До 24 лютого 2022 року жінки, про яких наша розповідь, займалися кожна своєю справою – медичні працівниці і продавчині, виховательки і домогосподарки, підприємиці. Та з початком повномасштабної війни з російськими окупантами вони стали в один стрій із чоловіками. Зокрема і на польовій кухні, у батальйоні тероборони. Про виклики воєнного часу для жінок – у авторському проєкті "Малі історії великої біди". Історія двадцять третя: кухня і війна.
Із початком повномасштабної агресії росіян у тероборону пішли сотні земляків і землячок – одні стали до зброї, інші – взяли на себе харчування. У тих форс-мажорних обставинах, як завжди, згуртувались люди враз – жінки з Володимирця та околишніх сіл самоорганізувались та почали готувати їжу тероборонівцям.
У числі активісток були Мирослава Присяжнюк, Марія Іваненко, Тетяна Боруль, Альона Хрусь з сестрою Наталією, Любов Бурма, Альона Лабунська, Валентина Козодой, Оксана та Юлія Ігнатюк, Іванна Вегера, Ірина Ярута, Наталія Кремезь, Лариса Кречко, Настя і Віка Бурми, Оля Тиха, Люба Івницька, Яна Ясницька. А скільки ще жителів сіл щодня приносили і привозили готову їжу, закрутки, хліб, теплі речі – того й не перерахувати!
Витривалості у ту лютневу сувору пору треба було багато – холод, відсутність комфорту, важка фізична робота ще й постійний стрес і повітряні тривоги. Харчували тероборонівців постійно і довгі перші місяці повномасштабної війни. Кілька волонтерок мобілізувалися добровільно. Нині вони – військовослужбовиці ЗСУ, пройшли разом з батальйоном і бої під Бахмутом. До лав тероборони тоді пішло й подружжя – Марія та Юрій Куц.
Мирослава Присяжнюк, Марія і Юрій Куц
Вони теж працювали на кухні і були першими, хто стали до плити заради побратимів. А Марія ще й досі і весь період ротації – чудова кухарка у польових умовах постійного пункту дислокації тероборонців.
Стала до плит-буржуйок тоді й Ірина Ковальчук (Іванків). Вже у теробороні прийняла пропозицію руки і серця воїна і стала його дружиною. Молоде подружжя вже теж пройшло вишкіл війни під Бахмутом.
Воїнки тероборони: кухарки Галина, Настя та Ірина
У війську, у бойових умовах – це ж не лише чистити картоплю і варити смачні супи. У кухарок той самий вишкіл, навчання володіння стрілецькою зброєю, носіння спорядження і захист – за всіма правилами війни. А в бойових умовах і у них – обстріли, ризики поранень і загибелі.
Ірина Ковальчук у цивільному житті вихователька, а нині – військовослужбовиця ТрО, каже:
– Я добровільно пішла у тероборону після повномасштабного вторгнення росіян в Україну, тож я – мобілізована до лав ЗСУ. Мені видали форму військову, зброю, спорядження. Це все чоловіче, на жаль. І білизна теж чоловіча, але нам дозволено користуватись власною білизною. Так, незручно жінці у броніку, адаптованого під чоловіка, через фізіологічні особливості організму, але ж то армія, тут не вибирають. Нас, як і хлопців, возили і на стрільбища, і вчили медицині, і правилам війни та інструктажі провели усі. Більшу частину ротації я готувала їсти нашим військовим разом з іншими жінками. У нашому батальйоні від початку на кухні були жінки, бо нас чимало прийшло офіційно на службу. А в нашій 104-ій бригаді загалом є багато кухарів-чоловіків. Тож сказати, що кухня в армії – суто «жіноча справа», не можу.
Зараз пані Ірина вже при штабі – діловодка.
Тетяна Боруль, волонтерка, а нині – військовослужбовиця 104-ї бригади, 61-го батальйону ТрО, розповідає, що взялася допомагати тероборонівцям із перших днів повномасштабного вторгнення:
– Із 25 лютого 2022 року я з сестрою Оксаною Ігнатюк два дні возили на базу тероборони матраси, ковдри, харчі. Почали готувати вчотирьох з 27 лютого – ми і Марія Полюхович зі своєю кумою. Щодня їжі на 150 літрів води готували! Це дуже важко в польових умовах. Але нам дуже допомагали чоловіки-тероборонівці. Вони чистили картоплю, овочі, воду носили, посуд мили. Це ж було 24 години на добу! Це ми прийшли 27 лютого, а з перших днів нападу там були Марія і Юра Куц. Ми всі тоді були обморожені, обпечені буржуйками й окропом, змучені. Нас було вісімнадцять жінок різного віку і всі ми працювали позмінно. Аж через десять місяців я пішла в тероборону доброволицею. Тепер я мобілізована у ЗСУ, кухарка при батальйоні. Видали форму, зброю, каску, бронік – все, як всім військовим, зимову і літню форму одягу. Але нам на кухні дозволяється переодягатись в одяг для кухні. У нас, як і в хлопців, є навчання - ми разом їдемо на полігон. Я маю проходити вишкіл з усіма. Я солдат, як усі! Бронік можна підігнати під свою статуру, але він-же все одно важкий, бо ж це наш захист. Він і не має бути легшим через те, що я – жінка. Я б не хотіла, щоб у армії нас виокремлювали – армія є армія. І чоловіки завжди на кухню приходять і допомагають. Мені здається, що це їм якась розрада.
Володимирчанка Анастасія Лосінець 32 роки працювала кухаркою комбінату громадського харчування Володимирецької райспоживспілки. Здавалося б, більш мирної професії просто не буває. Пішла доброволицею в 104-у бригаду територіальної оборони навесні 2022 року. Вона й не могла подумати ще років два тому, що стане військовою, буде під обстрілами і, взагалі, – що почнеться така жорстока війна з росіянами.
Вже більше року вона – військовослужбовиця 61-го батальйону ТрО і готує професійно їжу для захисників і захисниць України. Болючий слід у її пам’яті залишив Бахмут: саме там у березні-квітні 2023-го року тримав небо над Україною і її рідний 61-й батальйон. Польова кухня, за словами військовослужбовиці, базувалася в одному з підвалів, де стояли холодильні камери.
– Там і жили: грибок, сирість. Але хіба порівняти з тим пеклом, у якому тоді були наші хлопці? Повсюдно навіть стіни горіли, плавився метал! А вони витримували! Кожен день я починала з молитви за них і за Україну: всі вони стали мені найріднішими в світі синами та братами. А готували ми там, бувало, і на шістсот людей, – пригадує пані Анастасія.
Невимовним болем увірвалася в її серце розтрощена російськими окупантами школа в Костянтинівці: новісінькі підручники шматував вітер. Їх, може, ще навіть не встигли відкрити школярі.
– Усюди понівечені вогнем та вибухами учнівські та вчительські речі. А на дошці – напис каліграфічним курсивом: «23 лютого. Класна робота». То був останній день навчання. Як побачила я на власні очі, що ці варвари там наробили, переконалася: їх не можна пускати далі, це ж нелюди, розумієте? У нас тут, на Поліссі, рай, який ми створили власними руками. Тепер його особливо цінуєш, – розповідає Анастасія Лосінець.
На початку повномасштабної війни, каже пані Анастасія, для 61-го батальйону 104-ї бригади тероборони харчування організовували, як могли і як виходило, а потрібен же був професійний кухар. Отак і потрапила до ЗСУ – як тільки дізналася Анастасія про «вакансію», подумала, порадилась з чоловіком і пішла:
– А хто ж готуватиме? Я – самодостатня жінка. Діти вже дорослі – дадуть собі раду. Чоловік працює водієм «швидкої допомоги», теж розуміє ситуацію, – з усмішкою каже військовослужбовиця-кухарка. І жодного разу, каже, не пошкодувала про свій вибір. І нині – забезпечує ситий, а, відтак, надійний тил воїнам.
Нині кухарки-військовослужбовиці Анастасія Лосінець, Марія Куц, Тетяна Боруль готуються до наступної ротації на бойові позиції. «Хороший солдат – ситий солдат», – твердить прислів'я. Адже, посмакувавши гарячими і смачними стравами, людина зігрівається та акумулює нові сили. А нашим, вже обпаленим боями тероборонцям, вони ой як потрібні.
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
