Про початок війни, втечу від погоні смерті та як опинилися на Поліссі розповідають дві родини переселенців із Кам’янки, Ізюмського району Харківської області, які нині живуть у Великих Цепцевичах, Антонівської громади.
Рябенко Віктор та Галина, подружжя пенсіонерів. Вісім кілометрів навпростець, під свист ракет і снарядів, бігли польовими стежками, рятуючись від російської навали. А сімейство Яковенків змушені були покинути в хаті вбитого сина аби врятувати ще живих. Згадки страшні, але правдиві.
Невеличке село неподалік Ізюма
Вікіпедія розказує: Кам’янка — українське село на Харківщині, розташоване на правому березі річки Сіверський Донець за кілька кілометрів від Ізюма. Через населений пункт проходить міжнародна траса М03 на російський Ростов і українську Донеччину та розрізає село навпіл. Працювала автозаправка. До складу Кам’янської сільської ради входять сусідні села: Суха Кам’янка, Тихоцьке і Синичено. Населення до війни становило 1226 осіб.
За переказами місцевих старожилів, під час Другої світової в Кам’янці був концтабір, а від села тоді лишилося три хати. Все пройшло, минуло, забулося. Народжувались нові покоління. Заселяли і відбудовували тутешній край. Час плинув тихими водами річки Сіверський Донець.
Село було сучасне – мали школу, стадіон, клуб, нову дерев’яну церкву. Як раптом – знов війна.
З другого березня в краї почалося російське авіабомбардування, обстріли з «Градів», гаубиць, мінометів і танків.
Нині у селі Кам’янка жодного вцілілого будинку. Ні школи, ні клубу, ні нової дерев’яної церкви. На дитячому майданчику спалена військова техніка.
Повсюди — залишений російськими окупантами розбитий вщент металолом та мальовані латинські літери «Z» на стінах людських осель.
Подружжя Рябенків все життя прожило в Кам’янці, але їх вигнали росіяни
– У Другу світову війну під стріхою нашої старої хати ночували солдати, жили в нас до перемоги, – згадує розповідь своєї рідної бабусі Віктор Миколайович, – майже сто років простояла хата, а від «русского міра» впала, – сумно схиляє голову чоловік.
Новий цегляний будинок поруч зі старим побудували в 1963 році. Жили Рябенки з покоління в покоління: дідусь з бабусею у старій хаті, а молоді – в новій. Пригадують пенсіонери, як щовесни розливався Донець, аж до порогу річка доходила, на човні по вулиці плавали. А за кілька днів вода поверталась знов у своє річище, родючий намул після себе лишаючи.
Персики, сливи, груші, черешні, яблука – різні фрукти у власному садку вирощували. А в погребі стояло шістдесят літрів домашнього вина. Роки минали у ритмі часу: зустрічали, проводжали дітей, онуків, кого на роботу, а когось на навчання. Жили по-людськи: одружували, хрестили, прощалися з покійниками. Згадують люди, наче сон, бо все змінилось в якусь злощасну мить. Цегляні стіни вистояли під час бомбардування, але тріщини рваними ранами спотворили оселю. Ні даху, ні вікон.
Пам’ятають переселенці високі пагорби, дубовий ліс, глибинне джерело і холодний струмок він нього – не село, а живий мальований пейзаж. І людей пам’ятають. Тепер вони розкидані по світу.
– За вісім років Україно-російського протистояння ми звикли чути вибухи, бо живемо майже на рубежі, за п’ятнадцять кілометрів від Донеччини. Тож коли почали обстрілювати нас, подумали, що за кілька днів перестануть, підуть далі на Донбас – розповідає Віктор Рябенко, – але кількість ударів збільшувалась.
– До другого березня ми ще ходили в посадку поруч, дрова пиляли, – згадує Галина Павлівна, – чули, що десь стріляють. Але то було десь, не в нас.
Другого березня донька Рябенків подзвонила з Ізюма, де працювала у місцевій лікарні акушеркою. Зі сльозами просила батьків сховатися у підвал разом з внуками. Районний центр тоді вже нещадно обстрілювали. Вибухи, мертві люди на вулицях, розкидані частини тіл, багато крові – це те, про що розповіла донька Ірина телефоном батькам.
Подружжя пенсіонерів занесли у підвал напхані соломою мішки, зверху поклали матраци, подушки й перини, зібрали теплі речі, сухарі і документи. Час від часу ховалися там від обстрілів. Відбувши зміну, не безперешкодно, донька повернулася додому у Кам’янку, а дев’ятого березня з дітьми виїхала з села. Старі батьки лишились доглядати господарство, охороняти дім від мародерів.
– Один розірвався, а два просто стирчали з землі, – розповідає Галина, – наші сусіди Красюки одразу прибігли, щоб викопати цінний алюміній, здати його на брухт. Такий у них промисел – різне залізо збирають і продають. Але зірваний снаряд дуже глибоко засів у грунті. Триметрову палицю під нього спускали, щоб підважити, але до «носа» ракети не докопались, вода з-під землі пішла. Можна тільки здогадуватись, на яку глибину і з якою силою вона вдаряє. Потім всі люди з вулиці приходили подивитись, що ж то таке в наш город прилетіло. Паніки і великого страху не було. Не вірилось, що це війна. Ніхто нікуди їхати не збирався. До шостого березня ще «по-Божому» по нас били: можна було на кілька годин з погребу вийти, їсти наварити, попрати, помитися, плиту протопити, теплі речі зібрати і знов у підвал.
Сиділи люди з надією, що бомбардування скоро закінчиться. Але з кожною годиною обстріли посилювалися.
Залізні перекриття у домі стали червоного кольору, а стіни трусились
Після дев’ятого березня обстріли стали цілодобовими. Вийти з підвалу люди вже не могли.
Коли після наступного авіаудару залізні перекриття у їхньому домі стали гарячого червоного кольору, а стіни затрусились, як листя на дереві, вирішили тікати, щоб не завалило. До сусіда на город впала авіабомба, й вибуховою хвилею розтрощило майже все навколо. Схопили, що під руку попало – сумку з черствими сухарями, а не документи. Паніка й інстинкт самозбереження взяти гору над розумом. Покидали свою вулицю Зарічну 11, не озираючись назад.
– Бігли понад річкою, втоптаними стежками, а по трасі у село заходили ворожі танки. Несли на руках свого маленького рудого собаку Бусю, що аж трусився зі страху, відчуваючи кожний наступний приліт, – згадує втечу пані Галина, – За нами йшла відв’язана, з ланцюгами на шиї людська худоба. Мукали чужі корови без господарів. Наче гукали до нас. Але за посадку не пішли. Ми ж подалися далі, – каже Галина Павлівна тремтячим голосом.
Потім знайомі допомогли пенсіонерам доїхати до Слов’янська. Дев’ятнадцятого березня вони сіли на евакуаційний потяг, що їхав з Краматорська на Західну Україну. Всі вагони були зайняті переляканими людьми.
Рідне село прийняло біженців гарно
У Здолбунові пенсіонерів зустрів племінник Михайло. А далі шлях повів в Антонівську громаду, у село Великі Цепцевичі, звідки родом Галина. Прийняли тут вимушених переселенців добре. Забезпечили всім необхідним. Навіть котика подарували.
– Допомагають нам зовсім чужі незнайомі місцеві люди. – розповідає Галина Рябенко, – Ось, наприклад, Людмила Марковець, чоловік якої нині теж на війні, приносила нам безкоштовно молоко, сир, сметану. Потім ще й велосипед подарувала.
Подружжя Рябенків до сліз вражені добротою поліських людей. Разом з усіма вірять вони у прийдешню українську перемогу. І щовечора моляться про те, щоб кожний солдат неушкоджений повернувся додому у свою родину.
Родина Яковенків чекає весни, щоб повернутися в обжитий край
Родина Яковенків у червні цього року зі Львова, де перебували з березня, переїхали в Антонівську громаду. У Великих Цепцевичах їм надали житло і всю необхідну допомогу.
Яковенко Микола Миколайович, батько сімейства, розповідає, що під час одного з бомбардувань села Кам’янка, снаряд влучив у їхню хату. В той момент з підвалу до кухні піднявся старший син, щоб заварити чаю, на жаль, вибухом парубка вбило. Рідні дістали сина з-під завалів й перенесли в прибудову. Накрили покійника рядном, обгородили дошками. Але поховати не встигли.
– Нас врятували солдати! Ваші рівненські солдати! – прямо з порогу, емоційно розказує пані Тетяна Яковенко, вимушена переселенка з Харківщини.
Нещадні обстріли й авіаудари змусили людей тікати
А мали Яковенки у Кам’янці власний дім. У шістдесятих роках хату збудували. Чоловік все життя працював трактористом, а дружина – на фермі дояркою. Виростили у рідній хаті п’ятеро дітей. Дім стояв неподалік центру села, по вулиці Молодіжній 7, навпроти Будинку культури. Веселе, гамірне, багатолюдне місце. Все, як у людей: хата з прибудовами, сарай, паркан, будка для собаки. З клубу лишились руїни, а з дому – чотири холодні стіни.
– Корівоньку з хліва випустили, – плаче жінка, – щоб не завалило, не згоріла, з голоду не здохла. Побігла в поле. Добра худобина була, молока багато давала. А ми на військовій машині в чому були тікали, тільки паспорти вхопили. Все життя своє в Кам’янці лишили. Тарілочки, кухлики – все побито, – з на пів голосінням розповідає жінка.
Дуже важко їй даються болісні спогади. Мати бідкається, що сина мертвого лишили, не поховали.
– Хоч би кістки його під рядном і дошками лишилися, – колише у руках сиву свою голову жінка. Син їй часто сниться. Треба повернутися, щоб поховати тіло вбитого. Але надворі зима, дім зруйнований, не придатний для життя. Тож змоги провести похорон, на жаль, ще немає.
На Поліссі сім’я Яковенків без роботи не сидить
Біля старенької дерев’яної поліської хати люди зробили паркан, обрізали дерева, прибрали город, облаштували власний побут. Але дуже хочуть додому.
А ще люди навперебій розповідають про неймовірно красиві краєвиди їхнього рідного села. Згадують, як багато риби у їхньому Дінці, яка чорна родюча земля у їхніх городах, які солодкі фрукти у їхніх садках і плачуть за покинутою худобою.
Жорстоко розкидала цих людей війна-доля по світу. Батьківщина, земля, де кохали і дітей ростили, мрією продовжує жити у серці кожного переселенця. Важко дається усвідомлення того, що дому більше немає. Вірять у своє повернення і відродження осель, і моляться за вигнання росіян з України.
Фото з архіву родини та авторки.
