Перша сторінка її трудової книжки, датованої 1 вересня 1958 року, демонструє дівоче прізвище Гузева, змінене на Безушко після одруження. А у рядку “професія” записано чорнильною ручкою - лісовод. Маріупільчанка Валентина нині мешкає у Володимирці зі своїм вірним товаришем по життю, чоловіком і головною своєю підтримкою - Петром Мироновичем Безушком. Про колишню лісничу Андрузького лісництва, про її важкий життєвий шлях і сьогодення ветеранки праці, жінки-лісівниці у авторському проєкті “Малі історії великої біди”. Історія 28: Жданов-Полісся - життя, присвячене поліському лісу.
Цьогоріч 10 січня було 83 роки Валентині Василівні, а 22 квітня її чоловіку, Петру Мироновичу, було 87 років. Пліч-о-пліч вони пройшли спільним життєвим шляхом 64 роки, фактично не розрізняючи чоловічу і жіночу роботу там, де це стосувалось професії. Він за освітою - бухгалтер, вона - лісовод. Він - поліщук від діда-прадіда, вона - східнячка.
Валентина та Петро Безушки
Дитинство Валентини було нелегке. Сім’я її жила в Жданові на околиці міста. Тричі їхню хату обкрадали мародери. А одна з батькових п'яти дружин ховала від дітей їжу. Мати померла, тому батько намагався знайти дітям добру матір.
Розказує Валентина Василівна про своє дитинство з болем і сльозами. Щоб відпочити, у дитинстві далекому Валя з подругами бігали до моря. А ще біля їх хати протікала річечка.
- Що з того, що бігала до моря. От зараз пишуть, що розгромлено все. Біда така там, - тихо каже, замовкає і плаче вже білокоса жінка.
Їхніми сусідами були українці-переселенці. Батько, який працював тоді на «Азовсталі» і сусіди - розмовляли українською.
Валя - школярка Жданівської школи (праворуч на фото)
Випускниця лісотехнікуму, східнячка, приїхала працювати на Полісся
Валентина Безушко народилася у місті Жданові, нині Маріупіль, у 1940 році. Присвятила своє життя, та і здоров'я віддала також, лісівничій справі - 40 років роботи у лісгоспі. Спочатку Андрузьке лісництво (згодом село перейменували у Зелене), Красносільсе і Володимирецький лісгосп. Нині це філія “Рафалівське лісове господарство” ДСГП “Ліси України”. У свій час - єдина ліснича-жінка на всю Рівненщину, на все тогочасне обласне лісове управління.
Сьогодні хвороба майже позбавила її руху, але не відібрала можливості чути, відчувати, бачити, говорити. Найголовнішою опорою, як і все попереднє нелегке життя, залишається чоловік. А історія їхнього знайомства теж незвичайна. Петро Безушко якраз працював секретарем сільради.
- Приходили у Андрузький клуб дівчата й раніше. В клуб всі йдуть - танці, кіно. Дивлюсь у вікно - що то за нові дівчата такі прийшли. Треба провірити паспорт! А Валя тоді тільки прийшла на роботу. От закликав я їх у сільраду, перевірив документи. А приглянулася Валя ще тоді мені, - згадує ті далекі пятдесяті роки і усміхається Петро Миронович.
Закохався і прийняв для себе рішення і запросив знов до сільради секретар Петро Безушко Валю Гузеву. Отак і сказав: “Чи ти не проти за мене заміж вийти”? Валя була не проти. Сам себе з Валентиною й розписав.
Родинне фото
Родина лісівників десять років тулилася у тісній конторській квартирці серед гущавини і вужів
Коли жили вони у Андрузькому лісництві, то була важка пора, тих десять років. Їде Валя по роботі до Володимирця чи далі, а Петро залишається на підміні з дитиною вдома і на роботі. Їсти наварить, сина догляне і накормить. Не ділили вони свої обов'язки на чоловічі і жіночі, була згода і взаємопідтримка завжди. Вранці наварили, поїли і по роботах.
До 1968 року вони тулилися у манюсінькій лісгоспній квартирці серед болота і лісу, за Андругою. Квартирка в Андрузькому лісництві була три-чотири квадратних метри. Ліжко і віконце.
Лісничою призначили без згоди - партія сказала
Лісовод Валя Безушко не мріяла про кар'єру лісничої. Бачила і знала, що робота важка. А Полісся тоді було глухе - ні доріг, ні транспорту. Та якось викликали її в управління і сказали: “Ми прийняли рішення і призначаємо тебе лісничою”.
Тоді відмови не приймались. Згода її була формальністю. Так і прийняла посаду лісничої Валентина Безушко з великим, здебільшого чоловічим, колективом. До сотні людей усіх було тоді в лісництві.
Валентина готується до виступу на всеукраїнській конференції лісівників. Львів. Після цього їй дали вантажівку на лісництво
Кількадесят років керувала і давала всьому раду, хоч і непросто було
У 1971 році уповноважили Валентину Безушко виступати перед делегатами з усієї лісівничої галузі України на сцені Львівського драмтеатру. То була конференція держлісгоспів України. Хвилювалася ліснича - неабиякі честь і відповідальність. Чернетку виступу допоміг підготувати її обласний керівник. Але після того виступу на лісництво дали вантажівку. “Газон” у нашій глибинці - то була неабияка диковинка і розкіш! За словами Петра Мироновича, на район тоді їх було лише дві.
Досі старожили пам'ятають і інженерку з реалізації - Валентину Безушко, вже після посади лісничої. Виписувала вона наряди у лісництві, всім виписувала, кому яка продукція треба. Добром згадують керівницю усюди.
Колектив лісгоспу на урочистостях у Володимирці
На зарплату пальта купити не могла, а робота була відповідальна
Сто тридцять п'ять карбованців заробляла ліснича тоді на своїй посаді. А на посаді лісника платили тоді вісімдесят.
– Хліб був по п'ятнадцять копійок. Пальта Валі не купляли - обходились тим, що було. Така зарплата була і такі ціни, що на пальто була непідйомна. Та й товару такого тоді важко було дістати. Пізніше, коли вже у Володимирці працювали, зарплату через Сберкасу перечисляли і навіть мільйонерами встигли пожити, коли купони запровадили, - згадують обидва моїх співрозмовники.
- В Андрузькому лісництві жили при лампі. Якось вдарила блискавка в контору. А вікно здорове - видно блискавки. На дереві була антена. В неї й вдарило. Загорілась контора. Я прибігаю - дивлюсь в вікно, там чорно. Ніжку стола так і розкололо, - раптом згадав такий момент Петро Безушко.
Валя тоді витягувала воду з колодязя і допомагала гасити пожежу. Вода з переляку не набиралась. Але збіглись лісники і погасили. Папери не встигли згоріти.
- У Валі як у лісничої було багато обов'язків, дуже то була відповідальна робота. А ще тоді така була політика. що за будь-яку недостачу чи збиток можна було легко у тюрму сісти. Вона переживала за все дуже. П’ятнадцять лісокультурниць було - треба наряди виписати щодня. А ще з “вилкою” ходити - ділянки відбивати, - все це пам'ятає і розказує Петро Безушко, колишній головний бухгалтер Валентини Безушко.
Доріг у районі не було, а першого автобуса люди боялися
Про ті важкі роки і відсутність усяких благ цивілізації Валентина із Петром розказують із сумом.
- Перший автобус як пішов, то у Зеленому ніхто не сідав - не знали, що то таке. А ми жили ще там, у лісі. Не було тоді ніяких доріг! Звіт везти треба - лісницький конюх запрягає підводу і поїхали лісом. Зимою - коник і санки. А було, що віз я Валю в роддом з лісництва. Я її довіз у Зелене до ФАПу, а далі треба йти до голови, просити їздового. Санками, через болото напряму, виїжджали на Володимирець отам, з угла, в Річиці, - згадує початки цивілізації в районі ветеран-лісівник.
А влітку вже був молоковоз - люди сідали й їхали до Володимирця. То було вже у 1965 році.
Одна жінка-ліснича була тоді на всю область
Контора Красносільського лісництва, куди згодом перевелося подружжя і переїхали жити, розміщувалось у будинку на два входи, на околиці Зеленого/Андруги.
Лісництво у Зеленому: будинок є й досі
Ще й досі стоїть той будинок. Але контору нині вже збудовано нову, сучасну.
- Одна я тоді ліснича була на всю область. Тоді ми заготовляли багато ягод, зілля. По півтори тони чорниці в день від людей приймали. А далі доставляли їх на Володимирецький консервний завод. Ото щодня й їду з тими ягодами, а то й лісники їхали здавати. Лєктехсирйо ще заготовляли - зілля лікарствєнне. Потім гриби заготовляли - їх відправляли в Антонівку, на лєсопункт. Там був консервний цех, - з величезними складнощами, повільно розказує пані Валентина, а Петро Миронович її доповнює.
- О, наш крохмало-паточний тоді дуже сильний завод був! І соки всякі, і вина, що хочеш тоді виготовляли! І що цікаво, все з місцевої сировини! То все Валя їде здавати ту сировину, а я що, я все собі сиджу, працюю над паперами, пишу бумаги. Я мусив все зробити правильно, щоб ніяких порушень не було. Канєчно я переживав за неї! В конторі хтось-же має бути - звонки йдуть! - каже пан Петро.
У грудні 1977 року Безушки перевелися вже працювати у Володимирецький лісгосп. Був він там, де зараз сільрада на Повстанців. Згадує Петро, що ці великі ялини, що нині ростуть навколо будівлі, садили вони. З 1978 року Валентина вже у Володимирці працювала інженеркою з реалізації.
- Я Валі міг вдома допомагати тільки ввечері. Бо я на роботі сиджу, з бумагами. А вона - сумки з продуктами і додому, поратися в обід. Півтора кілометри до хати. А ще ж і хазяйство було - кури, свині, кролі, городу чимало. Тому всьому треба ж було раду дати! Вона мусила справлятись якось.
Але дітей доглядали по черзі. А черга проста - якщо ліснича у від'їзді, бухгалтер і чоловік в одній особі мав дати раду дитині і конторі.
- Наглядаю, якщо не їду десь. А якщо їду - закрию Вітю малого самого та й поїхала. Лечу бігом у Красносілля чи Зелене у контору. Тоді ці села були ще Печонки і Андруга. А ще ж і хворіли діти. І простуди були, і лікувались по народному. І в садок ходили. У Володимирці вже Петро забирав ввечері дітей з садка, - перераховує спільні обов'язки сімейні жінка.
З малою батьківщиною у Валентини вже зв'язку нема. Всі розгубились
Валентина колись із батьківщини привезла альбом. Він досі зберігається у родині - такий солідний фоліант у зеленій добротній обкладинці. Для фотографій там спеціальні фігурні прорізи. За роки ті світлини, що у альбомі, вже, здається, й приросли до аркушів.
- Оце я з Валєю і малим у Маріуполі. Їздили ми у відпустку. А оце ювілей Валі, сімдесят років, всі тоді приїхали. А оце їй партквиток вручають, а оце… - і все листає Петро Миронович альбом.
Довгий життєвий шлях подружжя демонструють світлини у дівочому альбомі Валі-лісничої та у товстелезній зеленій папці документів-формулярів Петра-бухгалтера з укладеними наверх, під файли, жовтими фотками.
Була колись сестра Валентини з чоловіком у гостях на Поліссі. Вражені були лісами, природою. Їм сподобалось. А от згадують господарі перший свій подружній візит-знайомство до Маріуполя з усмішкою. Приїхали до родини, а слух вже пішов, що Валя везе чоловіка. Та й казали всі там: “О, бандеру привезла!”.
- Хто подумав-би, що вони, росіяни, так вчинять. Є десь сестра Валентини з чоловіком. Жили вони у Маріуполі у квартирі. А де нині - невідомо. Отріцатєльно ставимся до того, що росіяни на нас напали. Ми не думали й не гадали, що таке може бути. Бачиш.., - і плаче уродженка Жданова-Маріуполя, яка віком-корінням вже приросла на Поліссі.
Одне одному тепер - то увесь їх світ
У 2018 році, вранці у червні, підвіз Петро Валентину до поліклініки та й чекав біля східців. Потім пішли до банкомату, по гроші. Вже йти треба звідти, а він бачить, що дружина чомусь хилитись стала на поручень біля банкомату. Ще йшла сама звідти, але чоловік її вже ледве встиг схопити та посадити. Швидку довелось викликати вже до лавки на подвір'ї лікарні, де стало погано жінці. Вибороли володимирецькі лікарі тоді Валентину Василівну з рук смерті. Родина дуже вдячна їм.
Отак ці роки вже і живуть помаленьку і потихеньку Петро Миронович та Валентина Василівна Безушки - мають вже вимушено напрацьований графік, в якому є час для новин і для розмов. Та за ці п'ять років пані Валентині все гіршає.
Подружжя разом завжди
Два крісла стоять поряд, щоб Петру було зручно вмить подати руку дружині чи поговорити.
Наша газета - 70-ті роки
Він - її ноги, і опора, і опікун, і надія на життя.
- Мені дуже шкода тих років, які я… - не договорює і плаче, піднявши руку до очей колишня ліснича.
- І вона плаче, і я, буває. Ну нічо, ми переможемо і хвороби, і все, Валюхо. Ми міцні, поки будемо рухатися, - доповнює Петро дружину, усміхається мені і їй і гладить її по плечі.
Дуже стали боліти ноги й Петру Мироновичу та ніяк покинути дружину, щоб десь далеко їхати на лікування. Намостив на ганку додаткові дошки, щоб дружину вивозити на свіже повітря. Отак у затіночку винограду, посадженого разом, вони й згадують ті неймовірно тяжкі і суворі роки роботи у лісгоспі.
Петро Миронович біля своїх воріт
Провів мене того дня Петро Миронович до воріт, сперся та ще по батьківськи щиро махав рукою, поки моя автівка розверталась і від’їжджала від його подвір'я.
Сьогодні, за словами Максима Гури, директора філії “Рафалівське лісове господарство” ДСГП “Ліси України”, серед лісівників багато жінок. Вони працюють на посадах - кранівниця, є майстрині лісу - четверо, помічники лісничих - п’ятеро, провідний інженер лісових культур, начальниця гаража, начальниця нижнього складу.
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
