І ще раз… І знову… Повернення на хутір Загора. Всього десять років прожила я в цій місцині. Чому ж так часто повертаюсь туди думкою і при першій же нагоді стараюсь побувати. Пошукати поглядом місце, де хата наша стояла, згадати сусідів, друзів-однокласників і, звичайно, помилуватись цим шматочком ще не зовсім занедбаної землі. Клаптик жита, пшениці, картопля… Хтось господарює, сіє, садить. І раптом… Рожеве видиво – садова красуня лілія посеред зеленого безмежжя: хтось випадково заніс її сюди з насінням. Невдалік темніє ліс, ніби казку якусь береже, – це урочище Рубань. А праворуч, на Бурках, та ліворуч, на Котущині, ростуть нові мікрорайони Володимирця.
Часто думаю: чи місцина та була такою магічною, чи може люди незвичайними, що так прикипіла я до тієї минувшини серцем?
Прозвисько чи прізвисько?
До сотні сімей, що жили там, – це сотні історій, уподобань, захоплень. Це і якісь традиції, характерні для того чи іншого роду. Це і якесь особливе ставлення один до одного, і до оточуючого довкілля.
Зовсім близько до обійстя діда Антипа з південного боку підступав вільшаник, трохи віддалік росло кілька берізок. Яблуневий сад. Розкішна груша. Бузок і вулики коло хати та янтарні пахощі гречки, над якою невагомими хмаринками літали невтомні бджілки-пчоли. Луг із зозулиними рушничками, ніжними дзвониками і незабудками-кашкою, який пролягав між дідовою і нашою хатами. А ще провісники весни анемони-козодрость (як ми їх називали), що білим пахучим килимом вкривали відпочилу за зиму землю. Це було справді роздолля, не понівечена ніким краса, сільська ідилія.
Жили люди своїми турботами і не надавали особливо значення, що крім прізвища, кожен рід мав ще й незвичайне прозвисько. Для кожного якесь особливе.
Почну з своєї родини. Батька моєї мами Антипа Ігнатовича Шаму прозивали Никонцем, отож і ми відповідно були Никонці, а діда по батькові Захара Йосиповича Хуткого – Чижиком, отож і ми виявляється Чижики.
Баски, Кулеші, Безребрики, Кухти, Пшеці, Пухи. А ще – Заєць, Зупа, Ткачик, Мороз, Воронок. Диву даєшся – звідки Павелко, Матай, Лиска, Пувторак, Дєд?.. Ґроня, Беженка, Столяриха, Кіпатєї, Чемечки?..
Були мещанка, кананка, липенка, печунка, половелька, зеленичанка – це вже залежно від назви села, з якого наші хлопці брали дівчат заміж. Так їх і величали…
Цікаво, чи йшли оці Никонці, Чижики від покоління до покоління, чи просто величали їх так за якимись особливими прикметами уже в пізніший час? Та, як би не було, думаю, що за кожним цим словом-висловом своя історія. Якщо деякі й можна пояснити, то більшість так і залишиться закритою в неписаній хуторянській історії.
Та не тільки хуторянській. Адже, переселившись до Володимирця, взяли люди з собою не лише нажите майно, та щось глибше, моральне, що закарбувалось не лише в свідомості, а й в душі. А це і працелюбність, доброта, відданість, і любов до цього Богом даного затишного куточка на поліській землі, куди вони ще довго після переселення повертались серцями. А ще й оці прозвиська.
Тепер це, як кажуть, кануло в лету. Хоч нащадки живуть і, як би не було, третє-четверте покоління ще пам’ятає, з якого роду-племені. Багатьох з них знаю особисто.
Речі своїми іменами?
А що вже говорити про речі!.. Диву даєшся, звідки могли взятися такі слова? Чи це своєрідний діалект, що йде невідомо з яких часів? Чи щось взято з польської мови, перероблено на свій лад, щоб знову зникнути уже в наш цивілізований, ерудований, комп’ютеризований час? Як би не було, я, наприклад, ще використовую цілий ряд цих слів в повсякденному обиході.
Почула колись від матері: «Ну й розумний ти, як Соломонув патинок». Мова йшла про мудрого царя, який ходив у сандаліях (отих самих перефразованих патинках), писав притчі (приповісті), читаючи які через тисячоліття, можна пристосувати й до нашого неспокійного часу. А в даному випадку вживаються ці слова сатирично-іронічно.
Коли вже мова зайшла про взуття, то носили хуторяни Ґумувки, кальоши, дрепи, сніҐовци – залежно від погоди і пори року.
І в хаті кожна річ мала свою назву. В кутку стояв солідний кухор, велика скриня, пофарбована зовні і гарно обклеєна всередині. В неї складали святечний одяг, вишиті хфартухи та квітчасті хустки: салісові – шовкові, в більшості білі або червоні та тернові – шерстяні чи кашемірові. Одну з таких сусідка Варвара Григорівна Шама привезла для моєї мами з Києво-Печерської лаври. Я й досі зберігаю її як пам'ять, як оберіг – на чорному фоні уже не менше восьми десятків літ цвітуть «братики» і незабудки. Узор все такий же яскравий, привабливий.
Збоку, в маленькому ящичку зберігались нитки, гребінці, інші дрібниці – причиндалля. В моєї мами в картонній коробочці лежали пацьорки – добрий десяток разків намиста. Як в хористки людового (народного) хору, був у неї і Ґорсет, голубий, обшитий жовтою стрічкою. Їх «позичили», як виявилося, назавжди. А вишитий фартух, здається, й досі зберігає тепло маминих рук… Як і простенькі, скромні її рушники. На одному з них – жовті колоски пшениці і сині волошки.
В діда Антипа на кухні над лежанкою висіла насула, гарно обстругана жердина, на яку чіпляли робочий одяг та різні латуни-шмутки. Коло дверей, в закапелку, примостились відра з водою, а люстро, сучасне трюмо, – у найбільшій кімнаті.
Під окном стояв ослун, біля нього стул, накритий ціратою, а в святкові дні – вишитою настулницею.
Як умієм, так і пієм…
Коли надходила зима, збирались до нас жінки на оденки – своєрідні посиденьки. Вели розмови про життя-буття, вишивали рушники чи макатки (серветки), інші пряли кудільку, і рівна ниточка з льону намотувалась-вилася на веретьоно, потім на клубок, щоб стати згодом полотном. Дехто відрізок матерії приносив, щоб мама пошила блюзку, ще інакше – кошульку. Скільки їх таких із ситцю в дрібненькі квіточки пройшло через мамині руки! Та хіба тільки їх – була вона гарною модисткою.
Цьоця Марта, дружина Лазаря, теж одна з хористок церковного хору, гарна така, з тугим кубликом волосся на потилиці, довго не затримувалась: «піду додому, – казала, – кохвію поп’ю». В нас кохвію не було, а була цукор’я, нинішній цикорій. До речі, зберігався цей гіркуватий порошок в гарних металевих коробочках, як і чай. Де його купляли? Хто і звідки привозив?
Чоловіки, попоравши худобу, збирались до діда Антипа на вечорки: в них була своя розмова. Планували, як краще розмістити сівозміни весною, пора вже й реманент потихеньку ладнати, бо що та зима – обернувся та й нема (любив повторювати мій батько). Комусь треба дровутню підремонтувати, комусь нову голоблю (оглоблю) до воза вистругати. А дід Данило просив допомогти довести до рументу (до пуття) хазяйство, бо його хвороба прикантачила.
Схоже, мова буквально через слово була пересипана цими своєрідними фразеологізмами: простіна, спудня одежа, тіжурка або френч, вельон, бульон...
А ще – жунка, суль, кунь, вул, кут, батуг, гнуй, пудстюл, ослунчик… У макутрі розтирали мак до пирогів. А ще в неї накладали вареників, поливаючи їх шкварочками. Зрозуміло, що замість букви У в цих словах мала стояти І.
Було жлукто (дерев’яна бочечка на підставках), в яку складали білизну для прання, засипали чистим попелом, заливали окропом, прикладали каменем і тримали до охолодження. Після цього старанно полоскали її біля водойми чи криниці, вибиваючи дерев’яним прачем…
А вигладжували качалком, а ще залізком (нинішня праска), в яку насипали гарячі жаринки-вугілля.
В цебрику запарювали січку для худоби, пересипаючи її отрубами. А у великій балії купали дітей.
Ольшина, журахвина, кітяхі (кукурудза), гуркі… Льокі (локони)… Льох (погріб)… Гора (горище). Це були слова щоденного вжитку.
Ще до недавнього часу зберігалась у мене опинка – велика картата хустка на зразок нинішнього пледу, з кутасами-френзлями, тобто китицями.
Модними були течка, ридикуль – жіноча сумочка з ручкою чи без неї для інтимних речей, серед яких люстерко та хустинка, обв’язана шиделком тоненьким кружевом-мережкою. Такі платочки, розповідала тьотя Віра, дарували дівчата своїм хлопцям. На знак любові…
Клюцки і кваша
І знову в пам’яті наша кухня. В куточку біля припічка стояла дерев’яна коцюба. Перед тим, як посадити хліб у піч, нею вигрібали жар. Вироблені буханці сходили на столі на рушнику. Мама обережно клала їх на спеціальну відшліфовану теж дерев’яну лопату і опускала на чисто виметений помелом черин. Закривала заслонку і чекали, поки по хаті попливуть ні з чим незрівняні духмяні пахощі свіжоспеченого хліба. Теплий дух котився по хаті і так хотілося скоріше поласувати рум’яною скоринкою.
Пекла мама і дріжджові млинці та перепечки з тіста, що залишилось від хліба. Ми завжди з нетерпінням чекали цих ласощів.
Товканиця – картопляне пюре, присмачене смаженим салом з цибулею, у піст – нищимні (пісні) бульби, зате з огірками з бочки та квашеною капустою, заправленою домашньою лляною олією, та інші скоромні страви.…
Кваша, овсяний кисіль, яким ми любили смакувати, особливо з медом і квашелина – холодець.
Варили й крупник, рідку молочну пшоняну кашу, в яку додавали клюцки – маленькі кульки, зроблені з тертої картоплі. А звичайний, здавалось би, капустяний борщ з грибами у чугунчику чи горщику, але аж впарений в печі?..
Після Масляної (Масниці), напередодні Великого посту випікали дужики, пісні круглі коржі, «подзьобані» виделкою, які потім, ще гарячими, змазували медком… Взагалі мед заміняв нам усі смаколики, позаяк у діда була своя пасіка.
Перелік цей можна продовжувати. Як кажуть, кожне сільце має своє слівце, має своєрідний діалект і якийсь роками вироблений рецепт, притаманний лише тій чи іншій місцевості. Це була проста, здорова селянська їжа без усіляків там нітратів, концентратів, сидератів… Тож мала право на існування. Як і оця мова-розмова, що з хутора переселилася у Володимирець і ще десятки років слугувала людям.
Хтось може сказати, що це не грамотно. З цього приводу згадалась одна примовка, яку часто доводилось чути, коли заходила мова про писемність. Бабусю з Довговолі, котрій потрібно було розписатись на якомусь документі, запитали, чи грамотна вона. І ось що почули у відповідь: «Знаєте, люде добри, – шо рамотна, то рамотна, а шо розписатиса – ни та ни…».
Є слово Берегиня, а є і членкиня…
БЕРЕГИНЯ… Пишу його з великої літери, бо воно того заслуговує. Сучасне літературне слово. Стосується жінки-матері, до якої, як до берега, припливають діти з усіх-усюд, куди закинула доля, аби відчути тепло рідного серця, або через роки вклонитися світлій пам’яті незабутніх і дорогих людей.
Їх багато, таких слів, щирих українських, бо ж недарма називають (чи називали) нашу мову калиновою, солов’їною. Але поряд з Берегинею, з таким же закінченням, сучасні творці української мови поставили новітні словотворення. Над ними хто сміється, а кому плакати хочеться.
Отож – членкиня, директориня, синоптикиня, психологиня, терапевтиня. А ще – фахівчиня, покупчиня, дієтологиня, мисткиня, репро-дукто-логиня, нутри-ціоло-гиня… А ось днями почуте в новинах, – пілотеса і новенариня. І так далі… І тому подібне…
Значення їх зрозуміле. Я не вправі судити про таку новизну. Може цього й вимагає сучасне життя. Нова епоха, новий час диктує новітні слова. Та, як на мене, звучать вони аж ніяк не по-українськи – так щоб щиро, тепло, гарно, калиново і солов’їно…
Ще тридцять років тому знавець рідної мови, вчитель, поет, журналіст Михайло Дубов писав на цю болючу тему:
Мово, мово, страднице-покоро,
Випростайся і прошкуй на шлях…
Не зогріли тебе степ і море,
Йди – ще ж рідна є в тебе земля…
Стала біля крайньої хатини,
Вся прозоро-чиста, мов із скла…
Краще вже й не скажеш, не придумаєш, не порівняєш так, як зробив це Михайло. Прозоро-чиста. Українська. І може ще не все втрачено. Бо є ще пам’ять. У кожної людини своя. Це – і батьківська хата, і мамина вишня в цвіту, і чорнобривці під вікном, які вона колись сіяла. А ще – калина. Символ нашої країни. Добре, що слова ці покладені на музику і час від часу ще звучать в ефірі.
Був колись хутір Загора. Були хуторяни. Звичайні люди, полісяни – маленький такий етнос. Жили своїми турботами. Говорили-балакали звичайною українською мовою, пересипаючи своєрідними перлинками, які тепер потребують перекладу і чомусь пригадались мені. Клалося слово до слова та лилася душевна розмова. Відійшли вони за межу вічності, а з ними й оцей своєрідний діалект, частинка народної культури.
Ну щоб, здавалося, слова…
Та є у них якась магічна сила…
Єва ХУТКА.
