З цим молодиком я перетнулась випадково ще у травні у людних, як зазвичай, коридорах Володимирецької поліклініки. Він разом з рекрутером Першого відділу Вараського РТЦК та СП та іншими кандидатами на військову службу у ЗСУ проходив медкомісію. Поки я і він сиділи у черзі, кожен до свого лікаря, завелась розмова. Моє перше гарне враження про хлопця підкріпилось його розповіддю про непростий, але вірний вибір – йти захищати Україну від російських окупантів. Про самомотивацію і силу духу Олександра Смулки, жителя села Кідри, Вараського району в авторському проєкті «Малі історії великої біди». Історія 25: вмотивований братом, захисником-артилеристом.
З тої першої зустрічі вже минуло кілька місяців. Як кажуть люди: «багато води втекло». А у нашому випадку – багато змін. Тоді він був лише сільським хлопцем-добровольцем, а нині – вже військовослужбовець Збройних Сил України, десантник. Проходить навчання в одному з навчальних центрів десантно-штурмових військ. А тоді, у травні, я попросила у Олександра розказати свою історію і про свою мотивацію до служби.
З місяць батьки звикались з думкою, що син піде служити
Батьки у Олександра ще досить молоді, їм лише по 49 років. Тата звати Богдан Сергійович, маму – Оксана Адамівна. Звичайно, як в будь-яких батьків озвучене сином бажання йти воювати викликало спочатку супротив – ні, це війна, там можна загинути, може що завгодно статись.
Як зреагували батьки, скільки часу Ви їх готували до такої новини, – питаю у Олександра.
- Це було категоричне «ні». Але з часом зрозуміли, що я не зміню ні бажання йти служити. ні своє ставлення до цього. Тато швидше сприйняв, мама – довше. Десь місяць по тому, як вони дізналися, що я все-таки вирішив йти служити і десь тиждень, як мама вже спокійно почала спілкуватися зі мною про це. Вона зрозуміла, що я думки не зміню і через це сенсу конфліктувати немає ніякого, – усміхаючись, але врівноважено і спокійно розказує Олександр.
В сім‘ї Богдана та Оксани Смулок двоє дітей – Олександр та молодша донька Наталія. Але й в родині не є далеким питання війни, вони теж допомагають армії. За словами Олександра, мама прийняла з татом думку, що син іде служити, з розумінням.
– Моя мама разом з іншими жителями Кідер з початку повномасштабного вторгнення росіян готує їсти хлопцям-військовим в школі. Оці «гуманітарні вантажі», що їхали і їдуть у військові частини, щоб наші хлопці на «передку» могли одразу поїсти. А ще донатять в нашій сім‘ї. Я надіюсь – всі так роблять в Україні, а як інакше перемогти, якщо не разом? – переконливий у своїх словах мій співрозмовник.
Олександр взяв приклад з двоюрідного брата – артилериста ЗСУ
Чому ж раптом молодик прийняв рішення йти воювати, якщо поряд десятки інших шукають можливості уникнути мобілізації і призову?
– Мотивувало те, що я не хочу, щоб в один момент вони прийшли сюди і робили те саме, що вони робили в Бучі, робили в Маріуполі – нищили, грабували, вбивали, ґвалтували. Росіяни більш ні нащо не здатні, прийшли б і робили тут теж саме. Я не хочу щоб це сталося, не хочу, що б постраждала моя сестра, батьки, моя кохана дівчина. Мені дуже подобається артилерія, артилеристи – я за ними слідкую в ютубі, дивлюсь відео, як там працюють, навчальні відео. Тобто, наскільки це можливо, підготовлюю себе до служби, – каже Олександр.
Андрій Кравчук – двоюрідний брат Олександра Смулки, вже більше пів року на захисті української землі. Хлопці спілкуються. Андрій розказує брату про будні артилеристів, Олександр – з захопленням слухає та дошукує в інтернеті цікавинки роботи української арти у боях проти російських загарбників:
–Мій двоюрідний брат теж служить у ЗСУ, пішов добровольцем, він чудова людина. Я його дуже ціную і поважаю, він молодець, таких мало. Його звати Андрій, він зараз служить в десантно-штурмових військах, артилерист. Він вже має бойовий досвід, служить вже більше пів року. Він став для мене людиною, що довела своїм власним вчинком – не обов’язково ховатися від служби.
–Він був мобілізований? – питаю для уточнення.
– Він поїхав по оголошенню терцентру, це не зовсім те, що й мобілізований. Він прочитав оголошення про набір на службу і поїхав сам у володимирецький терцентр.
–Тобто, фактично Андрій – доброволець?
–Так, доброволець.
Боявся, що не пройде медкомісію, тому зайнявся самопідготовкою
Олександр, трохи ніяковіючи, розказує, дуже переймався тим, що може не пройти медкомісію при відборі. На той час він мав трохи лишньої ваги, мав проблеми ще зі школи зі здоров’ям:
– Дуже боявся, що не пройду комісію. До брата дзвонив, питав, чи точно пройду, точно все буде добре? Він говорив – «та буде добре, ти пройдеш, ти здоровий»! Я, коли прийшов на медкомісію, переживав, що ось зараз зайдем, скажуть, щось не так. Коли я проходив ще в школі медичні огляди, в мене були проблеми із ендокринною системою, був тоді визнаний, як непридатний до служби. І зараз я йшов з думкою, що я не придатний. Це мене найбільше тривожило, – ділиться щиро своїми тодішніми страхами Олександр Смулка.
Боязнь бути забракованим військово-медичною комісією спонукала хлопця до самопідготовки – він активно зайнявся спортом і поставив за мету скинути лишню вагу і укріпити здоров’я. Він розумів, що в армії хлюпиком буде тяжко. Тож тоді, у травні, Олександр у розмові втішно признався, що скинув до тридцяти кілограм заради покращення власного фізичного стану.
– Перші мої дії – я почав готувати себе фізично, займатися спортом, бігом. Тому що знав, що такому, як я тоді був, буде тяжко на службі, адже потрібно мати багато енергії на це все, сил. Ввечері відео різні на військову тематику дивився, читав корисні практики для військових. Далі я зв’язався з інструктором Першого відділу Вараського РТЦК та СП Андрієм Босиком. Я шукав контактів з військкоматом. Мені надали його номер і сказали, що ця людина дуже професійна і порядна, він – військовий з бойовим досвідом, він детально все пояснить і підтримає навіть вже на службі. А ще я попросив знайомого проконсультувати і він мені по цей час допомагає з консультаціями щодо служби у Збройних Силах України.
Через десяток днів після цієї розмови, вже у другій половині травня, я знову набрала Олександра і поцікавилась, як у нього справи і що буде у планах найближчим часом. У телефонній розмові Олександр сказав, що тридцятого травня йому на відправку до навчального центру:
– Я зараз закінчую проходження медичної комісії, готуюсь до відправки на навчальний полігон. Тридцятого числа цього місяця я відправляюся на навчальний полігон, далі плани в мене – вступити в артилерійські війська, це моє бажання, але ситуація може скластися інакше. Так я хочу служити, великої різниці нема, у які війська я потраплю.
Олександр не став артилеристом, а став десантником. Йому подобається вишкіл
У великих художніх творах автор написав-би: «…минуло енно літ…». Я ж у своїй невеличкій розповіді про Олександра Смулку, вмотивованого двадцятип’ятирічного поліщука з Кідер, напишу: «з часу першого знайомства зі спірозмовником минуло більше двох місяців. Але так багато змінилось у житті Олександра!..»
Сьомого червня у телеграмі розпитала у військовослужбовця ЗСУ, солдата Олександра Смулки про будні солдатські, про справи і чи не зникло бажання служити? Адже. одна справа дивитись відоси про успіхи війська, а інша – бути з того боку екрана і на собі відчути всі «принади» військової муштри. Переписка наша була коротка, але змістовна:
«Доброго дня, що можу сказати по справах, справи добре. Знаходжусь в навчальному центрі (на полігоні). Проходимо бойову підготовку. Вступив до десантно-штурмових військ. Та мені подобається, вони круті! Навантаження великі – це постійний стресовий стан, але знаю, потім воно допоможе. Настрій чудовий».
«Може з’явилось розчарування? Може є нові захоплення? А те, що вдома готувались, виручає чи ні?» – пишу Олександру.
«Ні, ніяким чином мене служба не розчарує! Просто є велика втома після тренувань. Щодо навчання – воно тяжке, але, як-то кажуть, важко у навчанні – легко в бою. Звичайно, допомогла моя та домашня підготовка. Це, по-перше, вага нижча, більше витримки є на заняттях, та й, в цілому, стан здоров‘я кращий. А ще – я перестав вживати снеки», – відповідає не одразу, видно був зайнятий справами.
Олександр зрозумів, що плече побратима – головне в армії
Моя цікавість і задоволення від якогось внутрішнього почуття, що молодик і справді виявився «зі стержнем», зростала. Пишу-питаю й далі. «Щось змінилось у поглядах на життя, якесь переосмислення, можливо, чи прозріння додалось? Що нового у Ваших буднях?»
«Та багато всього. Нові знайомства, багато відкриваю для себе в плані обмундирування, використання зброї. Все це розвиває в тобі якусь відповідальність та розуміння, що ти доросла людина, яка повинна вести себе відповідно. В цілому, все чудово і в цьому багато заслуги наших інструкторів. Вивчення інформації, що надається нам інструкторами та яку ми занотовуємо, ознайомлення зі зброєю (розбірка, збірка, чистка час від часу, ознайомлення з ТТХ), спілкування, звичайно, між собою, щоб краще познайомитись. Ну і відпочинок після тренувань».
«А як серед інших хлопців Вам? Є слабші за Вас? Чи є вже нові друзі і звідки? Якісь плани будуєте разом?»
«Щодо друзів, то, звичайно, є люди, з якими спілкуюся тісніше, так як наші інтереси та подальше бачення служби пересікаються. Думаємо щодо майбутнього проходження служби в одній бригаді. Один хлопчина з Лисичанська, другий – з Херсону. Їм обом росія поламала привичне життя і обидва вони тут, щоб звільнити свої міста та повернутись додому, але уже після нашої перемоги. Це буквально їхні цитати. Звичайно, є хлопці, яким тяжче, які слабші і менші в плані тілобудови. Є ті, які легше переносять тренування, але інструктори привчають нас до взаємодопомоги і тут в нас з цим все чудово – ніхто нікого не покине, якщо хтось відстає або ж, якщо чогось незнає. В нас загін збився доволі добре і швидко всі один одному допомагають і це мені теж приємно спостерігати. Така взаємопідтримка надає більше мотивації і розуміння, що з такими хлопцями не пропадеш».
Попросила Олександра надіслати фото. Через трохи часу він таки надіслав його – гарний козак, гарний! Але ж так помітно синці від утоми під очима і змарнілість. Тож питаю: «А як кормлять і чим?».
Зі смайликами мій співпрозмовник відписав: «Кормлять добре, раціон різноманітний і майже не повторюється упродовж тижня, немає одноманіття. Щодо раціону – борщі, супи, різні каші, фрукти, овочі різн,і солодощі і, що головне, все ситне та смачне. А фото…Так я хотів написати, що це якраз після марш-кидка…».
Фото, яке надіслав Олександр
Типовий українець – любить риболовлю і мріє перемоги над російським окупантом, щоб жити щасливо
Ще раніше, у травні, при особистій розмові, розпитала Олександра про його домашні хлопчачі захоплення, вподобання, заняття, про життєві принципи, чого б в житті він категорично не зробив-би, а що любить робити?
– Спорт, риболовля. Маю снасті, так люблю це діло, особливо, коли вона вдається ця рибалка. Люблю фільми, книги. Фільми – фантастика, книги – так само. Музику – нашу, українську. Слухаю різних виконавців, але українських. Це різні співаки, необов’язково відомі, навіть малознайомі військові, ще з АТО пісні, але й зарубіжні теж. Моя улюбленна група – це Imagine Dragons, я фанат. Хотів би дуже потрапити на їх концерт, такі мої в музиці вподобання.
- Скажіть ще, будь ласка, яких-би речей в житті Ви не зробили б ніколи, що для Вас табу?
– Все, що забороняє закон, кримінальне. Не вкрав-би ніколи, не вдарив-би дівчину. Це жах просто, я не розумію, як чоловік взагалі може вдарити дівчину, тим більше кохану. Вбивство, я розумію, що зараз війна і це звучить дивно, але в цивільному житті яким чином дійти, щоб вбити людину – це для мене жах, не розумію як люди до цього до ходять.
Олександр ще тоді, готуючись йти на службу в ЗСУ, розказав про плани – повернутись з війни з перемогою, освідчитись коханій, одружитись, збудувати свою домівку чи придбати квартиру, працювати в поліції, взагалі – жити щасливо. Але перше, на чому Олександр наголосив – війну з росіянами на українській землі закінчити нашою перемогою.
На завершення нашої травневої розмови, тоді ще призовник Олександр Смулка, озвучив меседж усім своїм ровесникам і землякам:
– З приводу цієї ситуації, що відбувається вже дев’ятий рік в Україні, а особливо цих півтора року, я можу сказати всім лиш одне, що, якщо ви думаєте, що ви втічете за кордон, чи будете казати, що це не ваша справа, війна і руїна вас дістане все-одно. Тільки війна і біда, принесена росіянами, дістане вас вже тут. Якщо вони прийдуть сюди, почнуть грабувати, вбивати і робити страшні речі з вашими близькими і дорогими вам людьми, ваша втеча за кордон нічого не вирішить, а окупанти закінчать тут і підуть далі. Тому кожному з нас треба захищати Україну тут і зараз!
Четвертого липня знову пишу Олександру: «Здоров’я бажаю! Як Ваші справи?». На диво швидко – десь за годину-дві отримую лаконічну відповідь: «Справи чудово))). Нарешті потрапив у полк, куди і хотів))». Солдат 78-го полку спеціального призначення, «Герць», в ці дні проходить злагодження. А далі – бойові позиції.
Єдине прошу у Бога, хай Олександр, чудовий Син України та своїх батьків, втілить усі своїх мрії і плани. А всі вони – про перемогу України у кривавій війні та про щасливе майбутнє. Молімось за нього і усіх синів, братів, чоловіків, батьків, дідусів – усіх наших захисників.
