У свободівця з Рівненщини Володимира Ордината (позивний Лісник) – одна з найбільш мирних професій. До великої війни тренував юніорів з футболу у ДЮСШ Вараша, був депутатом Володимирецької районної ради. Однак з початком повномасштабного вторгнення росії до війська пішов вже у перші дні – 27 лютого 2022 року.
Нині Володимир Ординат – стрілець мобільної вогневої групи у 104-ї окремій бригаді територіальної оборони, 61-го батальйону Збройних Сил України. Журналісти ВО «Свобода» поспілкувалися із захисником, який зараз саме лікується.
– Володимире, розкажіть про довоєнне життя. Давно з націоналістами?
– До війни по закінченні Волинського державного університету я трохи працював, трохи їздив на заробітки. У Вараші з 2008 року – придбав тут житло. Зі «Свободою» – з 2010. Учасник Помаранчевої Революції та Революції Гідності. У 2015-2020 роках був депутатом Володимирецької районної ради від ВО «Свобода». Багато років працював у дитячо-юнацькій спортивній школі, тренером з футболу – аж до 24 лютого 2022 року…
– Пам’ятаєте перші дні війни?
– Звісно. Я провів брата і його друзів, які їхали з військкомату. Потім зібрав необхідні речі для дружини та дітей – на той випадок, якщо доведеться евакуйовуватися і пішов у військкомат. Сказали прийти 27.
27 лютого – це була неділя. Тієї неділі я вже не пішов до церкви, а пішов у ТЦК. Мене запитали, чи служив. «Не служив». І нас повезли в ліс на базу… З часом з’ясувалося, що я прибув у 61-й батальйон, 104-у бригаду ТрО ЗСУ, де я служу і досі рядовим солдатом – стрільцем у мобільній вогневій групі.
Спершу ми охороняли Рівненську АЕС, виконували інші завдання. Потім нас перекинули ближче до Білоруського кордону – якийсь час була реальна загроза, що ворожі війська вирушать звідтіля. А наприкінці лютого 2023 року – направили на Донеччину, під Бахмут. Зрозуміло, що тип війни у лісах Рівненщини кардинально інший, ніж на східному напрямку, тому довелось вчитись на ходу та пристосовуватись до боїв у місті...
З відзнакою Президента України «За оборону України»
– Знаю, що саме в тих місцях Ви отримали поранення. Що тоді сталося?
– Це був березень минулого року. Ми тримали позицію, відстрілювались від ворога, і все ж прилетіло… Моє життя врятувала каска – через неї пройшло кілька уламків, які внаслідок такого зіткнення втратили силу, та все ж завдали поранення. Вийти з позиції допоміг побратим Калина, і він же підстрахував мій напрямок. Калини уже немає серед живих, але я буду пам’ятати його до кінця свого життя…
Після евакуації з Бахмута мене дислокували спочатку в стабпункт, а далі – в госпіталь. Лікувався у Дніпрі, після Дніпра – Кривий Ріг, потім Рівненщина. Після цього важкого поранення реабілітація була дуже довга. Через п'ять місяців повернувся в батальйон. Вже біля Придністров’я мене розподілили у мобільну вогневу групу. Уночі на пікапі ми сторожуємо від шахедів певні відрізки неба.
– Що Вам нині допомагає триматися?
– Наш батальйон сформований з тих, котрі прийшли самі. У нас побратимська атмосфера – жарти, цікаві розмови. Навіть недавно було важливе питання, то хлопці телефонували, радилися – вели відео конференцію. Ще, звісно, дуже допомагає сім’я, родина…
…У нас, українців, зараз єдиний вихід – воювати із цим споконвічним ворогом. Або ми, або вони. Ми не зможемо спокійно жити поруч із цими дикунами.
– Ви тренер, а позивний – лісник…
– Ще на початку війни, коли бракувало одягу, знайомий з мого селища привіз мені добротну зимову куртку лісника. Хлопці жартували, коли ж їдемо по дрова. Потім військовий одяг у нас з’явися, куртку я через півроку віддав. А позивний так і залишився – лісник…
– Якою Ви бачите Перемогу?
– Як ми переможемо дикунів? Звісно, що бажана перемога – це розпад московської імперії. Якщо не досягнемо цього – війна перейде у спадок нашим дітям та внукам. Пригадаймо 90-ті роки. У росіян голод, безгрошів’я, катастрофічно падає економіка. Америка везе московитам літаками ніжки Буша, везе долари… Врятували їх, а ті пір’ям обросли і знов за своє – вбивати, ґвалтувати, грабувати. Світ має зрозуміти, що єдиний вихід – розформувати цю недоімперію, дати волю поневоленим народам росії.
Проблем у нас, звісно, купа. Те ж озброєння, мобілізація… Але ніхто за нас воювати не буде. Якщо ми їмо хліб з нашої української землі – то маємо ту землю захистити. А світ, сподіваюся, допоможе зброєю. Сучасною і високоточною – її нам зараз потрібно дуже багато.
За інформацією ВО «Свобода»
