На українських жінок лягає тягар війни – дружинам, матерям, сестрам, донькам військовослужбовців доводиться залишатись сам-на-сам не лише з повсякденними клопотами, а часто отримувати травму від загибелі чи безвісного зникнення рідної людини. Чи готове сьогодні суспільство до підтримки цих жінок? Про це спілкуюся в Володимирецькому консультаційному центрі з Людмилою Кучер – представницею Уповноваженого з питань осіб зниклих безвісти в Рівненській області.
Пані Людмила – дружина загиблого воїна ЗСУ. Власну трагедію переживала самостійно і тому добре знає, як відчувають себе жінки, які отримали похоронку чи сповіщення про безвісти зниклого рідного.
Президент України Володимир Зеленський вперше від початку повномасштабного вторгнення озвучив число загиблих українських військових 25 лютого 2024 року – 31 тисяча. За конфіденційною українською оцінкою, за даними «Варта1» на початку року, загинуло 80 000 українських військових, а поранених – 400 000. На Рівненщині щодня збільшується число безвісно/безвісти зниклих військовослужбовців ЗСУ.
Українське суспільство має випрацювати емпатію та своєрідний алгоритм комунікації, аби зробити видимою проблему і трагедію жінок, які втратили рідних та власними силами мусять долати стрес, давати раду родині, дітям. До всього – жінкам у більшості випадає нести тягар пошуку звісток і фактів/підтверджень зникнення чи загибелі рідної людини.
Пані Людмило, я багато часу спілкуюсь із жінками з числа родин, де є безвісти зниклі чи загиблі військовослужбовці – сини, чоловіки, брати, батьки. Фактично їх пошуком, оформленням документів займаються саме їхні дружини, сестри, доньки, матері.
– На жаль, переважно саме так. Звичайно, є брати, батьки, які звертаються. Але з досвіду скажу, що такого дуже мало. В більшості брати звертаються тоді, коли потрібна відстрочка від служби. З іншого боку, в багатьох військовослужбовців батьки померли або й самі вони перебувають на службі в ЗСУ і вони фізично не можуть звернутись за допомогою у пошуку родича.
Вам доводиться працювати із документами мобілізаційних справ. Переважно кого зазначають військовослужбовці при мобілізації – як родича, як представника родини у випадку загибелі?
– Дружину, якщо є. Якщо нема, якщо в військовослужбовця є мама похилого віку, то він в більшості зазначає сестру, якщо така є, чи брата. Жінки переживають цю трагедію важко. Національна Гвардія – це підпорядкування не ЗСУ. І там є проблема отримання сповіщень. Якщо, наприклад, в ЗСУ сповіщення про загибель чи зникнення безвісти іде вручати представник військкомату і бере ще представника громади, а часто, наприклад, і з медичною освітою, то в Національній Гвардії переважно надсилається поштою.
Яку звістку отримувати важче?
– Я можу сказати, що, як-би це страшно не звучало, отримати звістку про безвісти зниклого страшніше, ніж про те, що загинув. Хоча завжди є надія, що в полоні. Але, знову ж таки, жінка не знає, як жити, коли мінімум інформації, коли живеш від надії до відчаю, і по колу. І це не один тиждень, і не два, а по колу йде. Деякі жінки приходять до думки, що, мабуть, краще було б звістка, що він загинув і його поховати.
Як поводитися людям, в колі яких є такі жінки, родини? Хто, на Вашу думку, має налагоджувати комунікацію між людьми, які в горі, і тими, хто не має такого досвіду?
– Я вважаю, як голова громади побудує в громаді ставлення до родин безвісти зниклих і до родин загиблих, так люди і будуть реагувати. Коли ж в громаді взагалі не проводиться ніяка робота, ніякі зустрічі, відповідно люди будуть як два різних окремих світи. Починати треба з громади, щоб впроваджувати і доводити до іншої частини суспільства: як спілкуватися з дружиною, родиною військовослужбовця, що і як вона переживає.
Колись була традиція – «вдовиний плуг» називається. Вона виникла після Другої світової війни, в 45-му році: коли садили города вдові, збиралося все село, і найперше садили вдові. Наразі оцей «вдовиний плуг» треба відтворювати в наших громадах.
Коли в мене загинув чоловік і я звернулась, щоб мені виорали землю, то мені відмовили. Доки був чоловік – всі погоджувались. І це – поширене явище. На жаль, ті, хто недотичні до трагедії і втрат на війні, просто закриваються. З іншого боку, вони не знають, як спілкуватися, і тому теж виникає бар’єр.
Володимирець - на такі зустрічі прихрдить шукати пораду багато жінок з числа родин безвісти зниклих військовослужбовців ЗСУ
Яка потрібна підтримка жінкам, про яких говоримо?
– Так. Насамперед – моральна. Взагалі роботу в громадах з родинами і жінками треба проводити від початку, як тільки військовослужбовець має йти служити.
Наскільки, на Вашу думку, для громади, для родин військовослужбовців важливі консультаційні центри?
– Вони дуже важливі! Насамперед тому, щоб родини, особливо жінки, близькі родички, не відчували себе покинутими. Коли жінка отримує сповіщення про безвісти зниклого, вона не знає, куди їй бігти, куди звертатися. Зважаючи на те, як багато інстанцій і як багато анкет їй потрібно заповнити, вона опиняється у стані шоку і несприйняття цієї ситуації. Відповідно, такий Центр стане дуже в нагоді. А якщо ще й з досвідом саме жінок-менеджерок цих консультпунктів, які прожили чи проживають такий самий досвід.
За інформацією "Юридичної Сотні": З початку повномасштабного вторгнення РФ та активних бойових дій значно зросла кількість зниклих безвісти військовослужбовців. У травні 2022 року був створений Реєстр осіб, зниклих за особливих обставин, який містить дані про військових і цивільних. Станом на липень 2024 року в ньому понад 51 тисяча зниклих. Через величезну кількість окремих історій і те, що немає єдиного органу для підтримки родин зниклих безвісти, часто виникають запити на допомогу.
З початку воєнного стану на гарячій лінії ГО “Юридична сотня” було надано понад 3000 правових консультацій сім’ям зниклих. Найчастіше звертаються з питаннями про права. Утім, поширеною причиною звернень є недостатнє інформування та прогалини в законодавстві.
То сьогодні жінки, рідні безвісти зниклих і загиблих знають алгоритм, як діяти, куди звертатись? Чи вже є якесь порівняння із минулими роками?
– Якщо порівняти цей рік і на початках повномасштабного вторгнення росіян в Україну, то вже є велика різниця. Адже жінки, дружини, матері, доньки тепер можуть звернутися до себе в громаду. Є в громаді людина, яка відповідальна за опіку родини безвісти зниклих, загиблих і ветеранів. Бо найкраще в селі, в конкретній громаді знають, яка і в якій родині сталася біда. По селах досі мами переважно мають кнопкові телефони. І навіть, якщо вони розуміють і знають той алгоритм, вона не можуть його пройти, тому що треба онлайн позаповнювати всі анкети, необхідні для всіх інстанцій.
Спочатку треба звернутися до поліції, потім створити особистий кабінет Координаційного штабу, де необхідний застосунок Приват24, щоб верифікуватися, заповнити анкету по безвісти зниклій особі в Єдиному вікні на порталі МВС, відповідно також необхідний підпис «Дія» і це теж створює проблеми!
Щоб написати заяву на отримання витягу і відправити електронною адресою – старші жінки не завжди можуть з цим справитися. Ми працюємо над тим, щоб жінка зверталася в громаду. В нас вже є досвід і по Березнівській громаді, і по Здолбунівській громаді, і Великоомелянській громаді, безпосередньо у Вараші і в Володимирці також.
У Володимирці жінки вже знають, куди звертатися для того, щоб їм допомогли саме в заповненні цих анкет. Звичайно, є ще жінки, які не розуміють порядку дій. І війна ж іще йде!
Якщо говорити про перспективу, так само з огляду на Ваш досвід, чи можливо налагодити комунікації так, щоб, коли вже є інформація про безвісти зниклого – не чекати, поки ті фахівці прийдуть, а першими поряд подати руку психологічної допомоги або підтримки, проявити емпатію та навчитись спілкуватись, не травмуючи психіку? Можливо, варто вже об'єднати всі ці структури, щоби всі разом ішли до жінки з втратою рідного, а не чекати, поки вона до когось звернеться?
– Так, якраз в цьому й полягає діяльність утворених центрів з розшуку. Звичайно, це тільки початок і ми ще самі апробовуємо шляхи комунікації – спільно з Національною поліцією, обласним військкоматом, районними терцентрами і нашим управлінням МВС. Налагоджуємо роботу із обласним військкоматом, щоб ми вже були проінформовані. Нам військкомати повідомляють про зниклих безвісти. І ми вже розуміємо, що є жінки, рідні, які потребують допомоги і підтримки. До цього Центру розшуку ми хочемо долучити безпосередньо працівників громади, тому і виїжджаємо по громадах, щоб Центр розшуку налагодив комунікацію.
Якщо говорити про громади Вараського району – де вже такий досвід впроваджений і де ще треба працювати?
– У Вараші є створений соціально-психологічний центр, який я відвідала. Там дружини, рідні можуть отримати правничу допомогу, є психологиня Також налагоджена співпраця з військкоматом, і з Національною поліцією, і з нами. Жінки безвісти зниклих військовослужбовців у Вараському районі в більшості самі не пишуть, це вже робить центр. Такий є і у Володимирці.
Це нагально і важливо, ми над цим працюємо: створюємо графік, комунікуємо з громадами через обласну адміністрацію, проводимо зустрічі в громадах. Вже по факту відвідувань громад будемо розуміти, чи це буде Центр, створений в об’єднаних громадах, чи в кожній громаді.
Суспільство має навчитися новим правилам комунікації і емпатії до жінок із втратами?
– Однозначно. Суспільство треба вчити правилам: як спілкуватися з родинами, з дружинами і матерями, як допомогти, як не нашкодити. Часом достатньо просто посміхнутися і не потрібно казати: «я з тобою» або «все буде добре» – це найстрашніші слова, які можна почути. Найкраще сказати: «тобі допомогти?» і «чим я можу бути тобі корисною?». Або ж просто разом попити кави мовчки, без питань.
------
Створення консультаційних центрів для жінок і родин, які зазнали втрат під час війни, є важливою ініціативою, що може забезпечити психосоціальну підтримку, юридичну допомогу та допомогу в адаптації. Ось основні аспекти створення таких центрів:
Мета та завдання:
- Психологічна підтримка: Надання індивідуальних та групових консультацій для подолання посттравматичних синдромів, стресу та втрат.
- Юридична допомога: Допомога у вирішенні питань, пов'язаних із статусом родин загиблих, компенсаціями, правовими питаннями.
- Соціальна адаптація: Організація програм, які сприяють інтеграції у суспільство, зокрема курси професійного навчання та тренінги.
Структура центру:
- Психологи та психотерапевти: Спеціалісти для роботи з жінками та дітьми, які мають травматичний досвід.
- Юристи: Консультації з правових питань щодо отримання пільг, спадщини, компенсацій.
- Соціальні працівники: Організація заходів з підтримки, пошук ресурсів для допомоги сім'ям.
- Волонтери: Залучення для підтримки роботи центру та розширення можливостей допомоги.
Куди можна звернутися за допомогою по всім питанням, пов'язаним з пошуком та ідентифікацією зниклих безвісти осіб, а також для координації з правоохоронними органами та іншими структурами.
- Уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин Артур Добросердов. Електронна адреса: [email protected]. Поштова адреса: вул. Богомольця, 10, м. Київ, 01601. Телефон «Гарячої лінії»: 16-98
- Спеціалізований центр з розшуку осіб, зниклих безвісти за особливих обставин в місті Рівне, за адресою: вул. Хвильового 2. Прийом щоп'ятниці спільно з представниками ОК Захід, ОМТЦК, НПУ, представника Уповноваженого з питань осіб зниклих безвісти за особливих обставин, представника ОВА (Управління ветеранської політики), НГУ, телефон центру +38(097)6149859. Здійснюються виїзні прийоми по громадах, долучається також представник Омбудсмена.
- Володимирець, вул. Шкільна, 2-й поверх. Центр психосоціальної підтримки. Лідія Луковець, менеджерка Консультаційного пункту з питань зниклих безвісти громадської організації “Центр психосоціальної підтримки”. Е-адреса: [email protected]. Контакт: + 380 (97) 232 0721.
Матеріал створено за підтримки Волинського прес клубу.
