Якийсь сумний сьогодні день. Сумне небо, сумне сонце ховається за купчастою хмаринкою, сумні думки. І чому воно так? Чим довше живеш, тим частіше повертаєшся в ті далекі часи, коли все було в яскравих барвах, – це дитинство. Пройшло воно на хуторі Загора, що розкинувся у долині, на західній окраїні Володимирця. Те, що на серці було, що закарбувалося й збереглося в свідомості, рядками лягло в мою книжечку «Хуторяни», яку я присвятила своїм батькам та всім, хто жив тут в ті далекі часи.
Це пам’ять мого роду. Це світла пам'ять про односельців, про жінок – солдатських вдів. Здається, тоді описала все, що змогла. Та хотілося б доповнити один епізод, якого не зітре час. Переселення… Та й ще дещо згадати. Отож, поступово…
Рахую дні, рахую роки
Не часто, але ми ще буваємо на хуторі: це коли провідуємо рідних на новому кладовищі, та ще, обов’язково, коли повертається син з далеких мандрів. Тут не треба багато говорити – просто мовчки посидіти на обочині, поки внучата рвуть волошки обабіч пшеничного поля, дихати пахучим настоєм трав і милуватися зеленим простором, кучерявим ожинником, далекими непрохідними нетрями-охожами, які густо-рясно заросли вовчими ягодами, верболозом. А ще показати дітям – ось там, під гіркою, була хата моїх батьків, тобто вашого прадіда Кузьми і прабаби Антоніни, а ліворуч – прапрадіда Антипа Ігнатовича і прапрабабці Наталії Михайлівни Шамів… Далі видніються-димлять градирні Рівненської атомної станції. Там піднімає свої поверхи місто Вараш.
Рахую роки. Рахую дні. А пам’ять знову повертає туди, де вони жили, прості роботящі люди, де ділили з сусідами всі незгоди, – до сотні родин нараховував хутір.
Була війна. Непевність і переживання. Тяжкі втрати. Постійний страх, очікування бодай маленької вісточки з фронту – приходили ж в основному похоронки. Її отримала і моя мама. А батько дійшов до Угорщини, був тяжко поранений, лікувався у госпіталях і повернувся додому лише восени: ще не долікований, але живий. Уявляю, якою була цю зустріч!
Травень 45-го приніс довгоочікуваний мир. Життя поступово налагоджувалось. Знову орали землицю-годувальницю, сіяли жито-пшеницю, випасали на запашних лугах худобу – одвічні господарські клопоти. Й дітям та внукам лад давали. Без цього всього себе й не уявляли.
З хутора – в місто
Настали п’ятдесяті роки. І ніхто не думав-не гадав, яке нове випробування чекає хуторян: ЦК КП(б)У і Рада Міністрів УРСР прийняли постанову «Про виселення господарств з хуторів Західних областей України». І ніби буря-бурелом пронеслась над Загорою: почалося зселення і колективізація.
З деяких хат представники від влади здирали покрівлю, в інших розбивали піч у хаті – так було і в діда Антипа (я довго пам’ятала ту чорну діру, з якої сипалась сажа). Забирали худобу, весь реманент і найдорожче, що мали люди, – землю. Під корінь йшли плодоносні сади, засипались колодязі й криниці-копанки, природні джерела. Як образно-болісно написав про це наш незабутній Михайло Дубов:
Воно так довго-тяжко помирало
В конвульсіях, присипане живцем…
Стежина на в’язку ятривну рану
Горнулась деревієм, чебрецем…
Біля нашого колишнього подвір’я ще якийсь час залишалися три красуні-берізки та вишенька – моя посестра. Вітали весну запашні кетяги бузку понад шляхом. Та не стало і цих розкішних кущів… Нікому не потрібною стала краса.
Тим більш страшно, що це було ніби друге тяжке переселення. Адже після спустошливої пожежі 1934-го року, яка знищила чи не половину Володимирця, чимало його мешканців якраз і побудувались на хуторі Загора та прилеглих до нього Підлипенні, Бурках, Дубині. І ось знову… Не минуло й двох десятків літ… А вони ж серцями приросли до цієї благодатної місцини. Тут одружувались, тут діти народжувались… Тут було їхнє життя – іншого вони й не уявляли.
Польська карта. 1924 рік. Володимирець. Обведено перші хутірські хати, які міщани почали будувати тут після пожежі.
Це тільки сказати так: розкидати хату і перевезти її у Володимирець. Плакали жінки, опускалися руки у чоловіків (були ж вони, в основному, старшого віку). А що вже про солдатських вдовиць говорити?
З чого ж починати? Збирали раду. Вирішили поступово працювати толоками. Бо як би інакше, без сучасної техніки, без будівельних матеріалів, тієї ж цегли, та й робочої сили, було зводити оселю? Отож розбирали обережно, нумерували кожну дошку, брус, крокву, щоб потім так і складати, в такому ж порядку. Докуповували необхідні будівельні матеріали в Липному, інших селах.
Як я тепер розумію, дружними були хуторяни. Будувались кутками, тобто старалися бути ближче один одного. Отож тепер цю місцину довкруг першої школи можна вважати хутірською. Хто про те знає, хто й не відає. А комусь це й зовсім не цікаво.
Окраїна Володимирця. Звідси й починався в'їзд до хутора. 1952 рік.
Два життя, дві долі
Тепер із середнього покоління нас залишилось небагато. Завжди є про що поговорити з Володимиром Дихавкою. Для нього Загора не просто пам’ять, а й біль, непроминущий і святий – це спомин про батьків, назавжди розлучених війною.
Загинув Григорій, як повідомлялось у похоронці, у Східній Прусії в селі Реппен. Вся чоловіча робота лягла на плечі Ольги, як не мала ще й сорок років, – орала, сіяла, вела домашнє господарство, ткала полотно. Та й діток троє, одне другого менше...
– А тут знову, ніби без війни війна, від якої люди ледве-ледве відходили, – розповідає Володимир Григорович, – треба (добровільно-примусово) записуватися в колгосп і переселятися у Володимирець. Пішли ми всією сім’єю пасти телята, жили в дядька Саньки, та трапилось нещастя: якийсь зловмисник підпалив його хату. Переселилися до корівника, все-таки там було хоч якесь тепло. Плакала мама, намагаючись нас зігріти та нагодувати.
Єдине, правда, нам, як членам колгоспу, виписали дерево. Та як його заготовити, вивезти, порізати на тартаку? А скільки треба було каміння на фундамент назбирати – всі руки пообдирали. Потім знайшли майстра в Берестівці. І вже тоді почалась робота. Лише в 60-му році ввійшли уже в свою, рідну хату, яка дісталась нам так важко. Вона й досі стоїть на розі вулиць Котляревського і Шкільної. Живе в ній мій син із своєю сім’єю.
Та на цьому біди наші не закінчились: у 1958 році загинув на навчаннях молодший мій брат Жоржик. Навчався він у Київському Вищому артилерійському підготовчому училищі (як виявилось значно пізніше, насправді – ракетному). Російсько-японська війна «світила» й мені… Врятував тільки випадок...
Як би не було, ми з Борисом вчилися. Я здобув фах архітектора, брат будівельника. Працював він і в райкомі комсомолу, директором побуткомбінату. Старались ми допомагати мамі, щоб хоч якось віддячити їй за тяжкий труд, за серце любляче й терпляче…
Таких випадків і таких доль десятки й десятки. Всіх не перерахуєш, хто не прийшов з війни з нашого хутора до сімей своїх, до рідної землі: вони залишилися назавжди в чужих, далеких, невідомих краях. Ті, що поверталися додому, ще довго доліковували рани. Потім трудилися коло землі, налагоджували господарство і … переселялися з хутора в місто, влаштовувалися тут на роботу. З хуторян ставали міщанами. Мій батько і друг його Кирило Софронович Симонюк були після війни чи не першими перукарями. Розміщалася цирульня (так її тоді називали в народі) в центрі Володимирця, де зараз аптеки. Напроти була їдальня.
Тепер там густо росте ожинник
З любов’ю розповідає про свою родину Любов Сидорівна Шикало-Симчук. І про цих людей дійсно треба згадати. Сама ж Люба – цікава, самобутня жінка. Попри всі клопоти, турботи про дітей, онуків, читає класику, книгами ділиться із знайомим. І саме після розмови з нею вирішила продовжити свої спогади. Тим більше, що й світлини колишні принесла. І хто був тим фотографом п’ятдесят років тому?
Варвара Григорівна ШАМА коло своєї хати з доньками Євгенією та Надією. 1953 рік.
– Для мене хутір – це справді світла казка дитинства, – згадує Люба. – Пишаюся, що народилася в цьому гарному куточку Полісся. І першу ляльку свою пам’ятаю, яку мені тьотя Женя привезла, і яблуню дивну з двома стовбурами, що дарувала нам смачнющі яблука. Хата мого дідуся Олександра та бабусі Варвари Шамів стояла понад самим битим Половлівським шляхом – зараз там густо розрісся ожинник. Сім’я була величенькою: дядько Андрій довгий час завідував районним архівом, Віра працювала в готелі, моя мама Надія – двадцять літ в аптеці, Остап – інструктором ДТСААФ у Мізочі, потім у Рівному на газорозрядному заводі…
Остап ШАМА – інструктор автошколи. 1953 рік.
Не стало Остапа Олександровича на 70-му році життя. Як і просив, похоронений у Володимирці. Думаю, мабуть все-таки існує не просто земне тяжіння, а й якесь духовне, душевне... Чужа земля… Рідна земля… Рідна сторона… Мав хороший голос і гарно співав. Дуже любив романс «Я бачив, як вітер берізку зломив»: на пам’ятнику його гнеться долу зламане білокоре деревце, ніби виколисує улюблену мелодію цієї людини – про це подбала Люба. Поклонитися пам’яті батька приїздять доньки: Тетяна живе в Ужгороді, Тамара – в Афінах.
Надія і Ніна в юності. 1966 рік.
З Україною в серці
Віра. Бикова по чоловікові. Скромна, порядна, доброзичлива подруга моєї мами Антоніни. Якось розповідала, як тяжко далося переселення та нова хата – оця, на розі вулиць Шевченка і Шкільної. Бувало, що й хліба шматка не мали. І фізично було важко, й морально. Тоді-то й захворів її чоловік Микола, справжній красень, високий, сильний, здавалось, ніяка недуга його не візьме. Та біда перемогла. І стало ще одною вдовицею більше.
Вони народилися на хуторі Загора: сестри близнючки Надія і Ніна Шами, Толік Касянчук, Любочка Шикало та їхні друзі. 1958 рік.
Коли занедужала, забрав її син у Нижній Новгород, де випало йому жити. Та Україна, рідне Полісся назавжди залишилися і ятрили в серці. Отож, уже ступивши на дорогу, що веде за вічну межу, попросила сина, щоб на могилі її заспівали «Рідна мати моя». Дмитро виконав останнє прохання-заповіт неньки: пісня прозвучала у запису: «Рідна мати моя, ти ночей не доспала і водила мене у поля край села. І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, і рушник вишиваний на щастя-на долю дала…». Плакали всі: і українці, і росіяни. Поєднали їх прості слова, зворушлива мелодія. Якби так завжди... Якби так у всьому…
Наймолодша з сестер – Євгенія. Сильна, красива жінка зі своєю невідворотною долею. Вийшла заміж за офіцера-танкіста Михайла Піддубного. Служив у Німеччині, потім направили його у військову частину на Крайню Північ і довелося полісянці-хуторянці відчути на собі промерзлу наскрізь Чукотку. Мороз до 60 градусів не минув безслідно: на навчаннях захворів Михайло і покинув молоду вдову ніби на роздоріжжі. Про те, щоб залишитись в чужому холодному краї, не могло бути й мови – через всю величезну тодішню Росію повертається Євгенія до рідні. «На Україну, на Україну», – здавалось в такт серцю і сумним думкам вистукували колеса потяга.
Це і досі їй болить. Живе в Рівному, працювала на відповідальних посадах. Особисте життя більше не склалося. Свято береже пам’ять про чоловіка. Минуло шість десятків літ (якраз на День танкіста), відколи Михайла не стало. Про це не забули і його друзі офіцери-однополчани, з якими Євгенія Олександрівна спілкується досі. Згадали дні минулі, молодість, Чукотку …
Сьомого січня виповнилось їй дев’яносто. І дорогу людину, а ще найстаршу хуторянку, просто не могла не привітати Люба зі своєю родиною. Нехай не так весело, нехай у масках, але дуже вже хотілось, щоб відчула ювілярка часточку родинного тепла. І свято вдалося.
Для мене це історія
Іду по своїй вулиці Чорновола (колишній Полтавській, потім Московській), де живу в дідівській оселі, яка через покоління дісталася мені у спадок, і згадую сусіда Карпа Шаму (тепер у його хаті живе сім’я лікаря Трача). Гарний дід такий був, з окладистою бородою, жартувати любив і так складно у нього це виходило. Бабуся Тетяна, повна йому протилежність – висока, худорлява, метка – швидко ходила, швидко все робила, любила побесідувати з людьми. Син їхній Андрій, мій однокласник, виїхав із сім’ю до Рівного «по Чорнобилю». Там і живе. Дуже шкода, що Любу підкосила хвороба.
Ще ціла династія однофамільців Шамів – мій дядько по матері Павло з Ольгою, Володимир з Одаркою, Данило з Яриною. Ковлеви – Сергій і Наталка та Ковальці – Йосип з Ольгою (вони переселилися з Дубини)… Біля нинішнього ринку «Нектар» обривається з цього боку лише одна часточка хуторянської історії, щоб продовжитись на інших вулицях.
А це – Грушевського (колишня Куйбишева), Шкільна, Шевченка, Котляревського (Радянська)... Вони поступово заселялись, утворюючи своєрідний мікрорайон. Ми, як і на хуторі, залишились сусідами з Героєм війни Іваном Павловичем Чугаєм по нинішній вулиці Поштовій (була колись Широка, потім Піонерська). Так і дружили сім’ями.
Брати Симонюки – Сила і Яків та Іван, Кирило й Олександр, Никон і Олександра Капітули, Адам і Харитина Ващенки, Анюта Кухарчук з синами Досіфеєм і Борисом, Олександр з Варкою, Єва і Михайло Чугаї… Гузеї, Лірники, Волосячики, Лунковські, Хомичі, Лозінські-Хоронжичевські…
Майже навпроти школи стояла хатина солдатської вдови Василини Ковлевої (лише кілька років на тому місці виріс ошатний дім). До речі, її син Сергій був одним з перших місцевих фармацевтів-аптекарів. Ярина і Катерина Ковальці, Ольга Дихавка, Олена Хутка …
Текля Ковлева з доньками. Обидві все своє трудове життя віддали районному вузлу зв’язку. Катя була однією з перших телеграфісток, Таня працювала сортувальницею, моя давня і добра подруга та кума.
– Журнали, газети, листи, посилки, бандеролі, – пригадує вона, – скільки їх пройшло через мої руки. Все треба було якнайшвидше розсортувати, щоб листоноші могли доставити кореспонденцію передплатникам того ж дня. Ох і важенні були сумки дівчат… А хутора ніколи не забуду, маму рідненьку, яка ростила нас без батька. Не знали ми ніколи його піклування, підтримки. Що особливо болить, так і не знаємо, де та могилка, може вже й зрівнялась із землею…
Скільки літ минуло, а мені так ясно бачаться хуторянські хатини, люди, з якими жили одними бідами, одними болями… Чи не найважче було розкидати хату і збудувати її у Володимирці. Мама в розпачі заламувала руки – з чого почати? Де жити? Прихистили у дядька Оксентія по нинішній вулиці Горького, а звести наше житло, накрити «бе-ушною» черепицею допомогли добрі люди, колгоспники, з якими мама працювала. Сусід, дядько Яків Симонюк, постелив підлогу, а решту по можливості доробляли самі. Бо й грошей не було – якихось п’ять рублів отримували за батька. Та, як кажуть, аби криша над головою. Вже потім, не скоро, зробили деякий ремонт.
Я довго плакала за хутром, мені так не вистачало отих ні з чим незрівнянних сонячних ранків, свіжого повітря, настояного на травах і росах, й тиші, якоїсь особливої хуторянської тиші…
Живе нині Тетяна Павлівна в Кривому Розі біля доньки Маргарити, яка стала відомою бандуристкою, першою відкрила тут клас бандури, цього самобутнього українського інструменту. А думками все летить до своєї маленької оселі, яка притулилася коло редакції, і давно вже не її… Розкидало нас життя, розвели дороги. Радує одне, що ще спілкуємось та щоразу маємо що згадати… І обов’язково хуторян-однокласників Яринку Симонюк, Віктора Ковальця, брата мого Миколу... Світла їм пам’ять.
Їхні думки, їхні печалі
Не до свят хуторянам було, не до новосіль, не до радості, коли переселилися у Володимирець – розтягнулася ця своєрідна перебудова чи не на десяток років. Вдовиці жили із своїми думками, перечитували і зберігали похоронки, так і не припавши ніколи до могилки чоловіка. Працювали в основному в колгоспі імені Леніна. Треба сказати, що була тут згодом солідна ферма, колосились гарні зернові. А льон? Недарма називали його поліським шовком. Доводили його до пуття ті ж жіночі натруджені руки, поки не ставав шовковистим дивом і відправлявся на Антонівський льонозавод. Далі – на Рівненський льонокомбінат….
Важким був вдовиний трудодень. Небагато жили, та старались дати дітям освіту (багато з них здобули вищу, стали шанованими людьми, хорошими спеціалістами). Ходили до церкви (деякі в хорі співали), молились, заглиблені у своє минуле, у свої думки. До кінця днів, написаних долею, так і не знімали чорних хустинок печалі. Жили порядно і скромно. Тихенько старіли і тихенько відходили, як у тій пісні: «…навчила дітей, як на світі по совісті жити, зітхнула полегко і тихо пішла за межу…».
Майже всі ці хати-переселенці збереглися. Звичайно, добудовані-перебудовані, не раз відремонтовані. Діти, онуки роз’їхались-розлетілись, а оселі, зведені з таким трудом, зі сльозами і мукою, залишились, стали прихистком для інших людей. Стоять, як пам’ятники минулих літ.
А була ще й непіднята цілина…
Крім хутірського переселення, було ще й інше, великомасштабне. При райвиконкомі створюється відділ по оргнабору, де вербували людей на освоєння далекосхідних земель. Чекали українців, в тому числі й володимирчан, безмежно-неозорі степи, неосвоєні, необжиті землі. І хлопці наші й дівчата цілими ешелонами їдуть туди не за екзотикою-романтикою, а щоб заробити якусь копійку та сім’ї допомогти. Давали їм так звані «підйомні», на місці забезпечували житлом. Дехто виїжджав родинами, обживались там та старались зберігати свою мову, традиції, звичаї. Зовсім недавно пішов з життя мій колишній сусід Андрій Михайлович Слободянюк, один з таких патріотів.
Холоднющі зими, безкрая цілина, яку треба було «підняти»… І вони піднімали, ці молоді трудяги, чужу для них землю, щоб стала вона родючою, щоб родила хліб, такий як на Україні. За труд їхній віддали степи сторицею, стали справжньою житницею колишнього СРСР, – заколосилася там дорідна пшениця.
Якось розповідала мені знайома Валентина Федорівна, що батько, який орав цілину, написав, аби приїхала дочка в гості. Була зима. Та що то молодість. Сідає вісімнадцятирічна Валя в поїзд, їде в далеку невідомість. Батько чекав на вокзалі з вантажівкою, та в кабіні виявився пасажир, тож дівчина влаштовується в кузові. Хоч і вкуталась, замерзає на бурульку. Простуджені ноги дали знати про себе й через роки. Ходила з паличкою. Кожен крок нагадував їй Казахстан – оту зимову гірку холоднечу.
Надія Федорівна ще й шістнадцяти не мала. Маленька, худенька сільська дівчинка з гарною косою і зляканими очима їхала «підкоряти цілину». З її спогадів можна нарис писати:
– Йшов це 60-ий рік. Ой, як страшно було мені навіть в поїзді їхати, нехай і з подружкою. Сиділи на бокових місцях і весь час за руки тримались. З Києва – на Москву, та ще тиждень до Оренбурга. Виїхали з дому в березні, якраз розпускалась береза, а прибули – там снігу не проїхати-не пройти. Зустрічали нас на станції Акбулак гусеничним трактором, який не раз застрягав у кучугурах.
Як згадаю той час, і досі серце щемить. Ким тільки не працювала: причіплювачем на тракторі й на сівалці, потім дояркою, худобу доглядала і сіно гребла. Правда, роботи не боялась, бо мала вже досвід, працюючи «на буряках». Жила на квартирі. Приходжу з роботи, а хазяйка вже наготувала величезне корито борошна, тож починаю місити тісто, потім виробляємо буханці, печемо хліб. Ним і годували механізаторів. Серед них виявилось чимало земляків –закінчивши Сарненське ПТУ, хлопці відробляли практику.
Люди добрі були. Але чужина є чужина. Та й трудилась нелегко. Весь час хотілося додому. У нас природа яка, ліси. А тут… Лише степ без кінця-краю, де-не-де переліски, орли у небі, здоровенні гадюки в траві та ненажерливі ховрахи. Єдине, що зігрівало душу, коли зацвіли в долині тюльпани – рожеві, білі, фіолетові. Ціле неозоре море невиданої краси, в яке хотілось пірнути, і забути хоч на мить всі біди-поневіряння.
Та, як би не складалось, праця моя виявилась не марною. Дуже вродила пшениця і заробила я за сезон вісімнадцять центнерів золотого збіжжя. Відвезли його на станцію Соль-Ілецьк, звідти до Рафалівки. Два центнери батьки продали й купили мені гарне голубе плаття. А я так хотіла ще й верблюже одіяло!.. Здається, й зараз його бачу – таке гарне, таке м’якеньке… Але … Решта залишилась для сім’ї.
Всього потім в житті було. Пережила дуже багато. Та цю степову сторіночку не можу стерти з пам’яті. Хоч стільки літ пройшло – холодний степ, холодне небо, холодне сонце... І рідна моя поліська сторона…
Може, варто було б перечитати сьогодні заново «Підняту цілину» Михайла Шолохова, чи фільм подивитись за однойменним романом? Як би це сприймалось зараз?
… І Донецькі степи та Примор’я
Донбас, розрушений війною, поруйновані шахти теж потребували молодих дужих рук. Віддали йому все своє трудове життя мої сусіди, брати Одиноцьки. Росли без мами, яка померла дуже рано, отож шукали якесь місце для себе. Першим поїхав туди Микола. За ним – Володя, Віктор, а там і Романа до себе забрали й Анюту. Кінчали хлопці ФЗУ (фабрично-заводське училище), облаштовувались, обживались, мали гарні сім’ї. Мабуть, і пісню співали дуже популярну тоді: «Вышел в степь Донецкую парень молодой…».
Залишились у Володимирці Надія і Віра. Вони й стали тим оберегом і власне берегом, до якого обов’язково повертались брати хоч один раз на кілька років.
Доля закинула наших людей і в Приморський край. Теж обживати цей мало не кінець світу – як казали тоді. І там залишили свій добрий слід українці-поліщуки, які не цурались ніякої роботи. Та вузенька стежечка до рідного краю не заростала ніколи… Від серця – до серця… Чи то до хутора, чи до міста-села…
Пише життя нову історію…
Та повернемось до Загори. Рік за роком минали, виростали в літа. На зміну старшому поколінню приходило нове, молоде. Внуки, правнуки, праправнуки, народившись уже в Володимирці, продовжують хутірський родовід, інколи й не знаючи, де його коріння.
Скажу лише про наш, братів Антипа Ігнатовича і Хоми Ігнатовича Шамів, який нараховує нині більше сотні чоловік. Кожен обрав свій шлях, свою стежину. Навчались у технікумах, інститутах. Пройшли всі хлопці призовного віку дійсну військову службу. А це Прибалтика – морська авіація, Красноярський край – ракетні війська стратегічного призначення, а ще у Москві, Хабаровському краї, Читі, Владивостоку… Що цікаво, Сергій, син Геннадія, потрапив на службу в Архангельськ, де служив свого часу батько.
Сьогодні з повним правом можу сказати, що родового цвіту – по всьому світу. Це Америка, Італія, Австрія, Москва і Білгород-Дністровський, Київ і Біла Церква. А також – Львів, Рівне, Вараш, Володимирець… А хто й в Росії пустив коріння – як у кого склалося… Географія ця значно розширилась за рахунок того, що наших хлопців можна тепер побачити у Прибалтиці, Польщі, Чехії, Німеччині, де їм доводиться працювати, місяцями відриваючись від сім’ї… Та й жінок-полісянок у Франції зустріти, в Італії – нелегкий там їхній хліб, нелегкі заробітки. Та й життя інше, інші турботи, інша історія. Своя…
Хутір Загора… Рідна вотчина моя… Малесенька краплиночка на польській карті. Тож скільки-то років було б нашому поселенню, якби й досі там жили люди? Зникло, розчинилось у невідомості, мов краплинка літнього дощу. Та хіба одна Загора? Й сьогодні зникають по Україні цілі села, викорчовуються сади, заростає земля де соняшниками, а де й бур’янами чи молодим березняком…
Думи мої, думи… Літа мої, літа... Як же швидко й непомітно промайнули вони, ніби полинули за журавлиними ключами. Сумовито-протяжне курли-курли – і десяток відлетіло у вирій. Є що згадати, є над чим замислитись. Щось зроблено, чогось не встигла доробити. Залишається пам’ять серця. Світла і священна… Батьки… Родина... Хутір Загора…
Єва ХУТКА,
колишня хуторянка.
