Наталія Мазур та Ірина Товт – швеї з Володимирця, майстрині і волонтерки. Їм на двох – більше сотні років. Вони обидві активістки у Центрі волонтерської допомоги від Володимирецького відокремленого підрозділу ГО "Ветеранська спілка учасників АТО та захисників Вітчизни”. Цією спілкою з часу заснування, а це ще 2015 рік, керує Микола Юрах, нині капелан ПЦУ, військовослужбовець. Чим живуть волонтерки, чим надихаються? Про це у авторському *матеріалі “Малі історії великої біди”. Історія 26: нитка до нитки - солдату захист.
Їх невеличка кімнатка, яку орендують у місцевих підприємців, на третьому поверсі у центрі Володимирця. Заходиш до панянок – а там на стінах прапори. Синьо-жовті, червоно-чорні. Багато матеріалу для їх пошиву поруч, лежать вже й готові прапори до продажу.
Але так часто буває, що доводиться ті прапори просто віддавати – треба накрити домовину загиблому земляку, то й віддають з тих, що є або й терміново шиють. Адже на домовину треба, згідно з військовим чином поховання, прапор не менше двох метрів.
А ще швеї-волонтерки часто, щоб залучити кошти для придбання у волонтерський центр необхідних воїнам речей, запускають акції.
- Ми запускаємо акції «купи два прапори» для школярів. Один прапор підписується для бійців на фронт, адже вони теж дуже люблять це. А другий залишається вже в школі, тому наша швейна майстерня запускає таку акцію чи не щомісяця, – розказує Наталія Мазур, логістка волонтерського центру, швея і активістка.
Зайшла я до них у справі – захотілось пошити нову сукенку-вишиванку зі справжнього полотна. Знаю, що вони гарні майстрині і дизайнерки, тому йшла саме до них. От, коли вже були зняті усі мірки, розмовляємо про усякі потреби волонтерські.
Наталіє Володимирівно, скажімо, робота волонтера не обмежується стінами швейної майстерні, так як Ви вже з 2014 року, давно працюєте, то Ви більше знаєте про ті проблеми і потреби, з якими стикаються хлопці на фронті. Що сьогодні важливо?
– Перш за все я хочу висловити подяку всім тим, хто долучається не тільки до роботи швейної майстерні, але й до роботи волонтерського центру, тому що потреби є різні і не все можливо озвучити всім непересічним громадянам. Є такі завдання, що виконуються тільки окремими людьми, які можуть це вирішити. Крім того шукаємо по Україні необхідне, шукаємо таких самих волонтерів, є логістика доставки. Наприклад тканина, яка зараз потрібна для плетіння сіток, її знайшли в Києві. Десь щось нам потрібно – знаходимо в Львові. Відгукуються волонтери і з Франківська. Але ж хотілося б, щоб до нас більше приходило людей і запитували про наші потреби. Я весь час думаю, що не ми людей-благодійників маємо шукати, а вони нас, - впевнено каже Наталія.
Сьогодні на дві людини, або на цей колектив волонтерський з десятка людей найактивніших, який сьогодні працює в волонтерському центрі, це відповідно велика робота, як-то кажуть непосильна. В які структури доводиться звертатись за допомогою?
– Йду й на наради директорів шкіл нашої громади, всі директори отримали пояснення, як правильно, кваліфіковано плести маскувальну сітку, який розмір, який колір, долучати можна дітей. Але це повинна бути якісна робота, краще менше і якісно, ніж як небудь і багато, - пояснює волонтерка-логістка.
Почалось літо, відповідно сезон вже не білих сіток, а сезон маскувальних польового кольору сіток, де її брати, і яким чином це все робити?
- Перш за все, шукаємо шмаття - кожен протрусив свої шафи. Ми всі люди дорослі і згідно з ландшафтом мусимо використовувати ту тканину, яка є: зелена, піксельна. Бажано мало чорного, зовсім можна сказати, немає бути чорного на масксітці, от сіре, рожеве, де-не-де, як кульбабка. Так, щоб ми могли захистити наших воїнів, а не показати ворогу, де вони, - демонструють вже готову масксітку Наталія з Іриною.
Ірина Товт з "кікіморою" власного виробництва
Вже рік майстрині роблять маск сітки для снайперів, розвідників – «кікімори». Їх сітки вже успішно захищають воїнів ЗСУ на фронті. Починали вони з експериментів і ютуб-майстер-класів від інших волонтерок. Про початок самостійної роботи над виготовленням «кікімор» розказує Ірина Товт:
- Кікімори. Я спілкувалася з Луцьком, брала у них консультацію, тому що ми спочатку їм відправляли насукані нитки, мішковину, різали нитки по 25 сантиметрів. Вони попросили, бо не вистачає людей у них для того, щоб це все нарізати. Вони мене попросили, чи не могла б я домовитись, щоб це готова вже була нитка. А вони вже там будуть шити «кікімори», бо дуже багато замовлень було. І в один чудовий момент виникла така ідея у нас - чому ми самі не можемо спробувати пошити «кікімори»? Ми з Наташею дійсно майстри, виходимо з будь якої ситуації, ми самі вдосконалюємо їх, я вам скажу чесно - вдосконалюється вона кожен раз, коли шиється. Шукаємо легшого шляху, щоб воно було якісно де шви особливо, бо інколи сітки береш - ніби-то сітка хороша, але коли ти починаєш її зашивати, вона лопає просто, просто розходиться. Двадцять їх вже пошито. Я вже знаю, як правильно її зашивати, щоб вона залишалася в гарному стані.
Скажіть, якийсь фідбек вже є від військових? Це маскування, вами зроблене, їм підходить?
– Так, звичайно, вони дуже задоволенні нашими «кікіморами». І це надихає, тому що, скажу відверто я, Наташа говорила, чому всім дякують за це, а нам ні разу? Так сумно стало зразу. Наташа каже - заспокойся, все нормально, головне що дякували волонтери котрим ми їх передавали. Але потім вже самі військові нам почали дякувати за нашу роботу. Їм дуже вони подобаються, - з деяким сумом каже Ірина.
Тобто маскування ваше вже зараз працює в бойових умовах?
- Так, нам присилають фотографії, де військові показують, що вони в наших “кікіморах” і це їх захищає. А останнє що порадувало, навіть вийшов кліп рівненської групи «От вінта» з нашою «кікіморою»! Я так насолоджувалася цим, коли побачила, що в кліпі у кадрі дві кікімори. одна - наша! Свою я впізнала одразу. Я Наташі перекидаю, кажу «Наташа - наша!» - неймовірно емоційно згадує ту радість моя співрозмовниця Ірина Товт.
Щоб ви розуміли, дорогі наші читачі і всі, хто буде це читати і бачити, сплести цю сітку не так просто. Кожна клітиночка основи півтора на півтора сантиметра і треба заплести в кожну, в кожну клітинку по три-чотири нитки.
- Зараз ми на літній період домовилися по дві ниточки заплітати в клітинки, будемо добавляти з Наталею вже самостійно - розкидати по ній, вплітати ще пікселі. Хлопці самі нас просять, щоб ми доплітали зелені тканини, саме із тканинами щоб була розбавлена «кікімора», - пояснює Ірина Товт і демострує напів зроблену сітку для маскування.
У Центрі волонтерської допомоги вже є команда помічників і активістів, які щоразу відгукуються на заклик про допомогу.
Є у волонтерів помічники, які окремо перуть мішковину, другі ріжуть на квадратики 25 на 25 сантиметрів, треті - торочать нитки. Це і працівники місцевих установ всіма колективами, і люди різного віку роблять вдома.
- Ниточки торочать, складають їх окремими купками і потім приносять нам. А ось такими, отак їх (показує нитки ) це 25 на 25 квадрати. Кожен квадратик виторочується і замотується в такі снопики. Потім дорогі наші помічники, які плетуть сітки, сидять і наплітають на сітки ці нитки. А далі це вже кінцева робота, щоб зробити модель і викрійку на «кікімору», пошити її. Далі я її перевертаю, вираховую клітиночки і, оскільки це не перша «кікімора», я знаю скільки потрібно для того щоб викрійку розрахувати. Один раз шию одним методом, інший раз - іншим методом, - демонструє заготовку на маск сітку для розвідника Ірина.
А ще Ірина щиро, емоційно і аж зі сльозами розказує, як хвилюється щодня, аби швидше масксітку чи прапор пошити, адже на війні кожна хвилина дорога.
- Наташа мені каже - Ірино, заспокойся, ми все встигнемо! А я думаю - нашому воїну потрібен захист. Треба швидше, щоб вона йому допомагала, щоб тих скотиняк-росіян знищувати. Щоб вороги не бачили нашого воїна, а він знищував чим побільше тих нелюдів!
Тут же і прапор, Ірина принесла його з дому - пошила ввечері, вранці вже у швейній готовий:
- Береш додому, бо є замовлення - на поховання. Прапори мають бути постійно, хоч це настільки боляче, що ти сидиш і думаєш - я не хочу його шити, я не буду його шити, бо це на поховання! Я не хочу на поховання шити прапори! Але вночі подзвонить Микола Юрах, капелан і каже - треба прапор на ранок. І ти мусиш наготові тримати їх. Хоча це боляче (говорить крізь сльози), краще брали б прапори ті, що на перемогу. На визволені населенні пункти.
Наталія Мазур, трохи відволікаючись від шиття, приєднується до нашої розмови і підтверджує:
- Так, зараз оце багато військових замовляють прапори, щоб іти визволяти нашу земляю від російського окупанта і всюди ставити наші українські прапори, щоб це було видно. Тому закликаємо, ми працюємо, ми свої кошти використовуємо на те, щоб люди якимось чином придбали ті прапори. Ми вас закликаємо - будь ласка, приймайте активніше участь в тому, щоб ми могли швидше здобути перемогу, допомогти своїм військовим чим побільше для їхніх потреб, нам дуже потрібна ваша допомога! Не будьте байдужими, люди, просніться! Війна не закінчилась і ми не знаємо, скільки для перемоги нам потрібно. Ми живі, волонтери, але ваша байдужість і нас трішки присаджує. Ми свої сили втрачаємо, бо ми не кіборги, це справді сумно і тяжко - дає посил до всіх Наталія Володимирівна Мазур.
Їх швейна майстерня типова - надає побутові послуги населенню: ремонт, пошив. Але є своя родзинка - майстрині займаються пошиттям прапорів, «кікімор», макссіток, еко-торб. Чому жінки за це взялися і що з цим пов'язано, як давно працюють – ще розпитую, хоч і знаю деталі.
- Так, наша майстерня взялася за волонтерство з тих пір, як почалася повномасштабна війна. Майже з перших днів ми почали займатися тим, що ми можемо зробити для наших військових, як ми можемо залучити людей до того, щоб більше допомоги збирати для військових. Робимо те, що необхідно. Ми вирішили, в першу чергу - це прапори. В нас були варіанти - додати кошти, якимось чином залучити людей, щоб ми могли більше купувати і відправляти те, що необхідно військовим: засоби захисту, спорядження, техніку, все що ми можемо зробити, - каже Наталія, - в загальному скажемо так, люди реагують по різному. Або не реагують. Взагалі не реагують. Уже другий рік війни, але мені, я говорю за себе, те що я бачу, відчуваю, як люди наші відносяться - люди бездушні більшість. Є десятки людей, які віддають все, допомагають, приходять, запитують, купують, кидають в скриньки, але це мізерна частинка тих людей, які віддані своєму народу, своїй Україні і борються за нашу перемогу. Решта людей, а мова про десятки тисяч у громаді, дуже байдужі. Таке враження складається, що для них війна навіть не починалася. Більшість зайняті собою, своїми справами. Тому в нашій майстерні ми всіма силами допомагаємо нашим піксельним котикам.
Щодня ці жінки дивляться і слухають новини з бойових позицій. Щодня їм телефонують воїни-земляки з фронту, з госпіталю, з місць ротацій. Вони щиро відповідають і знову кидаються шукати допомоги для воїнів України.
І вони втомлюються дуже. Але тримаються. Як і вся наша Україна – понівечена війною, але сильна і вперта до волі і незалежності. Кожен може захистити країну, де народився. Кожен може допомогти й цим панянкам-швеям, які у Володимирці згуртували навколо себе людей.
*Матеріал написаний за підтримки ГО “Інститут масової інформації, що реалізує проєкт “Підтримка активних громадян під тиском в Україні” за фінансової підтримки Європейського Союзу.
