З різних інформаційних джерел ми часто чуємо слово «логістика», «слабка логістика», «відсутня логістика», «налагоджена логістика» – що це означає? До яких сфер діяльності відноситься це поняття? Логістика – це, в першу чергу, ефективне управління, яке повинне поєднуватися з фінансами та запитами суспільства і безпосередньо контролювати процес від виробництва до кінцевого споживача. А тепер про «лотереї щастя» і таємниці фактів у Антонівській тергромаді.
Оксюморон гостинності чи «хто кому винен»?
А тепер від наукової теорії хочу перейти до долі звичайних українців. Уявіть на мить, як це: лишитися без хати і лопати; піти по світу з клунком за спиною; тулитися по чужих кутках. Так кажуть у народі про безхатьків. Причини для того, щоб втратити все, можуть бути різні, але від стихій теперішнього часу ніхто із нас не застрахований. Від жебрацької долі та арештантської неволі не зарікайся, – каже народна приказка, що є дуже актуальною нині.
«А хто кому що винен?! Невже бідна тергромада зобов’язана годувати харківських, херсонських чи донецьких біженців? Хай десь інше просять. В кожній громаді своїх клопотів і дармоїдів вистачає», – приблизно з такою риторикою стикнулася Галина Рябенко, вимушена переселенка з Харківщини, яка нині мешкає в Антонівській тергромаді. Село Кам’янка Ізюмського району, де проживала жінка, зруйноване повністю. Поля заміновані. Хата знищена окупантами. Повертатися немає куди. Я вже раніше писала її історію і вона дуже трагічна.
Насправді, ми, що так сумлінно білимо і миємо свої оселі перед Великоднем, не можемо цілком осягнути масштабу трагедії, яку проживають люди поруч із нами – незнайомі переселенці, що позаймали старі покинуті хати у наших селах. Вони якісь дивні: можливо, зловживають алкоголем, або лежні, бо не гребуть торішнє листя біля хати, чи взагалі за холодну воду не беруться. От тільки очі в них якісь тривожні, широко розплющені: чи то злі, чи то налякані – незрозуміло. Ми в тиші, в достатку, в теплих хатах, а вони все оббивають пороги наших сільрад, ходять на прийом, який їм ніхто не назначав.
Подружжя Рябенків, як приклад типових історій переселенців на Поліссі
Прибули Рябенки у Великі Цепцевичі 22 березня 2022 року. Одразу зареєструвалися, як внутрішньо переселені особи. Будинок запропонувала племінниця пенсіонерів, Лідія. Жінка забезпечила подружжя переселенців речами першої необхідності, поділилася власним посудом, рушниками та постільною білизною, бо, тікаючи, Рябенки вхопили лише паспорти громадян України. Біженці дякують Богу, що взагалі лишилися живі під тими страшними обстрілами. Після визволення Харківщини люди змогли поїхати і побачити на власні очі наслідки «руського міра». З села лишилась руїна, та які дорогоцінні знахідки привезли звідти? Власний одяг, що пролежав під дощем і сонцем пів року, але зберіг аромат рідного дому, розказала крізь сльози біженка від війни.
Чи звикли, Галино Павлівно, до Полісся?
– Хоч народилася тут, але більше сорока років прожила на Харківщині. Отак, буває, заплющу очі і бачу стежку до річки Дінець біля хати, кожну ямочку на доріжці пам’ятаю, дерева обабіч, де яка трава росла. Рибні місця пам’ятаю, люблю вудити, нерви заспокоюються, дивлячись у воду. І такий жаль огорне серце, що жити не хочеться. Тільки хвороби одна за одною чіпляються до мене, вже рік вилікуватися не можу, – з відчаєм у голосі каже пенсіонерка родом з Великих Цепцевич, але яка прожила на іншому боці України.
Вже рік подружжя Рябенків проживає на території Антонівської громади, в старій дерев’яній хаті, в центрі села.
Чому обрали саме Антонівську громаду?
- Їхали туди, де є рідня. Тікали з-під обстрілів, далі евакуаційним потягом на Західну Україну, – згадує Галина Павлівна.
Як зустріли вас місцеві жителі?
– На другий день сусіди почали зносити нам сало, цибулю, різну консервацію. – згадує Галина Рябенко, – люди й до нині допомагають: хто банку молока принесе або, по-сусідськи, свіжою свининою поділиться. Бо так на Поліссі заведено, якщо ріжеш порося, то маєш по тарілочці «свіжини» занести у ближні хати, – переказує традицію переселенка.
Сам на сам з проблемами у чужому селі
З представників місцевої влади за рік, який подружжя тут проживає, жодного разу ніхто не приходив, навіть не поцікавилися чи все у нас гаразд – розказала Галина Павлівна. Це дуже здивувало, тому розмову я повернула у це русло.
Чи перевіряли, як ви влаштувалися, ваші побутові умови, представники місцевої влади? Пропонували допомогу?
– У сільраду зверталася я особисто. Ще навесні почала ходити, щоб дров нам привезли, бо вже тоді розуміла, вертатися немає куди, хати немає, будемо зимувати тут. Валерій Кіпер, староста села, відповів, що компенсації за паливо для переселенців не передбачено, тому ми придбали причіп соснових дров за власний рахунок, а це шість тисяч гривень. Згодом, у Великоцепцевицькій сільраді намагалася оформити субсидію на паливо, але мені відмовили, бо не маю довідки, що у будинку я проживаю по договору, а не фіктивно. Сказали, їдьте до нотаріуса у Володимирець, там видають такі довідки, але, майте на увазі, що черга довга і за день можете не встигнути. Тож паливо для нас без компенсації, за повною собівартістю, – розводить руками пенсіонерка.
Щомісяця на банківські картки вимушені переселенці отримують по дві тисячі гривень від держави. З весни Галина Павлівна перенесла мікроінсульт, набула гіпертонію, загострилися хронічні хвороби, стала чутлива до різних вірусних захворювань, тож майже всі гроші витрачає на ліки.
Влада й благодійники допомагають, але чи все на видачі контролюється?
Рябенки розповідають, що на території Антонівської тергромади ВПО отримували дуже хороші і якісні продуктові набори у квітні, травні і червні. Також людей запрошували у сільраду вибрати для себе ношений одяг із секон-хенду безкоштовно. З липня в приміщені сільради людям видавали муку, горох, перлову і рисову каші. Все у розрахунку на окрему особу.
Які види допомоги оформляли в органах місцевої влади?
– Я зверталася за консультацією до місцевих працівниць сільради (які, за словами Жанни Адамівна Іщик, секретарки Антонівської сільської ради, є компетентними, щоб відповісти на всі питання переселенців – авт.) щодо оформлення заявки на допомогу від українських та міжнародних доброчинних організацій, мені відмовили. Сказали, що необізнані з цього питання. І, якщо у мене є діти, то хай вони для мене все оформлять. У мене дві доньки, одна в Тернополі з дітьми, інша в Сарнах. Ось так, через людей, по крихті, інколи навіть з чуток дізнаємося про різні види допомог, ризикуючи натрапити на шахраїв і втратити навіть ті крихти, що маємо, – скрушно розказує про лихо Галина.
У вересні одноразові продуктові набори люди отримали в приміщені Великоцепцевицької ліцею. Третього листопада 2022 року люди отримали допомогу від міжнародної організації Червоного Хреста.
– Все було розфасоване у поліетиленові пакети, за які ми навіть не розписувалися, що отримали їх, тож від кого допомога, не знаємо. Продукти харчування від українських виробників і засоби особистої гігієни іноземного виробництва ми отримали теж у розрахунку на кожну особу. Порівняно з попередніми місяцями, цього разу була на диво гарна допомога, за яку ми дуже вдячні. А 17 листопада знов видали продуктові набори, за які ми вже розписувалися, що отримали, у сільраді. Ще у листопаді я написала заявку на посуд і постільну білизну. Також у нас лишалася потреба у матрацах, – інформує Галина Павлівна.
«Гаряча лінія» а не влада громади дала відповіді переселенцям
З подачі заявки у селраду, за її словами, минуло майже три місяці, але жодної інформації людям ніхто не повідомляв. На звернення теж в органах місцевої влади не реагували. 23 лютого Рябенко Галина Павлівна звернулась на урядову «гарячу лінію». Жінка поскаржилась, що не отримує від представників місцевого управління інформації щодо домомоги ВПО, що мала б надходити в громаду. У цей же день о 16 годині 23 лютого 2023 року людям видали наступну партію гуманітарної допомоги. Як стверджує Галина Павлівна, по документах, допомога мала бути видана ще у 2022 році. В наборі було: два рушники для обличчя, одна ковдра.
– Пояснили, що ковдра на сім’ю,після мене прийшли люди, які живуть в одному домі, але три окремі сім’ї, їм теж видали одну ковдру, а згодом передзвонили, щоб забрали ще одну. Ми не жаліємося і дякуємо, що видають хоч так, аби не гірше, – каже Галина Павлівна.
В цій допомозі було ще: один постільний комплект, одна пара шкарпеток, чотири рулони туалетного паперу, одна зубна паста, одна зубна щітка, одне господарське мило, пральний порошок 400 грам, мило туалетне 5 штук, гель для душу – один, одна упаковка вологих і сухих паперових серветок.
– Не зрозуміло, у розрахунку на двох чи на одного, чи на сім’ю, нам не уточнювали. 13 березня отримали гуманітарну допомогу від міжнародної організації ЮНІСЕФ, – розповідає жінка.
Від людей пані Галина почула, що прийшли і набори посуду, на які жінка писала заявку ще у листопаді 2022 року. Але посуд видали лише деякім сім’ям переселенців. По якій системності чи особливих критеріях це робили, людям не пояснювали. Тож Галина звернутися за роз’ясненнями на Рівненську обласну «гарячу лінію» держадміністрації. Як згадувала Жанна Іщик, за рік часу на цю обласну лінію зверталися й інші переселенці з Антонівської громади.
Який результат звернень?
Вараська районна рада у листі зобов’язала Антонівську сільську раду надати офіційну інформацію Рябенко Галині Павлівній щодо її запиту. Відповідь була, але без офіційної інформації щодо списків допомоги від різних організацій з датами надходження, об’ємами та підписами отримувачів-ВПО. Жінка отримала папірець з переліком круп, харчів і засобів гігієни. Жодного звіту від влади немає.
– Здавалося б, непорозуміння, побутова дрібниця, некомпетентність. На щастя, усе необхідне можна придбати у сільському магазині. Та мова не про це. Війна забирає життя, а воно дорожче за дім і будь-які матеріальні допомоги. В першу чергу, ми повинні пам’ятати про звичайне людське ставлення один до одного. Бо час дуже мінливий, в один момент може все повернутися навпаки, – схвильовано робить висновок Галина Рябенко, вимушена переселенка Харківщини.
До речі, є сайт офіційний у Антонівської територіальної громади, де б мали бути хоч якісь офіційні звіти перед платниками податків. А ще існує сторінка «Антонівська територіальна громада» у соціальній мережі «Фейсбук», у стрічці якої час від час з’являються світлини з короткою інформацією щодо вручення допомоги соціально незахищеним верствам населення. Тож питання: влада повинна звітувати перед своїми громадянами? Чи лише під суспільним тиском, збором підписів можна дізнатися правду і факти?
Від редакції: Дане питання порушено через звернення до редакції. Вдячні за журналістське розслідування нашій громадській кореспондентці. З приводу цього матеріалу редакція теж надішле запити до органів місцевого самоврядування та благодійних організацій. Відкрилась нова проблема і її треба вирішувати. Війна не має стати для когось «тіткою».
Якщо ви потребуєте вирішення проблеми – звертайтесь у редакцію за адресою: Володимирець, вул. Шкільна, 19, 2-й поверх, або за тел. 0679882806, або на е-пошту [email protected].
