У Володимирецькій громаді офіційно зареєстровані 204 внутрішньо переміщені особи. Частина живе у селах громади, більшість — у Володимирці, а до пів сотні людей оселилися у спеціально облаштованому місці компактного проживання. Саме сюди в межах проєкту «Журналістика рішень. Інтеграція ВПО у Володимирецькій громаді» вперше завітали журналісти ТОВ «Володимирецький вісник» та представники партнерської ГО «Агенція регіонального розвитку РУНА». Йшли знайомитися, слухати й визначати потреби. А вже наступного дня одна з озвучених людьми проблем була вирішена.
204 людини у картотеці. Але як їх почути?
Починаючи роботу над проєктом, ми зіткнулися з питанням: де шукати людей, із якими хочемо говорити?
За даними Управління соціально-культурної сфери Володимирецької селищної ради, у громаді зареєстровані 204 внутрішньо переміщені особи. Із них 53 мешкають у селах – Білому, Великих Телковичах, Воронках, Довговолі, Жовкинях, Красносіллі, Луко, Любахах, Чудлі, Радижеві та Хиночах. Решта – у Володимирці.
За словами Юрія Тюски, представника Управління соціально-культурної сфери Володимирецької селищної ради, який опікується питаннями ВПО, усі 204 людини внесені до відповідної картотеки. Там є і їхні контактні дані, тож за потреби працівники управління телефонують людям, уточнюють місце перебування та актуальну інформацію.
Втім, сама реєстрація не завжди дає точну відповідь, де людина фактично перебуває сьогодні. ВПО можуть тимчасово виїжджати, повертатися, змінювати місце проживання. Якщо людина повідомила, що на певний час виїхала, встановити, наскільки тривалим буде цей виїзд, практично неможливо.
Контактні дані картотеки конфіденційні, тому редакція не могла отримати телефонні номери зареєстрованих ВПО і напряму запросити всіх до розмови. Саме тому одним із перших майданчиків нашої безпосередньої роботи стало місце компактного проживання у Володимирці – гуртожиток місцевого закладу освіти, частину якого спеціально облаштували для внутрішньо переміщених людей.
На час нашого візиту тут мешкало до пів сотні осіб. Звісно, мешканці гуртожитку не можуть представляти думку всіх 204 зареєстрованих ВПО громади. Але саме тут ми отримали можливість побачити не статистику, а людей і поговорити з ними безпосередньо.
Третій поверх, який став новим тимчасовим домом
За попередньою домовленістю до мешканців завітали редакторка ТОВ «Володимирецький вісник» Галина Тєтєнєва та журналістка, проєктна менеджерка ГО «Агенція регіонального розвитку РУНА» Людмила Босик. Староста гуртожитку Наталя Паршикова на той час перебувала на лікуванні у Харкові, однак мешканці гостей зустріли, і на розмову поступово зійшлося кілька десятків людей.
Житлові кімнати ВПО розташовані на третьому поверсі. Тут же є дві великі кімнати спільного користування. Одна на час нашого візиту більше нагадувала невеликий діловий простір: тут стояли столи, можна було зібратися, поговорити чи провести зустріч. Інша стала своєрідною кімнатою відпочинку – кілька тренажерів, великий диван, а поруч мешканці розмістили сушарки для білизни.
Кімнати просторі, добре провітрюються, встановлені пластикові вікна. Загалом побутовий простір типовий для гуртожитку, де спільні приміщення люди пристосовують під різні щоденні потреби.
Під час розмови прозвучала цікава репліка: багатьом тут досить комфортно саме через знайомий формат такого співжиття. Значна частина мешканців – міські жителі, які до війни жили у багатоквартирних будинках. Тому сусіди поруч, спільні комунікації, постійний рух і розмови за дверима для них не є чимось незвичним. Вимушено змінилися місто, житло, оточення, відстань до дому. Але сам спосіб міського співжиття для багатьох залишився знайомим.
Млинці з кропом, чай і обід з галушками
Наш візит припав на обідню пору. Тож побут гуртожитку ми побачили не під час спеціально організованої екскурсії, а в його звичайному щоденному ритмі.
На спільній кухні було багатолюдно. Один із чоловіків смажив млинці з кропом, інший робив собі чай, кілька жінок порались біля плити та мили посуд. Хтось зупинявся поговорити з журналістами, хтось продовжував займатися своїми справами. Іноді кілька хвилин біля кухонної плити розповідають про життя більше, ніж офіційний опис умов проживання. Тут уже є свої звички, сусідство, розмови, чай і запах домашньої їжі – звичайний побут, який люди заново вибудовують далеко від своїх домівок.
Варто окремо відзначити організоване харчування. Мешканцям тричі на день привозять готову їжу. Послугу надає ГО «Соціал Центр», яка, за інформацією представниці організації, отримала право надавати її за результатами тендеру.
Того дня в меню були суп із галушками, голубці, салати та узвар. Ми запитали людей:
— Смачно?
Відповідали з усмішками й майже одностайно: дуже смачно. І по-домашньому. І це також важливо зафіксувати. Завдання журналіста – не шукати недоліки заради недоліків, а показувати реальну картину: що вже працює добре і де залишаються питання, які потребують вирішення.
А по питну воду доводиться ходити
Саме на кухні під час розмови прозвучало одне із зауважень мешканців – вода. За їхніми словами, воду з-під крана вони не завжди вважають достатньо якісною для пиття. Тому шукають найближчі криниці і власними силами приносять звідти воду до гуртожитку.
Було б неправильно називати це винятково проблемою місця компактного проживання ВПО. Якість питної води – значно ширше питання для самого Володимирця. Але це вже тема для окремого журналістського дослідження.Тут же ми фіксуємо те, що почули від людей: для мешканців гуртожитку, серед яких чимало старшого віку, необхідність самостійно носити питну воду є частиною щоденного побуту.
З Дружківки, Слов'янська, Краматорська...
На розмову зійшлося кілька десятків мешканців. Серед тих, із ким ми познайомилися, літнє подружжя, яке зовсім недавно приїхало з Дружківки. Є тут й інші - люди зі Слов'янська, Краматорська. І поступово загальне визначення «внутрішньо переміщені особи» почало розпадатися на окремі людські історії. Хтось залишав домівку поспіхом із кількома сумками та документами. Хтось у метушні не забрав частину особистих документів. У когось житло вже пошкоджене чи частково зруйноване, і тепер потрібно проходити процедури, пов'язані з документальним підтвердженням втрат.
Є родини з дітьми. Є люди, які вже працюють. Інші продовжують шукати роботу чи підробіток на місці. Хтось їздить на заробітки за кордон. Структури селищної ради, служби зайнятості та інші установи працюють із новими мешканцями громади, однак уже з першої розмови стало зрозуміло: однакових потреб у цих людей немає. Універсальної відповіді на запитання «Що потрібно ВПО?» просто не існує. Одній людині потрібна робота, іншій – допомога з документами, третій – консультація. Комусь важливе спілкування, а іноді проблема видається зовсім дрібною, доки не почуєш, як вона впливає на щоденне життя конкретної людини.
Анкета – не «для галочки», а щоб зрозуміти потреби
Під час знайомства ми запропонували мешканцям заповнити паперові анкети, підготовлені в межах проєкту. Анкетування мало допомогти не лише познайомитися ближче, а й систематизувати інформацію: хто сьогодні живе у місці компактного проживання, до яких вікових і соціальних категорій належать люди, які потреби мають, із якими проблемами стикаються та до яких спільних заходів готові долучатися. Нас цікавили працевлаштування, доступ до послуг та інформації, спілкування, інтеграція у громаду.
Але запитували ми й про прості речі – наприклад, чим люди займаються у вільний час. Дехто з мешканців ходить до місцевої бібліотеки. А коли розмова зайшла про інформацію та місцеві медіа, з'ясувалося, що люди знають і читають газету «Вісник Полісся».
Нинішня редакторка ТОВ «Володимирецький вісник» Галина Арсентіївна Тєтєнєва принесла мешканцям кілька номерів газети як гостинець. Тут і зав'язалася розмова: люди розповіли, що газета для них не нова – купують її у магазинах Володимирця і читають. Так вони дізнаються, чим живе Володимирецька громада, що відбувається у Вараському районі. Для редакції це, звісно, було приємно почути. Але для нашого дослідження цей момент виявився ще й показовим.
Люди, які через війну опинилися у новому для себе місці, шукають місцеву інформацію і поступово входять в інформаційний простір громади. Адже інтеграція – це не лише житло, документи чи працевлаштування. Це й можливість знати, що відбувається навколо тебе, куди можна звернутися, де провести вільний час, що обговорюють твої нові сусіди і чим живе місце, яке сьогодні стало твоїм.
Побут не можна облаштувати один раз і назавжди
Кухня, санвузли, душові, побутова техніка - усім цим щодня користуються десятки людей. Тому обладнання зношується, потребує обслуговування і час від часу виходить із ладу. Про несправності у санвузлах та інші поточні побутові питання мешканці говорили відкрито. За їхніми словами, керівництво навчального закладу та представники селищної ради про проблеми знають.
Але вже тоді люди звернули увагу на очевидне: місце проживання не можна одного разу облаштувати і вважати питання закритим, якщо десятки людей продовжують жити тут роками. Техніка старіє, сантехніка ламається, змінюються мешканці та їхні потреби. Тож потрібне не лише початкове облаштування, а й постійна увага до цього простору.
Пан Анатолій, фольга на вікні й вуличний ліхтар
Одну з проблем того дня озвучив пан Анатолій, кімната якого розташована на третьому поверсі. Просто навпроти його вікна світив вуличний ліхтар. Уночі світло потрапляло безпосередньо до кімнати і заважало чоловікові та сусідам спати. Він пробував рятуватися шторами. Потім придбав фольгу і заклеїв нею вікно. Але й це, за його словами, не давало ради. А сон і без того неспокійний... На тлі втрати житла, проблем із документами, пошуку роботи чи адаптації після вимушеного переїзду один ліхтар може здатися дрібницею. Але коли він щоночі світить просто тобі у вікно – це вже не дрібниця. Того ж дня після завершення зустрічі журналістка зателефонувала заступнику Володимирецького селищного голови й розповіла про проблему. Посадовець пообіцяв зреагувати.
Наступного дня, вже у другій половині дня, журналістці зателефонували мешканці гуртожитку. Цього разу з хорошою новиною і словами подяки: проблему з ліхтарем усунули. Світло більше не било просто у вікно кімнати пана Анатолія. І тут варто відзначити оперативну реакцію Володимирецької селищної ради: проблема після її озвучення була вирішена фактично протягом доби. Людина озвучує проблему – її почули.
Чи вирішує відрегульований ліхтар проблему інтеграції внутрішньо переміщених людей у громаді? Звичайно, ні. Але ця маленька історія вже під час першого візиту показала нам, як може працювати найпростіший механізм взаємодії.
Людина озвучує проблему. Її треба почути. Інформація доходить до того, хто має повноваження щось змінити. Відповідальна структура реагує. У випадку пана Анатолія весь шлях – від розмови в гуртожитку до конкретного результату зайняв менше доби. І тут важливо не перебільшувати роль журналістів. Журналіст не повинен підміняти селищну раду, соціальну службу, службу зайнятості чи будь-яку іншу відповідальну структуру. Але він може допомогти зробити проблему видимою, передати її тому, хто має повноваження діяти.
Ми записали почуте. І пообіцяли повернутися
Перша зустріч вийшла значно ширшою за звичайне знайомство. Ми говорили про документи, роботу, побут, харчування, воду, дозвілля, доступ до інформації, особисті історії та про те, як люди заново облаштовують своє життя після вимушеного переїзду. Заповнювали анкети, занотовували прохання, зауваження й питання, які потребували додаткового з'ясування.
А головне – домовилися зустрітися ще раз. Не для того, щоб принести людям ту саму анкету і вдруге поставити ті самі запитання. Ми хочемо повернутися через певний час і разом подивитися: що змінилося, що вдалося вирішити, які проблеми залишилися і кого ще потрібно долучити до пошуку рішень.
Фото авторки та Галини Тєтєнєвої. Матеріал створено в межах проєкту «Журналістика рішень. Інтеграція ВПО у Володимирецькій громаді» за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу завдяки фінансуванню від Українського Медіа Фонду
