Прохолодний вересневий ранок. Думаю біля шафи, що одягнути, адже місце, куди я збираюсь йти, зобов’язує до певного дрескоду. Маю сьогодні судову справу. Страшно хвилююсь, бо до суду ніколи не потрапляла, тож трохи побоююсь, чи зумію я розповісти все правильно, так, щоби суддя мене зрозумів. Напевно, треба було слухати подруг на роботі і найняти адвоката? Але вже пізно шкодувати. Збираю в сумку документи і вирушаю.
Приїхала трошки раніше, але приміщення суду вже відчинене. Охоронець перевіряє повістку і пропонує присісти в холі, зачекати. Обіцяє, що до мене вийдуть. Не можу всидіти на місці, тож виходжу на ганок.
Поступово сходяться працівники. Хм, вони такі ж люди – поспішають зранку, аби потрапити на роботу «до прибуття шефа», а не після; хтось під’їжджає скутером, хтось – автомобілем. Вітаються, піджартовують один над одним. Робочий день починається.
Очікую в холі, який заповнений відвідувачами, спостерігаю за людьми. Такі різні картини.
Біля мене розташувались молоді люди, явно чоловік та жінка. Видно, що посварились, бо дивляться один на одного з-під лоба. Чоловік намагається щось сказати дружині, але вона підкреслено уважно дивиться в телефон. Теж чекають виклику на суд.
На сусідній лавці сидить дядько років сорока. В робочому одязі, одне око підбите. Біля нього молоденький працівник поліції, впівголоса щось говорить. Чоловік досить пригнічений, видно, що йому незручно, як то кажуть «не в своїй тарілці». З кабінету виходить юнак, кличе чоловіка з поліцейським в кабінет судді.
Хвилин через 20 вони виходять. Обличчя в чоловіка бурякового кольору.
«Правильно тобі суддя сказала, – говорить поліцейський, – за горілкою ти світу білого не бачиш, подивись, на кого став похожий, з жінкою постійно сваришся, на дітей руку підняв».
«Я їх не бив» – буркає чоловік і прямує до інформаційного стенду, де зосереджено розглядає оголошення.
Вирішую поцікавитись і собі. Ого, тут багато корисної інформації – графік роботи суду, рахунки для сплати штрафів та судового збору, списки справ для кожного судді на кожен день тижня, витяги з законів, правила поведінки в суді. Є навіть пароль до Wi-fi. Дещо собі занотовую, можливо, пригодиться (безкоштовний Інтернет – точно).
Ось сидить старша жіночка, мабуть, не часто буває в місті, а в суді – і поготів. Боязко поглядає на всіх працівників суду, які пробігають коридором, видно, що хоче щось запитати. Через деякий час все ж наважується, питає охоронця, коли приїде конвой.
З розмови розумію, що це мати приїхала на побачення з сином, який під вартою, ще й передачу привезла – дві здоровенні «рябі» сумки чекають в кутку.
Охоронець викликає працівника канцелярії. Виходить миловидна, середніх років жінка, розповідає бабусі, що треба написати заяву, суддя розгляне і дасть дозвіл на побачення та передачу. Бабуся сідає до столу, довго пише заяву за зразком, подає її до віконечка і знову вертається до своїх сумок.
Доки бабуся подає заяву, до віконечка вже вишикувалась невеличка черга. Показний чоловік в костюмі, з портфелем – явно адвокат. За ним дві жіночки, сперечаються, показують одна одній документи – охоронець просить стишити голоси. За жіночками молодий «крутелик», крутить на пальці ключі від машини, по телефону розповідає, що заїхав до суду забрати «папери».
До кожного підходить працівник канцелярії, приймає документи, відповідає на запитання, черга потроху рухається.
Ось до віконечка підходить дідусь з ціпочком, щось розпитує. Працівник канцелярії пояснює, але дідусь не чує. Секретар підвищує голос.
«Чого ви кричите?» – обурюється дідусь.
Сміємось всі, хто є в холі.
Підходить час мого судового засідання, однак мене не кличуть. Починаю нервувати – раптом щось не так.
Заходжу в кабінет до помічника «мого» судді. Молодий чоловік пояснює, що суддя розглядає іншу справу, яка призначена раніше, засідання затягнулось, тому треба трохи почекати.
Не можу сказати, що це заспокоїло, але вертаюсь в хол.
Чекала не довго – хвилин через двадцять секретар називає моє прізвище і прізвище мого опонента – відповідача. Разом зі мною піднімається дівчина, виявляється це адвокат.
Впадаю в паніку, адже тепер я точно програю справу! Відповідачу вистачило розуму найняти адвоката, а я?
Заходимо до залу судових засідань. Секретар перевіряє паспорти, показує де нам сісти, просить вимкнути мобільні телефони. Через декілька хвилин входить суддя; ми встаємо.
«Доброго дня, сідайте, – вітається суддя, і проходить до свого місця, – розпочнемо справу».
Я продовжую панікувати – неуважно називаю себе, плутаю рік народження, забуваю адресу. Не розумію, що означає «чи маєте ви відводи».
Суддя помічає мій стан, запитує, що сталось, і тоді я зважуюсь: «Ваша честь, мені теж потрібен адвокат».
Суддя суворо: «Адже ви мали достатньо часу для цього».
Не маю що заперечити, тому мовчу.
«Добре, оголосимо перерву, надамо вам час для укладення угоди», – вирішує суддя. Звіряється зі своїм графіком і називає нову дату судового засідання. Представник відповідача явно незадоволена, однак не заперечує. В суді слово судді – закон.
Усе, на сьогодні я вільна.
Прошу секретаря відмітити мою повістку, щоби пред’явити на роботі, вона радить трошки зачекати, і я повертаюсь до холу.
Разом зі мною спускаються по сходах чоловік і жінка, ті, що зранку не розмовляли – в них теж щойно закінчилось засідання. Чоловік не приховує радості – суддя сьогодні не розірвав шлюб, а дав строк на примирення. Жінка виглядає розчарованою, але з суду вони виходять разом, чоловік притримує двері для дружини. Дасть Бог, помиряться.
Життя в суді вирує. Секретарі викликають людей, хол поступово пустіє, але не надовго. Збираються інші люди, конвой заводить юнака в кайданках, проводить до зали судових засідань. За ними поспішає бабуся, сльози і посмішка одночасно на обличчі – дочекалась сина. Старший конвою уважно вивчає резолюцію судді на заяві, дозволяє бабусі підійти до сина, поговорити. Але незабаром в зал заходить суддя, починається судове засідання.
Знічев’я звертаю увагу ще на один стенд – там історична довідка, фото з життя суду – бачу на них працівників та суддів. Не знала, що в нашому містечку суд існував з 1667 року. Але ось і до мене виходить секретар, відмічає повістку та вручає нову, на наступне засідання.
Історичну довідку дочитаю наступного разу.
