Попри відтермінований кінець навчального року, а значить, і вступної кампанії, віримо, що цей нелегкий час мине і настане пора обирати собі професію для старшокласників. Хтось піде у робітничі професії, а хтось досі ламає голову, до якого з вузів готувати документи.
Сьогодні ми привідкриємо для таких ще одну можливість – навчання за кордоном. Хтось вважає це нереальним кроком, а хтось не побоявся складнощів та наважився спробувати потрапити в категорію студентів-іноземців. Як от першокурсниці Люблінського університету ім. Марії Кюрі-Склодовської, володимирчанки Яна та Ангеліна Мечкало. Зараз сестри-близнючки на вимушеному карантині, але продовжують навчання дистанційно. Мова спілкування – англійська.
– Дівчата, то чому ви все ж вирішили обрати навчання за кордоном?
– Перш за все, чули багато позитивних відгуків, – розповідає Яна. – Великою перевагою є те, що, закінчивши університет, студенти матимуть диплом європейського зразка, який зможе в майбутньому забезпечити хороше працевлаштування не лише в Україні. А це вже ширші можливості для пошуку саме тієї роботи, яка дозволить не просто заробляти, а й розвиватися.
– А ще це ж неймовірно цікаво! – доповнює сестру Ангеліна. – Це зовсім інші люди, нові знайомства, інший менталітет, інша система освіти. Врешті, для нас це неймовірна пригода. Сподіваємось, що вона стане хорошим трампліном у доросле життя.
– То ви не планували навчатися в Україні? Чи все ж мали на увазі якісь вищі навчальні заклади?
– Так, ми подавали документи і до українських вузів. Але тільки заради того, щоб побачити, як ця процедура відбувається у нас. Серйозно ми не розглядали варіант вступу до них.
– А чому обрали саме Люблінський університет?
– Бо це один з найпрестижніших державних вузів Польщі. Велику роль зіграла віддаленість міста до дому. Якщо рахувати за мірками Google Maps, то від порогу нашого будинку до квартири в Любліні – 253 км, – каже Ангеліна.
– А ще нам дуже сподобалося місто, бо дуже воно вже схоже із нашим Львовом, – підхоплює Яна. – Тож ми ніби в Україні, але й ні, ніби поряд з домом, але й ні.
– Чи довготривалою була процедура вступу? Чи не хотілося вам в якийсь момент кинути все і завезти документи до українського вишу?
– Ми вирішили не переплачувати дарма та не вдаватися до послуг посередницьких фірм, тож довелося пройти весь шлях вступу самостійно. Відколи обрали у колегіумі профіль з поглибленим вивченням англійської мови, то і майбутню професію планували пов’язати саме з англійською мовою. І коли ми готувалися до ЗНО, щоб вступати до університету в Україні, тато раптом запропонував навчання в Польщі, аргументувавши це купою переваг. Хоч спочатку було і лячно (особливо мамі), та з часом адаптувалися до думки, що будемо вчитися за кордоном.
– Із вибором спеціальності склалася ситуація теж непередбачувана, оскільки не на всіх факультетах ведеться викладання англійською. Із того переліку, що був запропонований, ми зупинилися на міжнародних відносинах. І коли вже усі наші однокласники знали, де вони будуть навчатися, у нас все тільки починалося.
– Які складнощі були у вас? Все-таки, це інша держава, інші правила...
– Навчання у Польщі, як відомо, починається на місяць пізніше, ніж в Україні. Тож увесь серпень ми були зайняті реєстрацією на вступ на сайті університету, підготовкою документів та їх перекладом, а також підготовкою до співбесіди. Так, іноді закрадалася думка, що простіше було б в Україні, але ми легких шляхів не шукали. Це був просто величезний неймовірний досвід. Всього і не розказати. Наприклад, ми певний час чекали на отримання паролів у свої кабінети абітурієнтів, потім був момент з реєстрацією на поселення в гуртожиток, що було обов’язковою вимогою в переліку документів на виготовлення студентської візи. А ще з нетерпінням очікували на призначення дати співбесіди. Паралельно ми готувалися, переглядали купу роликів на ютубі, як це відбувається, спілкувалися зі знайомими, які вже були студентами у польських вузах...
– Тож коли нам надіслали повідомлення на імейли про дату і час співбесіди, одночасно і зраділи, і хвилювалися: а як усе пройде? Співбесіда відбувалася у режимі онлайн мережею Skype (можна було б і очно). До речі, все відбулося в дуже класній атмосфері.
– Коли ви врешті познайомилися із майбутнім навчальним закладом?
– Перше очне знайомство з університетом та і містом зокрема відбулося наприкінці серпня. Коли за результатами співбесіди нас зарахували та потрібно було подати оригінали документів. Тоді, до речі, виникло ще таке питання, як апостилювання документів про освіту. Цю процедуру ми успішно пройшли через Інформаційно-іміджевий центр Міністерства освіти і науки України.
– Загалом враження склалося тільки позитивне як від вузу, так і від міста та людей, з якими нам доводилося спілкуватися. Дуже вразив момент, коли у коридорі корпусу по роботі з іноземними студентами ми випадково зустріли людину, з якою нещодавно бачилися по скайпу. Це – уповноважена ректора у справах студентів Евеліна Панас. Здавалося б, привіталися, та й годі, а ні! Зустрілися, як давні хороші знайомі: зі щирим, дружнім вітанням, питанням, чи все у нас добре, чи не виникло проблем. Словом, ми були дуже здивовані і приємно вражені таким незвичним для нас спілкуванням.
– А як ви уявляли раніше процес навчання в університеті? А з чим зіткнулися насправді?
– Ми уявляли навчання в університеті дуже завантаженим, – розповідає Яна, поглядаючи на Ангеліну, ніби препитуючи, чи все правильно вона каже. – Тобто думали, що будемо мати дуже багато домашнього завдання, купу пар із контрольними роботами через пару. Ну, і зовсім мало вільного часу.
– Натомість не маємо «води» в навчальних предметах, – додає Ангеліна. – Всі предмети стосуються конкретно нашої спеціальності. Ще ми зрозуміли, що в нашому університеті робиться великий акцент на самоосвіту, а не обмежується лише тим матеріалом, що дають викладачі. У кожному семестрі ми маємо 1-2 вільних дні на тиждень, тому і вільного часу достатньо.
– Розкажіть, як почуває себе український студент в іноземному вузі.
– Наш звичний день в універі, мабуть, нічим не відрізняється від днів інших студентів. Ми приходимо на пари, конспектуємо те, що готують нам наші викладачі, на перервах частенько п’ємо каву з одногрупниками, спілкуємося. Після занять чекаємо на матеріали, які нам потрібні для наступних пар, а далі – по домах. У нашій групі навчаються студенти з 10 країн світу, зокрема 5 українців. Щодо переваг, то це те, що коли ми маємо канікули чи вихідні на релігійні свята, то у нас на тиждень більше відпочинку, ніж у решти. Це пов’язане з тим, що в Польщі релігійні свята святкують на тиждень раніше, ніж в Україні, а в університеті до цього ставляться з розумінням, тому ми можемо собі це дозволити.
– Чи дорого навчатися за кордоном?
– Вартість навчання на нашій спеціальності вартує приблизно стільки, скільки на аналогічній спеціальності у київських вузах. Але є нюанс: ми навчаємося англійською мовою. А от навчання польською значно дешевше. Так що, раптом хто збирається на навчання до Польщі – вчіть польську! Чи то на жаль, чи то на щастя, але гуртожиток там не надали, тому живемо на квартирі. В університеті є стипендії, тож ті, хто в середньому має коефіцієнт балів сесії 4,5, може подати заявку на ректорську стипендію.
– А який сам процес навчання?
– Усі наші пари поділені на 2 типи: lectures (пара для викладача) та classes (пара для студентів), тобто з кожної пари раз у два тижні ми посилено готуємося. Відповідальною за підготовлені матеріали є староста групи. Староста має книги, по яких ми маємо вивчити все, що потрібно для пари, робить копії – так ми і маємо ці матеріали. Ми не шукаємо все самостійно, тут це спрощено: книги дають самі викладачі.
– А як часто навідувались додому?
– В середньому ми приїжджаємо додому один раз на місяць. Як батьки передають передачі студентам в Україні, так і наші батьки передають передачі нам, за винятком того, що є певні продукти, які заборонені для перетину кордону. Кожні два тижні мама нам готує передачу, але наші друзі точно її чекають більше за нас!
– Чи вистачає вам ваших знань мови чи таки є певний мовний бар'єр?
– Та, звісно, що мовний бар’єр є, але він вже незначний. Коли навчання тільки починалося, цей бар’єр був дуже відчутний: ми боялися говорити і не могли вільно висловити свої думки. У нас інтернаціональна група, тож єдина мова, якою ми можемо всі спілкуватися, – англійська. Звісно, що з українцями спілкуємося українською. З викладачами теж виключно англійською.
– У магазинах ситуація трохи складніша. Коли ми їхали на навчання, то взагалі не знали польської, а там дуже мало продавців знають англійську, тож нам було складно порозумітися. Можна сказати, що саме це і було тим фактором, що змушував нас вивчати польську. Зараз ми можемо більш-менш сказати, що хочемо, польською.
– Якби час можна було повернути, що б ви змінили?
– Однозначно надали б більше уваги вивченню польської мови! Ми таки легковажно поставилися до цього питання, коли їхали на навчання, але згодом зрозуміли, наскільки нам було б простіше, якби ми знали польську! А ще якби раніше почали вибирати вуз і цікавитися умовами, які нам потрібні для вступу... Ми дуже затягнули з цим питанням, переживали, що можемо не встигнути до початку навчального року. Бо до подачі документів додається ще і віза, на яку теж потрібен час.
– Що відбувалося, коли оголосили карантин?
– Ще 11 березня в Польщі був оголошений карантин до 15 квітня. За дві доби місто геть спорожніло, всі студенти роз’їхалися по своїх домівках. Паніки взагалі не було. Хоча про те, що у нас буде карантин, і мови не велося, все сталося дуже різко.
– Чи маєте якісь поради для тих, хто наважиться ризикнути штурмувати закордонні вузи?
– Усе, що ми можемо порадити: не боятися, вчити мови, не зволікати і правильно розраховувати час, читати багато відгуків про навчання, шукати тих, у кого був такий досвід! І все обов'язково здійсниться!
