Уродженка села Довговоля – Тетяна Іларіонівна Печончик, попри свій молодий вік, вже досягла вагомих успіхів у громадській діяльності та політиці. Голова «Центру прав людини ZMINA» Тетяна Печончик увійшла нещодавно до Консультативної ради з питань деокупації та реінтеграції Криму – 18 травня Президент України Володимир Зеленський підписав відповідний указ про створення ради. Тетяна Іларіонівна Печончик – уродженка Довговолі, Вараського району. Авторський проєкт "Малі історії великої біди". Історія двадцять друга: хуторянка-поліщучка і міжнародна політика.
Нагодою для розмови і цього репортажу стало запрошення на дводенний семінар з міжнародного гуманітарного права для журналістів у Києві 12-13 травня цього року. Його організували Центр прав людини «ZMINA» та «Freedom House». Після насичених двох днів роботи з висококваліфікованими у цих питаннях фахівцями, вже по завершенню роботи, сіли до розмови і я з Тетяною Іларіонівною.
Тетяна Печончик розказала журналістці про складнощі і досягнення у захисті прав людей на державному і міжнародному рівні.
Довідково. Тетяна Печончик - голова правління Центру прав людини «ZMINA». Організація заснована у 2012 році і займається інформаційною, просвітницькою, моніторинговою, аналітичною та адвокаційною діяльністю у сфері прав людини в Україні. Тетяна Печончик закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Навчалася у Гарвардському університеті за програмою Ukrainian Research Institute (2006), в Українській школі політичних студій (2008) та в Києво-Могилянській школі журналістики (програма DFJ – «Журналістика цифрового майбутнього») (2011). У 2010 році захистила дисертацію на тему: «Концепт «свобода слова» в сучасному українському мас-медійному дискурсі» у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Має науковий ступінь кандидата наук. У 2007-2011 роках працювала в інформаційному агентстві УНІАН редакторкою спецпроєкту «Права людини». Як журналістка співпрацювала з виданнями «Українська правда» і «Дзеркало тижня». З 2012 року Тетяна Печончик є монітором Національного превентивного механізму проти катувань та жорстокого поводження в Україні за моделлю «Омбудсман+». З 2016 року є учасницею Комісії з журналістської етики, що розглядає конфліктні ситуації етичного і професійного характеру, які виникають в журналістському середовищі. У 2020 році Тетяна Печончик була нагороджена премією Human Rights Tulip від Посольства Королівства Нідерландів в Україні. У 2021 році Тетяна стала членом правління організації DEJURE, створеної для просування верховенства права та реформ у сфері юстиції в Україні. У 2021 році включена до «Топ-100 найвпливовіших жінок України» за версією журналу «Фокус». Після початку широкомасштабної російської агресії проти України очолювана Тетяною Печончик ZMINA разом з іншими 30 громадськими організаціями заснували коаліцію «Україна. П’ята ранку», яка займається документуванням воєнних злочинів і злочинів проти людяності для захисту жертв російської збройної агресії в Україні та притягнення до відповідальності вищого керівництва Росії та безпосередніх виконавців злочинів. У травні 2022 року ZMINA отримала відзнаку Democracy Defender Award від ОБСЄ «за видатний внесок у просування та захист основних свобод і прав людини як на непідконтрольних уряду, так і на підконтрольних уряду територіях України», а коаліція «Україна. П’ята ранку» у червні 2022 року була нагороджена Open Society Prize від Центрально-Європейського Університету, «на знак визнання їхньої мужньої роботи з документування звірств, скоєних під час війни Росії проти України».
У середині травня журналістка «Володимирецького вісника» пройшла відбір для участі у дводенному тренінгу для журналістів України з питань Міжнародного гуманітарного права, який організувала «ZMINA». По завершенню пані Тетяна згодилась відповісти на питання журналістки-землячки.
Тетяна Печорнчик на одному з івентів щодо захисту прав українців
З яким проектами найцікавіше і найпродуктивніше працювати, бо Ви ж працюєте і на політичному, і на громадському рівнях, і в Україні, і за кордоном – організовуєте тренінги, навчання, і самі вчитеся?
Мені цікаво все. І проблема в тому, що ми беремо на себе дуже багато роботи, ми не можемо відмовити людям, які до нас звертаються, хоча не маємо вдосталь ресурсів. Це веде до перевантаження. Серед активностей, які мені цікаві в роботі – це робота в окупованому Криму, де ми фіксували і документували факти порушень прав людини, і передавали це в прокуратуру. Це було цінно для держави, коли незалежні групи громадянського суспільства продовжують працювати там, бо органи держвлади не можуть зараз працювати в Криму. Крім того, документуючи свідчення злочинів, ми співпрацюємо з офісом Генпрокуратури, Міжнародним кримінальним судом, з ОБСЄ, на міжнародних майданчиках протистоїмо російському впливу та пропаганді, бо росія і білорусь залишаються учасницями ОБСЄ – їх не можна поки виключити зі складу. Також, ми привозимо потерпілих, які розповідають власні історії пережитого. Це важливо, щоб їх почули в Гаазі, Відні, Мілані. Ще один напрямок – робота з урядом, парламентом, офісом уповноваженого ВРУ з прав людини для покращення законодавства.
Тетяно, мала Батьківщина, Володимиреччина і Ваше рідне село Довговоля: як часто відвідуєте і які афірмації викликає рідна хата, рідний дім?
Дуже теплі почуття. Взагалі я народилася на хуторі біля села, і шість років там жила. Звідти і пішла в 1 клас, в нас тоді навіть не було електроенергії. Моє життя нагадує космічну подорож в часі з хутора без світла до такого динамічного життя, коли ти сьогодні в Нью-Йорку, завтра в Женеві після завтра ще десь. На жаль, я не дуже часто приїжджаю додому, як правило 1-2 рази на рік, бо в мене дуже багато роботи, навантаження, подорожую, їжджу в відрядження по Україні і за кордон. Лише коли почався коронавірус, то я місяць проживала в батьківській хаті в рідному селі. Особливо тепло я згадую роки навчання у Володимирецькому колегіумі, де я навчалася з 9-11 клас. Дуже велике вітання моїм вчителям, Анатолію Федоровичу Остапенку, Оксані Зиновіївні Городній та іншим вчителям. Я вважаю, що це дуже потужний якісний осередок освіти, відданий вчительський колектив. В мене в житті не було таких стартових позицій, трамплінів, які б сприяли моїй кар’єрі і теперішній роботі, наприклад багатих батьків, пільг в університетах. Все, що я маю завдяки любові і підтримці батьків, вчителів, які віддають усе найкраще. Це відчуття коли ти не боїшся, роби корисне, і до тебе притягуються люди, однодумці, і ними можна робити більше справ.
Що з отриманого тут, на малій батьківщині – принципи виховання, освіта, щось іще Ви взяли, як життєву науку для себе?
Зараз я не пригадаю всі математичні і хімічні формули, фізику, хоча я була відмінниця і перемагала олімпіади з української мови та математики. Але, дуже важливо, що школа вчить мислити, розвиває критичне мислення та вибудовує нові нейронні зв’язки завдяки вивченню точних і природничих наук, закладає ціннісну і моральну основу через мову, літературу, історію, розуміння процесів, які є насправді важливі. Важливо розвивати критичне мислення, не просто зубрити матеріал, але розумітися в ньому, вміти застосовувати, а не обкрадати себе списуванням. В школі здається, що оцінка мега важлива. Але в житті насправді важливо, як дитина сформувалася – щоб була смілива, не боялася ставити питання, цікавилася усім. Це все і було під час навчання в колегіумі.
Часто після закінчення школи і вступу у самостійне життя, навчання у ВУЗі і переїзду у місто діти соромляться зізнаватися, що вони сільські діти. У Вас таке було?
Було трішки, напочатку. У 2000 році я пішла навчатись в Київ і багато студентів із сіл на собі відчували не зовсім приязне ставлення. Це могло проявлятися не скрізь, але було почуття меншовартості. Тоді Київ був більше русифікований. Я постійно розмовляла українською, хоча іноді відчувала себе некомфортно. Зараз я не відчуваю якогось тиску через це, бо не важливо, чи ти міста, чи з села, важливо хто ти, яке твоє оточення, що ти хочеш зробити, і що ти робиш для цього. Я навпаки знаходжу в цьому нюансі перевагу, бо це був контакт з живою природою, я не маю ніяких алергій, добре сформований захисний імунітет. Шість років мого життя на хуторі без світла були фантастичними, це була справді воля, як із назви нашого села. Для моїх батьків було складно у ті далекі роки мого дитинства: троє дітей, нестабільне фінансове забезпечення у 90-х, мама вчителька, потрібно готувати в печі, прати і все без електрики, складні умови життя, Чорнобильська катастрофа. Перші класи початкової школи я вчилася при гасовій лампі, але зараз мені це приємно згадувати. Ці всі моменти дитинства не були настільки травматичні для мене, бо поруч були турботливі і люблячі батьки.
Пані Тетяно, Ви сьогодні громадська діячка значного – всеукраїнського і вже й міжнародного масштабу. Розкажіть про себе, як Ви досягли такого рівня у громадській діяльності?
Все життя я мріяла займатись тим, що буде важливим для життя країни. Так сталось, що я почала вирішувати питання, пов’язані з правами людини. Я декілька років працювала журналісткою в видавництві «УНІАН», потім в кількох інших ЗМІ – висвітлювала проблеми дотримання прав людини, несправедливості, катувань, насильства. Крім того, я вчилася в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка до аспірантури. Писала дисертацію на тему свободи слова, що є одним із базових принципів дотримання прав людини. Тобто, я почала цей шлях з журналістської діяльності, науково-дослідної роботи у питанні дотримання свобод людини. Громадська діяльність почалася зі студентських років, коли я очолила студентське самоврядування в інституті, захищала права та інтереси студентів перед адміністрацією. У 2011 році ми створили ГО, у 2012 ми її зареєстрували. Вже працюємо 11 років і наша робота включає різні види активності: починаючи з роботи з людьми, документування фактів порушення прав людини, воєнних злочинів, надання допомого потерпілим, інформування на сайті «ZMINAІнфо». Також це і освітня діяльність, ми проводимо тренінги з вчителями, проводимо дослідницьку і аналітичну роботу, адвокатську роботу з владними структурами щодо змін законів, якщо вони суперечать правам людини. І ще одним з аспектів є робота з міжнародними організаціями, ми підштовхуємо їх для співпраці, щоб покращити ситуацію в Україні. Якщо розглядати роботу в цілому, то ми маємо багато міжнародних контактів на рівні Ради Європи, ОБСЄ, ООН, урядів окремих країн. Кожного разу ми підбираємо релевантні інструменти для відстоювання прав і свобод.
Тетяно, Ви згадали, що працюєте на міжнародному рівні по захисту прав людини. Як змінилися пріоритети європейської спільноти після 24 лютого 2022 року, поділіться власним баченням?
Українці стали більше суб’єктними. Якщо раніше нас приймали такими собі «безпорадними», яким «постійно потрібна допомога і ще й до всього вони не хочуть реформувати свою країну, будувати верховенство права, боротись з корупцією», то після Євромайдану Україна стала трохи сильнішою в плані безпеки і оборони, почалися реформи. До того Україна була майже зруйнована корупцією, кумівством, в спецслужбах працювали російські агенти. Дивлячись на те, як українці мужньо звільняли свою землю: північ країни, Харківську, Херсонську області, партнери надавали нам більше допомоги. Відповідно і на міжнародній арені, – ніхто не хоче допомагати тим, хто є слабким, не бореться сам. Україна показала, що навіть наші слабші ЗСУ у порівняні з іншими європейськими країнами, здатні протистояти збройній агресії рф. В міру того як ми сміливо боролися закордонні партнери збільшували пакети військової допомоги, вводили безпрецедентні санкції проти росії. Звичайно, ми хочемо, щоб цей процес пришвидшився і ми платимо життям наших військових, поки світ змінює своє бачення на цей військовий конфлікт.
Тобто швидкість втрат українців у цій війні в рази переважає швидкість реакції світової спільноти?
Так. І тут складно говорити, бо це наші рідні, колеги, брати, батьки, сини і доньки. Друзі і просто чудові люди – комбатанти і цивільні. Це ті безповоротні втрати нації, які не можна ні з чим порівняти і виміряти. Ми опинилися попереду воєнного конфлікту, який є не просто протистоянням двох країн, одна з яких є очевидним агресором і порушує всі міжнародні правила, але також і протистояння диктатури, тиранії і демократії. Незважаючи на всі проблеми в нашій країні, війну, ми залишаємося демократичною країною.
З огляду на те, що Ви їздите за кордон з різними ініціативами і проєктами, чи звучить від ваших співрозмовників і зарубіжних партнерів про те, що вони думали отак до вторгнення, але тепер їхні думки, показники чи ставлення до України змінилося?
Так, конкретним прикладом є Німеччина, яка ще після 2014 року робила вигляд, що росія є нормальною країною, з якою можна вести бізнес, розвивати, залежати від її поставок нафти і газу, будувати новий трубопровід, то зараз ми можемо побачити разючу зміну в поглядах. Якщо раніше німці не вірили, що росія є настільки брутальною, то ця повномасштабна війна стала великим потрясінням. Вони засвідчують, що всі політичні і економічні відносини з росією були неправильними як і бачення того, що, якщо рф задіювати до різних торгівельних ініціатив, то вона не буде нападати ні інші суверенні держави. Зараз громадська думка жителів Німеччини схилилася на бік українців. Раніше, через економічні інтереси і корумпованість німецького істеблішменту, починаючи від «Газпрому» і його афілійованих структур. Також це питання історичної вини, яку відчував німецький народ по відношенню до рф через Другу світову війну.
Але ж німці вже давно виплатили репарації, і нікому нічого не винні! У чому ж їх ще вина аж так, щоб на новітню історію України накладалося?
Так, але цей процес продовжувався десятиліттями і вони навіть не вірили, що ця військова зброя в результаті буде використана для війни в Україні. Зараз цей переломний момент настав, навіть якщо говорити про економічні санкції. Представники багатьох країн погоджуються в тому, що якби ці санкції були запроваджені після 2014 року, то це було б стримуючим фактором для повномасштабної війни, росія не могла б нафтодоларами накачувати свою воєнну машину, це б стримувало її економічно. Але тоді європейська спільнота прорахувалася і запровадила запізнілі санкції, вони не були готові прийняти такі жорсткі методи по відношенню до росії 9 років тому.
Ви втілюєте багато проєктів завдяки грантовій діяльності. З чого це почалось, і які маєте результати?
Я б не назвала це суто грантовою діяльністю, тому що перші дев’ять місяців нашої роботи ми не мали юридичного статусу і не мали рахунку. В цьому процесі первинною є ідея і те, чого ти хочеш досягти. Коли ти маєш сміливі ідеї, бачення, команду, з якою ти готовий працювати, щоб якісь речі змінювати, то завжди знаходяться ресурси. Хоча, навіть зараз наша діяльність не передбачена якимись проєктами чи формальними причинами. Все почалося в 2011 році, я працювала журналісткою, але зіткнулася з цензурою і не могла продовжувати працювати. Я працювала в медіа холдингу олігарха Ігоря Коломойського. В 2010 році президентом став Віктор Янукович і Коломойський хотів дружити з ним, а ми, як журналісти критикували президента і його політичні кроки. Через це отримували різноманітний політичний тиск, починаючи з того, що він блокував рахунки «ПриватБанку» видавництва і ми по три місяці не отримували зарплати, платили штрафи, і навіть не сплачували обов’язкові податки через це. В якийсь момент стало неможливо працювати, ніхто не хотів прогинатися під цю політику. В той час багато журналістів «УНІАНу» пішли в «Українську правду», інші – в «УкрнІнформ». Я теж пішла, але не знала чим займатись далі. Згодом, разом з двома колегами ми вирішили створити ГО, яка б допомагала більше висвітлювати тем з прав людини в медіа, це була ініціатива без реєстрації. Першим директором ГО був Єгор Соболєв, який став нардепом, а зараз на фронті. Він мав бюро журналістських розслідувань «Свідомо», працював розслідувачем. Єгор дав нам вільну кімнату, де ми могли працювати. Зараз в організації працює 36 людей і, з часу вторгнення, команда збільшилася вдвічі. З цією командою ми продовжуємо робити багато різних речей, пов’язаних з фіксацією і документуванням військових злочинів рф, злочинами проти людяності, підтримкою потерпілих. Ми працюємо з різними механізмами правосуддя, і притягнення до відповідальності.
Яким чином ви фіксуєте злочини, як проходить ця процедура, чи безпечно це для команди?
Ми робимо це у відповідності до міжнародних стандартів, щоб потім можна було б це використати, як докази в кримінальних провадженнях, судах, міжнародних організаціях, урядами різних країн світу. Ми надаємо ці документальні свідчення, щоб у світі формувалася правильна оцінка подій в Україні. Цей процес ми робимо трьома способами: перший – робота з відкритими джерелами. Ми збираємо і фіксуємо докази методом Берклі і зберігаємо. Другий метод – інтерв’ювання свідків і потерпілих за базовими і глибинними протоколами. Наприклад, Стамбульський протокол передбачає ретельне і глибинне опитування людини, щоб зафіксувати факт катування людини. Третій спосіб – проведення виїзних польових місій у звільнені регіони. Щомісяця ми проводимо одну-дві поїздки в деокуповані населені пункти Харківської, Херсонської, Миколаївської областей. Ми спілкуємося з жителями, які пережили окупацію, збираємо свідчення безпосередньо від них. Так, це не завжди безпечно.
Чи можливо беземоційно сприймати всі ці історії? Складно працювати таким чином? По-перше, Ви перебуваєте в небезпечній зоні, по-друге – самі духовно і фізично, і емоційно переживаєте ці події.
Звичайно, ми попередньо готуємо документаторів. Якщо говорити про фізичну безпеку, то ми забезпечуємо команду бронежилетами, касками. Крім того, ми проводимо тренінги з надання першої домедичної допомоги, цифрової безпеки для уникнення витоку інформації. Також одним з аспектів підготовки є вміння надавати психологічну допомогу. Ми координуємо свою роботу в рамках коаліції «5 ранку», в рамках якої працює 33 організації, які між собою обмінюються інформацією про тематику роботи, щоб уникнути ретравматизації. Також асоціація спеціалізується на діяльності по певних типах злочинів. Наприклад, в польових умовах ми поводимо в загальному віялові опитування, але часто також і тематично. Тематикою наших робіт є насильницьке викрадення людей російськими агентами, тортури і неналежне поводження, депортації. З цими типами інцидентів ми працюємо більш глибоко. Для наших працівників-документувальників передбачена психологічна підтримка, ми платимо за роботу психологам та покриваємо витрати на медичні страховки – робимо все для того, щоб наші працівників відчували себе в безпеці, не вигорали емоційно.
Чи були випадки, що після поїздки хтось зі співробітників, з команди, більше не хотів працювати?
Минулого року декілька членів команди пішли від нас. Мені завжди нелегко їх відпускати. Це було пов’язано не лише з роботою, але з особистим життям і навчанням за кордоном.
Чи є вагомі результати ваших адвокасі, звернень і клопотань?
Так, є ряд законів, ініційованих нами, іншими ГО, партнерами. Наприклад, один з таких законів, прийнятий в січні 2022 року, – «Про захист політв’язнів», які опинилися у в’язницях на території Криму, ЛДНР, рф. Цей закон передбачає, що, поки ці люди знаходяться в ув’язненні, їхні родини можуть розраховувати на підтримку держави, в т.ч. фінансову. Сума допомоги складає 100 тис. грн на рік кожній родині, а після повернення ще передбачено кошти на реабілітацію. Спочатку ця допомога розраховувалася на 120 кримських і близько трьохсот осіб військовополонених. Зараз ця цифра значно зросла – до тисяч.
Пані Тетяно, розкажіть про найближчі плани на місяць, рік, три роки особистого і робочого поля.
На особисте життя поки нічого не будую, це важко робити в час війни. Хочу, щоб закінчилася війна, і повернулися з фронту мої колеги, знайомі, рідні. Особливо хвилююсь за одного з членів нашої організації, співзасновника Максима Буткевича, він у червні 2022 року потрапив в полон у Луганській області. За сфабрикованими даними його засудили до 13 років і ми боремося за його повернення. Хочу, щоб мої двоюрідні брати повернулися з війни, мої рідні, які за кордоном проживають у статусі біженців, повернулися додому. Хочу, щоб ми відбудували будинок в Ірпені, який розбомбили російські окупанти. У професійному житті – то на цей період запланована поїздка у Вільнюс, де ми організовуємо фотовиставку про депортацію кримських татар сталінським режимом. Разом з колегами, кримськими татарами, ми їдемо відкривати цю виставку. Фотографії, зроблені моїми колегами, які їздили до окупованого Криму, працювали, збирали матеріал, а потім за це отримали заборону від рф на в’їзди на територію Криму від 10-35 років. Ми зробили ці матеріали, щоб розповісти, як живе Крим в окупації, бо на фоні війни про Крим говорять менше, а ситуація на цій території погіршується. Зростає кількість політв’язнів, заручників з Херсонської і Запорізької областей. Через цю історичну ретроспективу сталінських репресій ми хочемо показати, що росія продовжує чинити злочини. Також, в рамках цього проєкту відбудеться показ документального фільму про Нарімана Джеляла, одного зі 180 кримських політв’язнів. Він – перший заступник меджлісу кримсько-татарського народу і зараз перебуває в Сімферопольському СІЗО. Після цього ми летимо до Брюсселю, де будемо працювати в Європарламенті. Ці заходи будуть присвячені геноциду кримсько-татарського народу. В українському хабі в Брюсселі ми теж відкриємо фотовиставку і потім буде дискусія з Анною Фотигою, депутаткою Європарламенту. Також сподіваюсь, що за кордон з нами зможе поїхати Азіз Умеров, брат однієї з політв’язнів кримських татар. Ми будемо наголошувати на тому, що потрібно створювати трибунал по злочинах росії.
Тетяно, повернусь до теми кількарічної давності, пов’язаної з Вашою мамою-вчителькою. Історія з законодавчою нормою, яка кілька років тому передбачила такий неприємний момент, що вчителі пенсійного віку були звільнені. З кимось із них уклався контракт, з іншими – ні. В цю ситуацію потрапила і Ваша мама, вчителька, про яку Ви досить тепло відгукуєтеся. З Ваших дописів я довідалася, що ця історія набрала обертів. Розкажіть, будь ласка, про цю історію і в якому стані вона зараз?
Моя мама, Галина Іванівна Печончик, вчителька математики у Довговільському навчальному закладі. Сорок років вона пропрацювала, викладаючи математику, ніколи не було зауважень, нарікань стосовно неї. Проте, декілька років тому, ВРУ прийняла зміни до Закону «Про шкільну освіту», за яким вчителів, які досягли пенсійного віку, мають перевести на строкові контракти. Закон неконституційний і, наразі, не чинний. Вчителі, які не досягли пенсійного віку можуть працювати безстроково, а вже вчителі пенсійного віку були змушені підписати річні контракти. Їм казали, що це лише формальність і контракт буде переукладатися, але паралельно почався інший процес: у вчителів забирали так звану надбавку за престижність, що складає близько 1-2 тисячі гривень. Для вчительської зарплати це суттєва втрата.
Вчителі обурювалися з цих причин і ми почали писати в Міносвіти. Проте, нам сказали, що все виплачується у Володимирецькій громаді! Вчителі вирішили вийти на протест і відстоювати свої права перед органом, що прийняв таке рішення – перед Володимирецькою селрадою. Щоб всі вчителі про це дізналися і долучилися, я допомогла мамі створити подію на ФБ. Оскільки на її сторінці цей допис був опублікований, то вийшло, ніби вона є організатором цього протесту.
Цей мітинг, подія, набула резонансу, приїхали вчителі з інших сіл, кореспонденти телеканалів. Це був так званий «вчительський майдан». Я не пам’ятаю, коли востаннє була така подія в Володимирці. Після мітингу мою маму звільнили – це була, на мою думку, помста за незгоду з керівництвом. Це я можу аргументувати тим фактом, що, коли мама підписувала контракт, їй обіцяли його продовжити, але після мітингу все кардинально змінилося. Коли я у себе на сторінці створила допис про реакцію керівників на мітинг, то вони вирішили звільнити всіх вчителів пенсіонерів. У Довговільській школі звільнили дев’ять вчителів при тому, що не було черги на їх місця. Робочі години моєї мами розподілили між вчителями, у яких і так було велике навантаження. Щоб не показати, що це тільки проти моєї мами, то звільнили всіх.
Ми звернулися до Голосіївського суду в Києві, оскаржуючи той факт, що це дискримінація за віком. Звісно, документально і юридично ми цього не могли підтвердити, що через громадянську позицію її звільнили. Але їй просто не продовжили контракт, спираючись на факт, що вона досягла пенсійного віку і не може далі працювати. Через повномасштабне вторгнення росії цей суд довго не призначався, проте зараз почалися судові засідання. До початку слухань ми ще не знали, чи розглядав Конституційний суд цю норму, але нещодавно вона була визнана такою, що суперечить закону і скасована. Тому очікуємо на рішення суду. Засідання відбудеться 18 травня (розмова станом на 13.05.2023 – авт.).
П’ять життєвих Ваших принципів і п’ять речей, які б Ви не зробили ні при яких життєвих обставинах?
П’ять принципів: ставити амбітні цілі, не боятися, що щось може не вдатися. Другий – працювати з розумними і сміливими людьми. Третій – бути чесною. Четвертий – допомагати людям робити добро. П’ятий – ніколи не здаватися. Речі, які б ніколи не зробила: ніколи б не прогиналася перед владою, особливо в правозахисній діяльності; не даю хабарі, не йду на компроміси з совістю, не товаришую з людьми, які не виповідають моїм моральним принципам; не зраджувати друзів, колег, близьких.
Від авторки: Той дводенний семінар для журналістів став для мене неабияк плідним – насамперед, нові знання для роботи з темами комбатантів у правовому полі Міжнародного гуманітарного права, нові знайомства з колегами з усієї України, фахові відповіді на питання, на які удома відповідей не було. З перших уст від фахівчині Національного інформаційного бюро про те, як проводяться обміни полонених і чому НЕ МОЖНА настирливо шукати своїх рідних-військових у соцмережах. Про тонкощі створення репортажів, де героями є військові ЗСУ. Пів блокнота списано тезами та замітками. Тож такі події, які продумані і взірцево організовані командою нашої землячки Тетяни Печончик лише підтверджують аксіому – знань мало не буває.
А Тетяні я з задоволенням подарувала нашу «бойову газету» – «Володимирецький вісник» з авторським матеріалом про її діяльність. Шануймося і тримаймо стрій!
