У лютневу ніч 1940 року молоду хиноцьку сім’ю з двома малолітніми дітьми та іншими родинами заможних селян вивезли до Надволжя як «буржуазних націоналістів». Журналісти допомогли родині встановити факти з біографії родини, досі невідомі.
Наша розповідь буде не про спростування міфів про війну і не про те, що насправді Друга світова війна почалась ще у вересні 1939 року, і не про її причини – про все це при бажанні ви можете знайти самі. Наша розповідь – про долю однієї родини серед сотень тисяч сплюндрованих життів поліщуків тогочасною політичною системою.
За достаток і зв’язки з поляками поліщуків карали
До 1939 року Полісся належало до Польщі, і чи не у всіх селах мешкали родинами поляки. Зазвичай це були заможні люди, які наймали поліщуків для роботи у своїх фільварках (панський хутір – авт.).
З приходом радянської влади частина поляків самі втекли до Польщі, частину виселили силоміць чи й знищили, а землі конфіскували у колгоспи.
У Хиночах, де народилась героїня мого репортажу, було аж п’ять фільварків польських та білоруських панів. У кожному була школа, млин та всяка живність. Ну й наймити-українці, бо ж хто тому раду дасть!
Надію Гайдиш у неповних три роки депортували до Надволжя
Надія Михайлівна Гайдиш (до одруження Мариніч – авт.) восени 2019 року пережила інсульт і нині нею опікуються діти та внуки.
Родина Надії Гайдиш
Живе вона у Вараші, з дітьми, хоч доти більшість віку присвятила рідному селу Хиночі, де народилась та провікувала. Має талан до куховарства, тож всілякими смакоттями частувала і колгоспників, і школярів, і начальство у селі більше тридцяти років.
Надія у 20 років
А в далекому 1940 році їй було років зо три, хоча по документах вона народилась 3 травня 1940 року. Це свідома метрична помилка. Але про це – потім.
Її розповідь-сповідь звучала як реквієм страченій долі цілої родини. Згадки про малолітство були записані здебільшого зі слів брата, бо ж не могла вона запам’ятати історично значимі деталі у три роки.
Фото 1938 року. Родина Маринічів
Але, звіряючи слова Надії Михайлівни з доступними в інтернеті архівами, переконуюсь у правдивості розказаних фактів.
Для українця у тридцятих роках минулого століття, коли прийшли «совєти», мати у своєму господарстві лісу вісім гектарів, три корови, воли, працювати лісником у поляків – це автоматично отримати статус куркуля і ворога колективізації.
Батьки Надії – Антоніна та Михайло – з ранку до пізнього вечора працювали на себе та на пана, щоб забезпечити доньку та старшого на п’ять років Петра.
Після поділу між Радянським Союзом і Німеччиною територій Західної України, які належали до Польщі, нова влада на Володимиреччині принесла свої правила – радянські.
Зимової ночі 1939-1940 року по родину Маринічів приїхали якісь люди і, нічого не пояснюючи, наказали збиратись на «висєлку».
Дорогою від холоду помер братик і мама
– Мама Антоніна з переляку тої ночі що встигла зробити, так це тепліше вкутати малих мене і Петра. Хату ті заброди підпалили, худобу забрали, а нас та інших «куркулів» із села відвезли на залізничну станцію в Рафалівку. Надворі було страшенно холодно. А ми, тулячись у вагоні до батьків, намагались зрозуміти, куди ж цей потяг прямує.
Тієї ж ночі у мами почались пологи – вона була на останньому місяці вагітності. Народився хлопчик. Він за кілька днів помер від холоду. Матір захворіла, у гарячці лежала більшу частину дороги і рідко приходила до тями.
Якийсь чоловік підійшов, взяв тільце мого мертвого братика і викинув із вагона. Мама кричала і хапала його за поли, а він пригрозив: «Будеш, суко куркульська, репетувати – і цих двох щенят викину».
Привезли нас у пущу, я й не пам’ятаю, де це було, поселили в бараці.
Мама так і не піднялась, а через тиждень її не стало. Земля була така мерзла, що тато не міг викопати яму, тому забрав мамине тіло і відніс до лісу. Так і до сьогодні невідомо, де вона похована, – розказує Надія Михайлівна.
Попри те, що була геть маленькою, всі жахи тих подій запам’ятались дитині. Та й старший брат Петро теж багато розказав сестричці – тож бачене накладалось на почуте і бетонувалось у свідомості.
Батько перед загибеллю залишив дітей молодій мачусі
– Їсти не було чого, жили у бараці. Ми почали пухнути з голоду, і тут якісь люди сказали, що в ліс вивезли дохлих коней. Так ми й пережили ту страшну зиму. Тато ходив на лісоповал, а нам знайшов няньку. Батько Міша дуже любив нас, оберігав.
А десь під кінець 1943 року у нас з’явилась молоденька мачуха. Батько прожив із нею у громадянському шлюбі 8 місяців. А тоді його забрали на фронт як «великого злочинця», бо ми ж були «політичні». Досі не можу зрозуміти: за що? Як забирали тата, я вже пам’ятаю сама чітко.
Пам’ятаю, як він плакав, кричав, що ми пропадемо без нього. Один із військових сказав: «Не знаєш, що робити – он річка, камінь на шию одному, другому – і в воду».
Пам’ятаю, як тато впав на коліна перед своєю жінкою і просив не кидати нас, не залишати у цьому лісі, а хоча б до людей вивезти.
Казав: «Я з того світу вернусь, жити тобі не дам, якщо ти їх напризволяще кинеш!» Мабуть, відчував, що більше ми не побачимось…
Похоронка вже у скорому часі прийшла до дядька Якова у село, – дивлячись у далечінь, розповідає пані Надія.
Батько Надії та Петра – Михайло Федорович Мариніч – був призваний 9 серпня 1944 року Бабушкінським райвійськкоматом Вологодської області до 251 стрілкової дивізії Четвертої ударної армії рядовим стрільцем. Він загинув 6 листопада 1944 року при наступі ворога на позиції у віці 35 років. Похований в Лібавському уєзді, Прієкульскої волості, хутір Клави.
Уже після війни останки перезахоронили на кладовищі у місті Прієкулє, в братській могилі № 10.
Це одне з найбільших у Європі військових кладовищ.
Бойове зведення тих боїв, де загинув Михайло Мариніч
Ця інформація доступна на російському ресурсі «Подвиг народа».
копія похоронки
Похоронку отримав брат Яків у Хиночах, бо у військових документах Михайло зазначив його, як найближчого родича.
Опис бою. Архів бойової частини
Та похоронка ще й досі зберігається в архівах родини.
Діти-сироти поневіряються світом і жебракують
Їх мачусі, Серафимі Максимівні (називали вони її Симою, як і батько), на ту пору було лише 18 років. Вона вирішила відвезти дітей у Вологодську область, до своєї сестри. Але коли сироти-поліщуки приїхали, сестра відмовилась приймати найд, бо «і сваіх нєчєм карміть».
Тоді Сима вертає з дітьми в Україну, щоб віддати в якийсь притулок. Дорогою знайомляться із людьми, які їхали в Одесу, і разом долають шлях на Батьківщину.
– Відмовили нам з поселенням і в одеському притулку, тож жили у зруйнованому будинку. Просили милостиню, старцювали, аби вижити. Братові, пам’ятаю, було дуже соромно просити. А я так прохала, так жалібно примовляла, що, бувало, знаходились добрі люди. У тяжкі воєнні часи все ж траплялось милосердя, і нам допомагали, чим могли. Так до кінця війни ми і вижили в Одесі, – голос Надії видає хвилювання, яке не забулося і через роки. Але вона мужньо розказує далі.
Після війни діти вертаються у Хиночі
У Хиночах ще жила бабуся Марта (з маминого боку). Чоловік у неї помер і вона вийшла заміж за Миколу Якубського. По закінченню війни саме він подає дітей у розшук, і їх знаходять в Одесі.
– З Одеси до Рівного добиралися ми 13 днів поїздами та як прийдеться. Скрізь розруха, голод, залізничні станції розбиті. Мачуха потім призналась, що хотіла оставити нас десь на вокзалі, але споминала батькові слова, плакала і везла далей, – стискуючи змарнілі від праці руки, розказує Надія.
Мачуха Сима завозить дітей рідні у Хиночі – і повертається до сестри в Росію назавжди. Життя ніби й почалось налагоджуватись у сиріт, але десь через рік бабуся Марта помирає, а дід Микола бере у дружини Ганну зі Степангорода.
Так брат із сестрою знову опиняються самі серед чужих людей. І з цього часу починаються нові випробування, уже в рідному селі.
Сироти працюють і не ходять у школу
На сиріт дід Микола виробив грошову допомогу. Але щоб довше її отримувати – вказав іншу дату народження дітей у нових метриках. Старі згубились у тій воєнній круговерті, це тоді було поширене явище.
А в декого з поліщуків взагалі ще документів радянського зразка не було: не встигли виробити. Тому у людей тієї пори й досі часто трапляється різниця між реальним віком та віком у документах.
– Дід Миколай нас годував, але в школу мене не пустив – пасла корови. Спала я у хаті на кухрі (скриня для одягу – авт.), куфайка під головою, нею ж і вкривалась. Було тоді багато роботи вдома і в колгоспі. Брат Петро і я працювали від світанку до ночі.
Якби хто тільки міг уявити, як хотілося вчитись! Всі подружки на уроках, а я або в городах, або корів пасу. А зимою льон пряду.
Та як тільки випадала вільна хвилинка – бігла до подружки Кладі Колодій, «Карасьової», і допитувалась, чому їх учать. Завдяки їй я умію і писати і читати.
Потім аж впросила діда, і в школу походила півроку, – да й знов забрав дід корів пасти.
Жилось, ох, як важко, але поскаржитись не було кому, – стираючи ріжком хустини сльози і схиливши голову, веде важку оповідь Надія Михайлівна.
Тільки хиноцький ліс чув голосіння сироти
Каже жінка, що інколи раненько, йдучи на поле, заходила до лісу і там могла дати волю почуттям. Були і сльози, і крик дитини до неба: чому в інших є батьки, а в мене – ні? Чому подруг є кому пошкодувати, а її – ні? А далі, втершись від сліз, дівчина знову йшла в поле, до роботи.
– Так і минуло моє дитинство, якщо можна його так назвати. Згодом я вийшла заміж за Юхима Гайдиша, народила четверо дітей – Тоню, Валю, Сашу і Юлю. Ще вони ходили до школи, як через хворобу помер чоловік. Юлі, меншенькій, було чотирнадцять, – плаче і згадує Надія Михайлівна.
Чотирьох дітей Надія фактично виростила сама, бо овдовіла рано
Під сороковий десяток років Надія Гайдиш залишилася вдовою, тож сама піднімала чотирьох дітей на ноги. Вони й були її єдиною ріднею і підтримкою.
– Слава Богу, діти виросли хорошими людьми, шанують мене, бережуть. Та так сьогодні сумую за своєю хатою, яку вдвох із чоловіком поставили! А як тішилось моє серце, коли на свята всі діти із онуками і правнуками з’їжджаються у хату, в якій народились! Знаю: все в житті від Бога. Але та влада була не від Бога. Скільки людей безневинних загинуло, скільки осиротіло, страшно подумати! – журливо хитаючи головою, емоційно каже Надія Михайлівна.
У пошані за майстерність та спритність
Таких вправних рук ще треба у селі пошукати! Поки здужала, Надію Михайлівну чи не на кожне весілля у Хиночах, Степангороді й Радижеві запрошували старшою господинею. Це тепер весілля у ресторанах і кафе, а тоді гуляли «на широку ногу» у шалашах.
Так віртуозно і неперевершено ніхто м’ясні страви більш не готував на триста чи п’ятсот гостей, ще й приказок десятки знала до всякої придибенції! Веселої завжди вдачі була і є. Має нагороди та відзнаки як ветеран праці.
А «кружки» як вміло плела! Їх роздарувала дітям та родині зо три сотні. Ходила на місцеву «гуму», вибирала яскраві і добротні светри та й мисткувала вечорами над роботою.
Рукоділля Надії Гайдиш
А ранками встигала дати раду господарству і квітникам, що такі завидні були на хуторі. Прості чорнобривці з-під працьовитих рук і щирої душі до двох метрів вимахували!
Квіти біля хати Надії Михайлівни
Років двадцять п’ять тому чистила буряки на городі, то ніж відлетів і покалічив око. Відтоді бачить лише на одне. Потім операція у Ленінграді на щитовидку. Торішньої весни відрізали ступню – атеросклероз нижніх кінцівок.
У рідний ліс, знаний напам‘ять і сходжений аж до сусідніх сіл, вже зась. Знає всі кубельця, де росте журавлина, чорниця. Водила колись дессятки ягідниць по чорницю аж до Трипутень.
Надія з дітьми
Сумує за рідненькою хатою, що стоїть серед ошатної зелені, у Тисному (хутір у Хиночах – авт.), самотньо, без господині і її рук.
Та жодного дня Надія Михайлівна не жаліється на життя.
Досі береже спомини та вірить у щастя родини
У ту страшну зиму 40 року їм, двом малим хиночанам, було надто мало років, щоб сприймати стійко всі жахи тавра «ворогів народу». Батьки ні за що згинули у розквіті літ. А дітей потім чи не щодня пам'ять вертала у ту лиху до нестями пору. Отак і розміняли дитинство на злидні та важку роботу. Утім, хтозна: може, та пам'ять і стимулювала сиріт до життя-виживання.
Мачуха Сима аж до своє смерті підтримувала зв'язки з Надією. Була у неї на весіллі. Серафима заміж так більше й не вийшла і дітей не мала, тому Надія їй була за доньку.
Діти війни виросли у сирітстві та стали шанованими людьми у селі
Батьківська земля і ліс в «Ломах» (урочище в селі – авт.) пішла у радгосп, худоба теж. Вже й забулися ті місця, що рідними були колись спаплюженій репресіями родині Маринічів.
Брат Петро помер давненько, наживши хорошу родину з дружиною.
Весілля брата Петра. Ліворуч від нареченого - Надія
А Надія у свої 84 роки сьогодні молиться і мріє, щоб і її велика родина з чотирьох дітей, вісьмох внуків та вісьмох правнуків була щасливою і не знала війни, сирітства та поневірянь через примхи диктаторів-політиків.
– – –
Довідка
З інструкції НКВД СРСР «Про порядок переселення польських осадників із Західної України УССР та БССР» від 29 грудня 1939 року: метою виселення осадників є підготовка радянською владою ґрунту на західноукраїнських землях для колективізації. Оскільки майно, сільськогосподарські знаряддя праці, худоба переходила у власність місцевих радянських органів управління («Сталинские депортации (1928-1953)»).
У збірці матеріалів «Сталінські депортації (1928-1953)» йдеться про 141 тисячу українських осадників, лісників та їх сімей. Важливою є мета виселення осадників та лісників. Осадники – колишня польська шляхта. Радянська влада, боячись осадників як носіїв давніх традицій, вважала їх небезпечними для комуністичної партії.
Ще однією причиною виселення осадників була їхня пропольська орієнтація, а також серед шляхетської еліти популярними були антирадянські погляди. Більшість осадників мали консервативні та прозахідні погляди.
Усього із Західної України в 1939-1940 роках було депортовано до Сибіру, Надволжя, Казахстану та на Північ Росії, за різними підрахунками, від 10 до 20 % населення . В тому числі і з Полісся.
На Рівненщині перші депортації почались у 1939-1940 роках. Продовжувались вони і у 1944-50-х роках. Восени 1939 року і навесні 1940 року депортували з Рівненщини вглиб Росії польських осадників з родинами та наймитами, службовців польського апаратоуправління, поліцейських, сімей польських військовополонених, які потім були знищені НКВС в таборах, біженців з центральної та західної Польщі, які знайшли в Західній Україні притулок від фашистів.
Головний удар спрямувався на політичну та культурну інфраструктуру, створену українською інтелігенцією у несприятливих умовах польського панування. З «буржуазними націоналістами», як тоді називали чекісти всіх підозрілих, в західних областях органи НКВС розправлялися прискореними темпами.
