Цьогорічні традиційні травневі свята Дня пам’яті і примирення, Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, Дня Матері набули дещо іншого відтінку через відкриту агресію росіян, тисячі жорстоких смертей українців і унікальну, водночас, згуртованість і світову підтримку України. Інколи звучить вислів: «У темні часи добре видно світлих людей». Так от і в Україні вже дев’ятий рік світлячками усюди люди, які живуть самопожервами і благодійністю заради інших, здебільшого чужих і далеких. А ще війна з росіянами навела волонтерські міцні мости, змереживши шляхами світлячків-волонтерів усю державу. Тож коротку імпрезу-інтерв’ю з двома бійцями тилу – відомими волонтерами з Рівненщини та Донеччини вдалось зробити цими вихідними.
З Миколою Юрахом, володимирецьким відомим і шанованим громадським активістом, головою місцевої дієвої ветеранської спілки, фахівцем обласного «Ветеранського простору», військовим священником-капеланом, волонтером, автором і виконавцем патріотичних пісень, а нині ще й добровольцем-воїном роти охорони, мене доля звела у червні 2015. Відтоді щоразу захоплююсь його силою волі та вмотивованістю до боротьби. З 2014 року він з батьком, Анатолієм Юрахом, фактично пожертвували свій невеликий бізнес на потреби української армії, власноруч ремонтували техніку для військових, стали осередком волонтерських комунікацій між людьми, громадами, районами, областями України.
Щороку на Донеччину, Луганщину вдавалось відвезти військовим та цивільним в «сіру зону» зібрану земляками допомогу – продукти, речі першої необхідності, медицину. Її масштаби вимірюються вже до двох сотень тон. А ще мільйони молитов, слів підтримки та непублічних сліз через втрати побратимів.
Тетяна Соловйова родом зі Слов’янська. Їй 45 років. За фахом – контролер ОТК, хоч і не працювала жодного дня за професією. Прихожанка церкви «Джерело життя» ХВЄ у Залізному, що на Донеччині. Там і я з нею познайомилась рік тому, у волонтерському рейді. Вона рятує у стінах церкви від голоду та зубожіння залізнянців і людей з околиць Донецька, Горлівки. Вона й нашим військовим власною автівкою передавала ті вантажі, які наші волонтери вже не могли довезти, бо обстріли зупиняли посеред дороги. Саме вона доставила посилочку від рідних до Олександра Картавого у грудні 2021 року, саме вона прийняла і передала гостинці від нас усіх хлопчику Антону та його бабусі.
Фактично жінка є пастиркою церкви «Джерело життя» ХВЄ у Залізному. Має дияконське служіння, закінчила Львівську богословську семінарію, бакалавр християнского служіння, зараз вчиться капеланству у Києві. Своїх біологічних дітей не має, але думки і серце у Тетяни щодня зайняті материнством – дітьми, жервами війни. Всі вони – її сім’я і родина. Після звільнення Слов’янська їх церква організувала волонтерські групи по Луганській і Донецькій областям, по фактичних лініях фронту. Вони морально і матеріально підтримували людей. З Миколою Юрахом познайомились в Слов’янську – він після окупації міста приїхав з кідерцем Михайлом Торчиком, привезли гумвантаж. Тоді й почались співпраця з поліщуками. Вже на сьогодні неодноразово пані Тетяна бувала на Володимиреччині, великодніми днями відвідала знову Володимирець. Мусила виїхати з Залізного з початком відкритої агресії росіян – розуміла, у цьому середовищі вона у перших числах «розстрільного списку». Тож на ці непрості теми з нею та Миколою Анатолійовичем поспілкувались на Алеї Слави «Мамина Весна».
– Де ви познайомились. Як звела доля Вас? Один з Полісся, а друга з Донеччини?
– Познайомила нас війна і важкі обставини, які склалися у нашій країні. А у складних життєвий обставинах люди стають, як рідні. Ми ще в 2015 році зустрілися у зруйнованому Слов’янську, куди на той час уже не вперше доставляли гуманітарну допомогу від Володимиреччини, від дітей і дорослих з кожного нашого села і Володимирця, і Вараша, розказує Микола Юрах.
– Миколо, а як і чому потрапили саме у цей пункт, у Залізне?
– Була така потреба, саме туди. Перед нами там були наші волонтери з Кідер. Це Михайло Турчик і Анатолій Бусєв. До речі, вони й до цих пір їздять у східному напрямку. І саме там, на той час, люди потребували допомоги і, також, наші військові. Саме там тоді працювала і Таня з дітками, людьми та військовими і працює й на даний час, згадує Микола, а Тетяна додає: – А яби сказала, що нас познайомила саме небайдужість і любов до нашої країни. Бо людина, яка любить свою країну і людей, то не може стояти у такий час осторонь. І ось тоді у нас зав’язалась дружба на довгі роки. Бо вже ось сім років, як ми спілкуємось і працюємо разом.
– Тетяно, то вам не вдалося втікти від війни? Ви знову потрапили на воєнну територію?
– Я більше скажу – я знову туди хочу! Хочу допомагати. Я молюся за це і думаю в тому напрямку, щоб знову їхати і допомагати. Але це надто небезпечно та я поїду. Бог дає сили, брати і сестри шалену підтримку і віру у перемогу, щирою посмішкою супроводжує свої слова Тетяна Соловьова.
– Чи варто, Тетяно, говорити про те, що ви швидше виняток із правила, адже там все-таки більше проросійські люди. Чи таких, як Ви там багато. От яка ситуація там?
– Це важке питання. Якщо брати трохи раніше історію, що там сіється в голови і свідомість людям, то українізація східних територій країни дуже важко рухається. Щоб було так і на Сході тепер, як на західній Україні, треба величезну роботу фактично спочатку починати. Якби не відкритий напад, то люди у нас потихеньку вже усвідомлювали правду про Україну, «западенців», українську армію і політику. А так в один день все відкинули назад, з сумом каже Тетяна.
– Тобто це потужна інформаційна війна проти всього українського? І що, проукраїнськи налаштованих людей теж можуть убити?
– Так! Звісно, є там люди зрадники і вони є скрізь. Це люди, які проти України та української влади. Нажаль так. Просто у нас виявився поганий сусід з того боку, зі сходу. Якби він був з цього боку (киває на захід –авт.), хтозна, як воно було б і тут у вас. Ми там жили весь час в умовах війни, не лише після 24 лютого цього року. Там завжди були військові дії, обстріли сепаратистів, росіян, мародерство, убивства, розбій. Війна жорстока у своїх засобах. Найстрашніше, що ворогу вдається захопити розум донецьких і луганських людей – у нас нема ні радіо, ні телебачення українського. Можуть особисто хтось слухати зі своїх джерел, але це проблеми не вирішує, розводить руками Тетяна.
Тетяна Соловйова захоплено розглядала всі деталі Алеї Слави, тішилась господарності громади та спокою, який панував у володимирецькому парку в ці великодні дні. Микола ж натхненно розказував гості про кожного Героя-земляка, чиє ім’я викарбуване та малому кургані, і тих, хто нещодавно віддав своє життя за Україну, про їх подвиги, і про ту пам’ять та повагу, якої вони заслуговують. Ще у розмові Миколи і Тетяни звучала тривога за їм обом знайомих діток-сиріт і напівсиріт з Покровська, Залізного, Торецька. Діток, які могли б стати гарними українцями, а тепер вони відрізані від світу зі здоровим глуздом та миром. Проте Тетяна, як щира мама їх усіх, запевнила, що візьме вантаж і поїде найближче до сіл, куди можна буде доїхати.
І таки доїхала! Вже за кілька днів після розмови на своїй сторінці у Фейсбуці опублікувала світлинки зі щасливими мармизками діток з Неліпівки, що поряд з Залізним і прокоментувала: «Нарешті зустрілися разом. Спілкувалися, згадували ті часи, коли могли спокійно збиратися один з одним в себе вдома. Молилися за Україну, щоб закінчилася війна, щоб всі залишилися живі і повернулися до своїх домівок!»
Побажаймо і Миколі, і Тетяні, і ще десяткам наших земляків-волонтерів, сотням землякам-воїнам, кожній Матері українській і кожному з нас – перемоги над ворогом, над руським фашистом, єднання у боротьбі і здійснення усіх мрій. А мрія ж наразі одна на всіх – щоб все було Україна!
