Пральна машина на чотири десятки людей, одна доступна душова, пошуки роботи, мовний бар'єр, страх дитини йти до місцевої школи і бажання, щоб до людей не лише приходили раз у квартал. У межах проєкту «Журналістика рішень: інтеграція ВПО у громаді» ми вдруге прийшли до МКП ВПО у Володимирці.
Перший наш візит сюди був частиною дослідження. Ми знайомилися, говорили про зайнятість, доступ до інформації, потреби, інтеграцію, пропонували заповнити анкети. Але навпроти запитання можна поставити галочку, написати кілька слів і за ними не буде видно людини. Тому вдруге ми прийшли з іншим питанням - що змінилося у вашому житті за останні три місяці і чим можемо ще допомогти?
І цього разу розмова пішла зовсім інакше – люди були більш щирими. А на нашу зустріч у МКП Володимирця зійшлося до тридцяти осіб з числа ВПО Володимирця.
Від «потрібна робота» до конкретного працевлаштування
Працевлаштування було однією з тем, які ми визначили ще на початку проєкту. Але друга зустріч показала протилежне: запитання «Чи потрібна вам робота?» саме по собі мало що пояснює. Людина може хотіти працювати і водночас мати вік, стан здоров'я чи фізичні обмеження, через які значна частина вакансій їй просто не підходить. Хтось не має відповідної освіти. Хтось шукає сезонну роботу. Хтось сам ходить по установах і запитує, чи потрібні працівники. Та є й результат.
До слова, серед людей, які нещодавно поселилися тут, за ці три місяці троє жінок уже працевлаштовані, ще одна готується вийти на роботу. Це переважно жінки віком від 45 років, яким завдяки «сарафанному радіо» знайшли роботу у сфері громадського харчування та закладах освіти. Для нашого проєкту це важливий маркер. Не тому, що питання зайнятості вирішене. Воно не вирішене. А тому, що між фразами «роботи немає» і «людина знайшла роботу» є цілий маршрут, який вартий уваги: як допомагає цьому інформаційне середовище, які пропозиції реально доступні і що заважає іншим пройти той самий шлях.
Мовний бар'єр, про який люди сказали самі
Ще одна проблема виявилася значно глибшою, ніж могла здатися на початку. Під час зустрічі ми запитали, хто з присутніх відчуває труднощі через недостатнє володіння українською мовою. До десятка присутніх підняли руки. Це важливе зізнання. Йдеться не лише про те, якою мовою людина говорить удома. Частина переселенців боїться опинитися в ситуації, де її російська стане причиною осуду або конфлікту. Через це виникає тривога перед ширшим спілкуванням із громадою.
Одна із жінок, за словами Наталі Паршикової, ходить до місцевого храму Православної церкви України, хоча українську розуміє погано: «майже не розуміє, але продовжує приходити, бо їй там «до душі». Це маленька історія, але, можливо, вона говорить про інтеграцію більше, ніж десяток офіційних формулювань. Людина спочатку приходить туди, де почувається прийнятою. А вже потім починає говорити, знайомитися, розуміти мову і середовище.
На зустрічі прозвучала ще одна фраза: «Я розумію, що людина адаптується до ситуації, і ми точно так само адаптуємося». Це одна з відповідей на питання, чому інтеграцію не можна покласти лише на ВПО, бо це процес назустріч, як от рівний–рівному.
Дитина, яка боїться йти до школи
Найгострішою ця проблема стала, коли заговорили про дітей. Одна з мам розповіла про сина, який пережив війну, знає, що таке підвал, ракети і безсонні ночі. Тепер родина живе у Володимирці, але перед новим навчальним роком постало інше питання – очна чи онлайн школа. Мама говорить про сина як про добру, усміхнену дитину, яка не вміє битися і боїться конфлікту з однолітками. Через почуті розмови та побоювання щодо того, як його сприйматимуть через російську мову, родина схилилася до онлайн-навчання. І тут виникає парадокс: дитина начебто залишається у безпечнішому для себе просторі, але водночас ризикує ще більше віддалитися від однолітків і місцевого середовища. Я зауважила: «Він буде поза суспільством, він отак і сидітиме тут в кімнаті на онлайн-уроках».
Ми не можемо на підставі однієї розмови стверджувати, що в селищі дитину справді цькуватимуть, бо так йому сказали однолітки. Навпаки – це потребує перевірки. Але сам страх є реальним. І це вже питання не лише родини. Чи може школа познайомитися з дитиною до початку навчання? Чи потрібен супровід психолога? Чи можна допомогти родині побачити середовище не через чутки, а через власний досвід? Ось тут журналістика рішень починається не зі слова «проблема», а з питання: як і хто може допомогти її вирішити, якщо родина схильна сумніватись?
Одна душова на 44 особи – це вже не побутова дрібниця
Потім люди почали розказувти про побутові прблеми – виявилося, що питання особистої гігієни можуть впливати на щоденне життя. У місці компактного проживання, за словами проживаючих, нині є серйозні проблеми з пральними машинами. Частину техніки ремонтували, для старих машин уже складно знайти запчастини, ремонт не завжди дає результат. У розмові мешканці згадували й випадки, коли за виклик майстра доводилося платити власними коштами.
Не менш гостре питання – душові кабіни. Фактично люди говорять про одну доступну душову на велику кількість мешканців. Нова душова, облаштована раніше, має технічні проблеми і потребує ремонту – забивається каналізація. І от проблема, ширша за несправну пральну машину: Хто відповідає за обладнання? Хто має викликати майстра? Хто оплачує ремонт? Коли техніку вже економічно недоцільно ремонтувати і потрібно замінювати? Якщо мешканці не знають відповіді на ці питання, санвузел фактично працює від поломки до поломки.
«До нас приходять з селради рідко»
Прозвучала фраза від кількох людей, яку варто почути не лише журналістам. Мешканці говорили про недостатню присутність представників громади безпосередньо у місці їхнього проживання. Це твердження мешканців, і ми окремо звернемося по позицію Володимирецької селищної ради. Бо виникає питання: Рада ВПО може існувати, соціальні служби можуть працювати, на сайті можуть бути документи, люди можуть отримувати допомогу, але чи знає конкретна людиназ числа ВПО, хто саме відповідає за її питання і куди їй звернутися завтра, коли виникне проблема? Якщо ні – між системою і людиною залишається порожнє місце.
Спокій у дворі - частина суспільної проблеми
Мешканці розповідають, що на територію біля гуртожитку приходять сторонні компанії, зокрема молодь, у вихідні і увечері. Людей непокоять шум та відсутність типового контролю за територією. І вони знайшли своє рішення: коли молодь приходить до лавок, старші мешканці гуртожитку виходять надвір і самі займають місця. Смішно? Трохи. Але за цією побутовою хитрістю стоїть серйозніше питання: хто встановлює правила користування спільним простором і хто відповідає за громадський порядок на території навчального закладу?
У розмові мешканці також говорили про відсутність постійного сторожа та необхідність самостійно домовлятися про спокій і порядок зі сторонніми відвідувачами території. Активно гуртом обурювались вечірнім квестам мотоциклістів у парку поруч – від заходу сонця і до півночі або й довше заснути у кімнатах з боку парку неможливо. Ми не називаємо територію МКП небезпечною – для такого висновку немає достатніх підстав. Але перевірити, хто відповідає за її утримання та режим доступу, точно варто.
Другий візит – нові запити
Після цієї зустрічі список питань поповнився. Але це не означає, що візит не дає результату. Навпаки – під час першого знайомства ми побачили проблему через анкети. Другий візит дозволив розкласти частину цих відповідей на конкретні людські ситуації.
Основні тези зустрічі: працевлаштування, мовний бар'єр, адаптація дітей, психологічна підтримка, побутова інфраструктура, громадський спокій і простір, комунікація з місцевою владою.
Тепер наступний крок – поставити ці питання представникам Ради ВПО Володимирецької громади та відповідальним службам. Не у формі загального запитання «що робиться для ВПО?», а максимально предметно: хто відповідальний, що можна зробити, у який термін і як мешканці дізнаються про результат. Бо людям з числа нових мешканців громади потрібна не тільки гуманітарна допомога. Їм потрібен зрозумілий механізм, у якому після слів «у нас є проблема» з'являється наступне речення: «Ось хто допоможе її вирішити». Ці конкретні історії, проблеми та можливі рішення ми беремо із собою на наступний етап проєкту – у зустрічі і до розмови з тими, хто може і повинен на них реагувати.
Матеріал створено в межах проєкту «Журналістика рішень: інтеграція ВПО у громаді» за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу завдяки фінансуванню від Українського Медіа Фонду
