зрозумів жіночу душу – ми їм плюнемо в очі! Та жінки самі себе не розуміють!
Віталій: - Коли Бог робив чоловіка – він робив по своїй подобі. Коли робив жінку, прикладу не було, Бог її створив, як свій каприз, як несподіванку. Отак ми й маємо!
- Ви, панове, цими фемінізмами напросились на запитання: чому «Щоденник секретарки»?
Віталій: - Бо у нас є секретарка. Один кабінет на двох, одна секретарка. Вела вона щоденник свій в робочому реєстраційному зошиті, де реєструємо завдання курєру, куди і кому дзвонити і все таке інше. І, якось, офіс-менеджер принесла нам той зошит. А там всякі дівочі глупості. Але одна історія мені сподобалась. Отже, вона пише: «мене сьогодні Віталій Віталієвич пригостив яблуком, але я відмовилась, бо ми ще не в таких стосунках, щоб я дозволила собі від нього брати яблуко». І от ця дівчина наштовхнула мене на думку написати роман, де два бачення одної суті. А в той час відбувалась Помаранчева революція. І от наш герой, підприємець, йде на цей Майдан. І знову ж, там є Жінка! Два герої, як дзеркало, і ти думаєш: «Нічого собі! Це я такий?» Тому й «Щоденник секретарки»!
- Слідкую за Вашим публічним життям, зокрема і в Фейсбуці, і бачу, що Ви досить активно реагуєте на зміни в політикумі, на трешові новини. Ваша позиція до соціуму: бунтарі, повстанці чи ближче до «сірої маси», як прийнято казати про більшість, що не цікавиться суспільним життям?
Віталій: - Ми себе й не класифікуємо. І не настільки в себе обидва закохані, щоб себе виділяти. Фейсбук для нас –це функціональна річ, це майданчик, де збираються потенційні читачі, ми так читаємо їх думки. В основному читачами наших сторінок є люди розумні, а тому ми маємо можливість спілкуватись і готувати їх до виходу нашого чергового доробку.
Дмитро: - Те, що вдвох народились однакові – це вже неординарність. Тож до «сірої маси» - точно ні. Ми вважаємо себе письменниками, а не блогерами. Ми далеко не на все реагуємо. От там, де не можем мовчати – там й видаємо своє «фі» чи «ох», а гратися політичними темами – це не наше.
- Сьогодні суспільство вражене останніми подіями і досить активно обговорює спільний жарт «95 Кварталу» і національного хору. Як Ви зреагували на цю подію?
Віталій: - Не можна робити аморальні речі ні за гроші, ні без грошей. Якщо ж ти зробив гидку річ, то маєш отримати покару. От, в дитинстві, за поганий вчинок ставили в куток. Так, це неприємно. Але без цього ти не зрозумієш, що так робити не можна. От і взяли люди хор імені Григорія Верьовки – публічно обсміяли, «поставили в куток». Вони це заслужили і мають зробити висновки, поки їх не зробили люди, бо такі правила життя.
Дмитро: - Якщо ми, люди, не встановлюватимо правила, то дуже скоро наші міста і села перетворяться на місця, де розкошуватимуть гопніки, хулігани, п’яниці. Бо правила має робити інтелігенція, тоді і в центрах міст буде спокійно, і сміття не буде. Тоді поліція не матиме потреб ловити хуліганів – їх просто не буде. Точно так і в інформаційному просторі, якщо є активна інтелігентна частина користувачів. Є речі, які не можна робити ні за якої влади, ні за яких обставин. Питання пожежі - це лихо і як з цього сміятися взагалі? Колись паліям рубали руки і це було справедливо! Повне падіння моралі.
Віталій: - Справа навіть не в тому, що це Гонтарєва. Це міг бути будь-хто обсміяний. І дуже добре, що українці на це зреагували. Значить «ще не вмерла».
- Як Вам пишеться? Кожен письменник має свій характер, свою «зону комфорту»?
Дмитро: - Написання у нас має два етапи. Перший – нам розмовляється, бо ми пишемо удвох. Ми маємо знати чітко, що збираємось писати. Зазвичай ці розмови відбуваються в авто, дорогою, у відрядженні. А от набивання тексту, таке собі літературне вишивання найкраще робиться на курорті, можна на острові, або в рідному Очакові. Хоча, Україна – вона вся Україна рідна. В Очакові і в Бережанах, на Поділлі і на Буковині чи Поліссі.
- Ваші мрії? Як, де і ким Ви бачите себе десь за десять років?
Дмитро: - Принаймні, ми бачимо себе живими, не паралізованими. Здоровими, що вже немаловажно! А далі – як Бог дасть!
Віталій: - Ми пишемо книжки, коли шукаємо відповідь на якесь питання. У нас кожен роман – відповідь на питання, яке нас тривожить. Для нас література – це лабораторія. Кожна книжка –дослідження в літературний спосіб. Ти створюєш героя, обставини, закидуєш його туди і спостерігаєш, як ця шарада буде розв’язана героєм. Дуже часто фінал виходить з-під замислу, що був на старті. Але абсолютно не проти ні я, ні Дмитро, щоб цей рух продовжився десь до років ста!
- На завершення такої змістовної розмови, що Ви побажаєте володимирчанам та всім нашим читачам?
Віталій: - Любіть свій Володимирець, бо він у вас найкращий! Якщо ви живете тут, значить він для вас – центр Всесвіту і хай містечко таким і буде! Якщо ж це не так, то їдьте туди жити, де вам буде найкраще!
Дмитро: - Ви ранком просинаєтесь, а містечко вам здається таким, як скрізь, воно ще не найкраще. А, коли вже лягаєте спати – містечко стало чудовим, бо ви за день в ньому зробили щось хороше, внесли свою частку праці задля нього! Якщо це так, то ваш Володимирець досить швидко дійсно стане найкращим місцем у світі!
- - -
Я повністю згідна зі словами письменників. Очевидні речі лежать на поверхні. Головне – їх побачити і визнати, а чи, може, просто прозріти! І це правило стосується всього життя і кожного з нас.
А ще, я в той день побачила Володимирець найкращим місцем у світі. Чому? Бо того дня у ньому були чудові люди - брати Віталій та Дмитро Капранови.
