Шляхи журналістські несповідимі. Ніхто не знає, які люди і незабутні зустрічі тобі трапляться на життєвій стежці. Володимирець.City планував описати історію успіху вараського підприємця, який побудував бізнес на квітах. Натомість, приїхавши на місце, ми отримали ще й безцінну інформацію про історичні буремні події в історії України: про них розповів їх безпосередній учасник, який на той час був ще дитиною.
Василь Іванович Троцюк з Вараша – надзвичайно привітна, позитивна, мудра людина. Приходиш в його квіткову крамничку і отримуєш не тільки квіти – ти отримуєш заряд енергії і тепла. У приміщенні царює якась чарівна аура, і справа навіть не в квітковій палітрі. За час нашого спілкування магазин відвідало зо п’ять клієнток, і кожна з них почула на свою адресу щирі компліменти, від яких ось так просто піднімається настрій.
Коли я спитала, з чого все почалося, навіть уявити не могла, який інформаційний скарб переді мною, яку життєву правду почую зараз. Переді мною – жвавий пенсіонер, якому ніколи не даси 80 років. Та навіть коли чуєш цю цифру, спершу до кінця не усвідомлюєш, скільки пережитих історичних подій за нею стоїть.
Василь Іванович Троцюк
– Народився я в 1941 році. І хоч не хочеться це згадувати, але я пам’ятаю, як ми від бомб ховалися в лісі, – починає свою розповідь пан Василь.
Батьківська хата
Сім’я пана Василя проживала на той час неподалік Любліна, що нині є польською територією. Тоді ці землі рахувались українськими.
– Ми є корінними українцями, жили на українській землі. Мій батько тримав одноосібне господарство, мав до 10 гектарів орної землі, 7-8 гектарів лісу, пасовище. Все це переходило у спадок із покоління в покоління. Я досліджував наше генеалогічне дерево до 1850 року: вся наша гілка була українською і мої предки проживали на тих землях.
1930 рік. Мій батько Троцюк Іван Семенович. Перший ряд з ліва другий в білій сорочці
Тато був поважним господарем, тримав господарку, той наш будинок сам побудував ще в 1933-му році. Був він дуже добротний.
Як зараз пам’ятаю, через наше село Вирикі-Воля проходив фронт, і після бомбування всі навколишні будинки згоріли вщент, одні комини стояли. А наш дім вистояв, лише деревина вся посмолилась. Врятував його ще й сад – навкруги стояли сливки, вони на себе прийняли удар - вигоріли, а дім лишився. Перед очима досі картинка, як ми дітьми на попелищах грались. Тоді всі родичі і сусіди зібрались в нашу одну хату, бо більше їм ніде було потикнутись.
Батьківська хата стоїть до цього часу. Рік тому був там. Вона і не продана, і не наша. Там і батьківська земля. Та Україна і Польща ще за часів Кучми прийняла нульовий варіант – жодна з країн не має одна до одної претензій: Україна ні на що не претендує, а Польща нічого не винна. На території нашого двору вже стоїть інший дім, але і нашу хату не знесли, вона пустує. Вперше я батьківський дім відвідав у 86-му році, бо через роботу був невиїзний.
Операція «Вісла»
Після війни почалась операція «Вісла».
Батько не прийняв католицьку віру, тому ми підлягали виселенню. Там лишилось багато нашої рідні.
Отож, нас, як і 500 тисяч українців, виселили зі своїх домівок.
На збори дали 24 години.
Перевозили товарними поїздами. Звісна річ, у вагонах не було зручностей, в одному вагоні було 2-3 сім’ї – до 30-40 чоловік. Перевозили із собою і своє хазяйство. Ми їхали із конем і коровою.
Ніхто не переймався нашим комфортом. Оскільки не було чіткого плану розселення людей, сама кампанія тривала дуже довго. Відстань, яку тепер люди долають за 3-4 години, тоді ми подолали за 3 місяці: могли тижнями стояти на станціях в очкуванні невідомого: в Ягодині місяць стояли, бо верхівка не знала, куди людей подіти. Так і жили, тут же і худобу свою випасали. Добре, що був літній період, тому не було холодно. У вагоні нужду справляли у відро, закривались ковдрою у кутку. Худобі запасались травою під час зупинок.
Ще на початку переїзду на мене впав мішок із картоплею і ногу в гомілці зламало. Ніхто ніякої медичної допомоги не надавав. Батьки прив’язали до ноги дощечки, і так я їхав.
Куркулівська хата
Починаючи з Ковеля, на кожній станції залишали по 2-3 вагони людей.
Потрапили ми спочатку у Володимирець.
Тимчасово поселили нас у приміщення, де зараз ресторан «Біле озеро». На той час там був костел, тоді він пустував і вже не виконував своєї місії. Туди помістили десь до 100 чоловік.
Роз’їжджались туди, де було хоч якесь транспортне сполучення, хтось потрапив у Озеро, нас же направили на Городець.
Поселили в найбагатшу куркулівську хату, бо такі пустували – куркулів вивезли до Сибіру. Зламана в гомілці кістка зрослась дугою. У Володимирецькій лікарні сказали, що треба ламати і рівняти. Допоміг вирівняти ногу костоправ з Городця, дід Кіндрат (примочками і народною медициною). Нога стала майже рівна, та й досі одна трішки коротша.
Післявоєнні роки були для всіх важкими. Ми рахувались заможними людьми, бо мали коня і корову, а мама зберегла багато хусток ще з Польщі, і куртка була в неї із сукна фабричного, а не домотканого.
Іваненюк Іван, його дружина з лівої сторони. Моя мати Ганна Іванівна та мій дід з сім’єю 1929 рік
Наша худоба була вгодована, на відміну від місцевої, бо тут до розкулачення і до колгоспів було дуже багато боліт, худобі ніде було пастись. Це вже за радянської влади почалась меліорація, збільшилась кількість орних земель, масово почали вирубка лісу.
І хоч хата, в яку нас поселили, рахувалась багатою, вона все одно була дуже низька, вранці півень у вікно заглядав. Всередині підлоги не було, не було на чому спати, то батько солому стелив замість ліжок. Курник був у хаті під піччю, на зиму курей туди переводили, та й телятко, як тільки корова отелилась, перші часи було з нами в одній хаті. Раніше всі так жили, і це було прийнятно.
Хата була завширшки 4-4,5 метри, завдовжки 5-6 метрів, в одному кутку стояла велика піч (десь 1,5 х 1,5 метри), зверху могли спати люди.
Одяг був лише той, який собі пошиємо із того, що самі натчемо. Та й це було ще непогано, адже моя прабаба ще після Першої світової дітям сорочки шила із мішків, бо вже не було з чого. Тоді ж, коли німець наступав вперше, моя сім’я була біженцями, опинилась рідня під Ульяновськом (Симбірськ, Росія), а назад своїм ходом більш як півроку повертались кіньми, і корову із собою вели, і харчі везли.
Взуття бракувало. У мене є дитяче фото, де я і мої однокласники сидимо босі. Так ходили, бо не було в чому. Вже як я пішов до школи, то батько майстрував чобітки з дерев’яною підошвою. Взимку взували хто що міг. В основному це були гуми і постоли.
Постоли – це взуття, виплетене з лика. Намотувалась онуча, на неї викладалась трава волосінь, яку заготовляли ще з літа, потім замотували другою онуччю і ногу поміщали в постоли, виплетені із лика верби, що росте на лузі, або в’яза (лико найміцніше саме із нього, тому їх на Поліссі дуже багато, їх щороку обрізали, щоб дерти лико).
Автомобільну шину розбирали на пласти і з них зв’язували гуми – це щось на кшталт галошів. Вони були довговічні і переходили із покоління в покоління. Їх підшивали і доношували діти за батьками.
Нас називали мазурами, так, як і поляків, бо була дуже сильна ворожнеча між поляками і українцями, і це в пергу чергу було спровоковано польським устроєм.
Українці до розкулачення мали середній достаток, жили скромно, але на все необхідне вистачало.
Уже коли природні ресурси перейшли у владу держави, почали рубати ліс. Бензопилок не було, звісно, все робили вручну. І держава виплачувала компенсацію, тоді були шикарні могутні ліси… Люди виживали виключно за рахунок індивідуального господарства – щось сіяли, косили, збирали, молотили.
НКВД і бандерівці
І що цікаво – вдень ходять НКВДисти, а вночі – «степанові» хлопці (одне з крил повстанського руху, такі ж, як і мельниківці чи бульбівці, тобто повстанці), і всі просять їсти. Чому ходили? Вдень створювали радянську владу, а вночі боролись за Українську державу.
Часто було таке, що НКВДисти під виглядом бандерівців робили страшні справи, щоб підірвати репутацію бандерівців в очах населення.
Одного разу вдень приходить НКВДист і каже матері – чого ти бандерівців годувала вночі? А моя мати відповідає – так то ж я вас годувала, це ж ви були.
Тобто НКВДист вночі видав себе за бандерівця.
Моя мати на ніч варила відерний чугунець картоплі і на день варила, бо хтось та прийде. І мусиш дати їсти і тим, і тим, бо як не даси, то тебе уб’ють. Але повстанців місцеві поважали, підтримували, а НКВДистів боялись.
Ми рахувались багатими, то до нас всі йшли. А в сусідки чоловіка забрали в трудову армію на Урал, їй не було кому льон посадити та подбати про запаси продуктів, зерна тощо, то вона жила напів голодна завжди.
Усі молоді хлопці з переселенців, яким було 20-30 років, всі пройшли через Караганду. Бо їх боялись тут залишати, вони мали свій дух, своє бачення. Мотив заслання у всіх був один: 58 стаття – держрада, боротьба з контрреволюцією (там було до 18 пунктів). Для заслання було достатньо того, що на вечорницях заспівали українську пісню. Заслання тривало 15-20 років. Багато хто не повернувся. Це був страшний час.
Голодомор
У 46-му році почався голод по всій Україні, тільки в Західній він відчувся значно менше. В наші краї їхали люди з Півдня України. Їх називали колгоспниками, бо вони працювали в колгоспі – але їм не було що їсти. Були випадки, коли в люті морози люди їхали на дахах товарняків у наші краї в надії на краще життя, на спасіння від голоду. Багатьох на тому даху зустріла страшна смерть…
Якось до нас додому прийшла жінка з двома дітьми – змучені, холодні і голодні, жінка просила в моєї матері обміняти плаття на їжу.
Мама сукню не взяла, а просто нагодувала цю сім’ю супом. Ніколи не забуду їхні голодні очі, з яким поспіхом вони його поїдали.
Шкільні роки
У Городці я почав ходити в школу. Навчальні класи поробили із виселених хат. За церквою між Городцем і Сваринями в урочищі Лисоха була школа на 6-8 класів. І туди сходились Городець, Сварині і Велихів. Там училися з 4-го по 7-ий клас. В класах учнів збирали більше 40. Були переростки, були такі дівчата, що в 4-му класі вже виходили заміж, бо не за віком були в тому класі – війна по-своєму розпорядилась людськими долями.
Українську мову притісняли за Польщі, лише зерна просвіти, які зародились у Львові, трохи передавались сюди. То Просвіта організовувала гуртки, культурний пласт.
1955 рік випускний 7-А клас Городецької школи перший ряд з права Троцюк В.І
Незначне послаблення утисків українства помітилось вже у післявоєнні роки. В 47-48 роках почали відкривати українські школи. Основне навчання було українською мовою, але й російська була обов’язковою. А викладати не було кому в школах взагалі. Мої тітки, які приїхали з нами сюди, рік вчились грамоті у Польщі, то їм запропонували вчити дітей. Але батько мій не дозволив, пояснив це тим, що дівчата ще молоді і самі нічого не знають (тоді їм було по 16-17 років).
Трудовий стаж – з 14-ти років
Після 7-ми класів школи я в 14 років поїхав у Миколаївську область на «вербовку», на заробітки (це вже у 54-му році). Треба було сидіти на плузі, коли тракторист орав землю. Так працював один сезон, потім повернувся і пішов у тракторну бригаду в колгосп ім.Сталіна в Городці. Там проробив до 60-го року. За цей час закінчив вечірню школу робітничої сільської молоді в Городці, це рахувалась середня школа. Така ж, але денна, працювала і в Антонівці, була платною.
У 60-му році вступив на фізико-математичний факультет Рівненського педінституту. Там познайомився з майбутньою дружиною.
1964 рік. Дружина Євгенія
У 25 років пішов в армію. А після повернення три роки працював директором Любахівської школи. На початку 70-х мене призначили першим секретарем райкому комсомолу, згодом – рік шкільним директором у Воронках, і потім призначили мене на посаду заступника завідуючого відділом пропаганди райкому партії, де пропрацював 13 років.
Основним моїм завданням була політосвіта. Про відмову від посади навіть не стояло питання, бо це могло нашкодити і мені, і моїй сім’ї. В Біблії говориться – треба ставитись до всякої влади, як до Бога. А я скажу – треба будь-що робити виважено, головне - не робити необдуманих вчинків і дій. Радянська влада з дитинства навчила бути обережним і десять разів подумати, що говориш і робиш, якщо хочеш жити.
Офіційно почали святкувати День Перемоги після 30-річчя Перемоги. Увесь цей час люди, які брали участь у війні, були забуті. Бо Сталін їх боявся, він боявся, щоб його не знесли, бо всі йшли з надією, що вони перемогли, що буде мир і достаток, а виявилось, що їх всіх пустили через фільтраційні табори, бо вони побачили, що таке справжній достаток, побачили, як живе Європа. Вони всі вже вийшли з таборів після смерті Сталіна. Тоді була жорстка диктатура.
До речі, про ті ж табори. Чому в радянські часи була така дешева продукція? Бо в її собівартість не включались витрати на зарплатню робочій силі! Витрати були лише на скотські харчі і утримання, на охорону в’язнів, на воду і електроенергію. В’язень працював безкоштовно…
Паспортів не було до середини 70-х років. Була в мене на момент вступу в інститут трудова книжка колгоспника. Дали тимчасовий паспорт на три місяці, це щоб я не міг виїхати у місто на роботу. Це робилось для того, щоб не було відтоку «колгоспного» населення, адже в місті була більша зарплата. Вже згодом провели паспортизацію населення і почали видавати постійні паспорти.
1965 рік. Випускник інституту
Після роботи в райкомі партії мене призначили заступником начальника райвідділу внутрішніх справ. В міліцію я прийшов капітаном, незадовго до пенсії отримав звання підполковника.
Розпад СРСР і лихі 90-ті
Після розпаду СРСР почалась сильна інфляція. Треба було крутитись, щоб вижити.
Починав зі знайомим із продажів солодкої води. Жив тоді у Володимирці. Робили солодку воду у підвалі райкому партії, щось на кшталт «Фанти», але без газу, в целофанових пакетиках. Працювали офіційно, возили в Кузнецовськ, там добре продавалось.
Та надто толку не було. Я був один із перших зареєстрованих підприємців у нашому районі. Першим забрав списаний ларьок в Антонівці в Сільпо, поставив його між прокуратурою і держстрахом, де зараз магазин «Наминайко». Це був перший приватний магазин в нашому районі. Продавав там промислові товари.
Закуповував асортимент по всій Україні. Купити товар було проблемою, бо не було його де брати. Скрізь допомагали лише зв’язки. На заводах купував товар, в Києві на стадіонах купував жувальну гумку, тоді вона тільки почала з’являтись і була дуже популярна. Інколи їздив за кордон і за промисловими товарами, і за продовольчими. Але весь цей процес дуже втомлював.
Закордонні продукти не були якісними, наші товари були кращими, але от подача, упаковка товару програвала. Закордонне виявилось дешевшим; могло бути ніяке – зате красиве, яскраве. І люди на це ловились. З Польщі везли все, і все тут продавалось. Бо люди мали гроші, а не було що купити.
За рахунок того, що люди з торбами їздили по всьому світу і привозили товар, вижила Україна. Та система торгівлі, яка дісталась Україні після СРСР, не впоралась із новим ринком.
З іншого боку, люди на ощадних книжках мали великі гроші, та зняти їх не могли, і товару взяти на ці гроші не могли. От і виходило, що ніби і є гроші, а насправді їх нема.
Інфляція була просто жахлива – товар купив, наприклад, за гривню, продав за дві, їдеш через кілька днів на нову закупку цього ж товару, а він вже по 3 гривні.
А на вибори президента Кравчука мене знайомий попросив взяти на продаж морозиво – в нього сестра у Сарнах на молокозаводі працювала. Я тоді взяв 7-8 ящиків морозива (50 порцій в ящику), то воно розлетілось за дві години. Одразу ж купив по великому блату маленький морозильник і вже мав змогу те морозиво зберігати.
Тоді селищний голова С.Волчецький жартував, що я весь Володимирець папером з-під морозива закидав. А я кажу – я ж не винен, що ти по селищу смітники не поставив. Тоді ще не було такої культури – викидати сміття в смітники. Тоді ще й сміття не було, не було чим смітити. Адже епоха сміття тільки-тільки починалася.
Одночасно з магазином я почав займатись меблями. В Кузнецовську багато мав знайомих, кому потрібні були меблі, тому налагодив співпрацю із Маневицькою колонією, і звідти «Жигулями» за одну ходку цілу кімнату міг везти.
Згодом почав займатись сезонними овочами. Однак вже в силу поважного віку це було важкувато, тому перейшов на квіти.
Квітка – як чужа жінка: своя все стерпить, а чужа терпіти не буде
Останні десять років Василь Іванович займається квітами. Це не тільки продаж в роздріб – за перерахунком працює і з іншими районами Рівненщини, і з РАЕС. Крупним закупівельникам це зручно, бо купують саме за перерахунком, а Василь Іванович надає таку можливість.
– У мене в магазині найнижчі ціни, таких вже ніде не знайдете. А все тому, що виробник – український: квітку везу із Львівщини, Закарпаття, а не з Голландії. Тому і ціна не захмарна. Ось, наприклад, фікус коштує у нас 250, а скрізь в інших магазинах – по 400-500 гривень. Можемо дозволити собі таку ціну. І фікус наш український кращий за голландський, він пристосований до наших умов.
Акцент – на квітах у горщику, хоча і зрізані є.
– Маємо зараз більше 60 найменувань живих квітів і до 20 видів зрізу. Трафік у нас невеликий, але люди вже знають мій магазин і знають, що тут точно знайдуть свої квіти. Багато постійних клієнтів, з якими вже стали друзями.
Має Василь Іванович і помічників.
– У мене є люди, які працюють вже зі мною по 20-30 років, наприклад, ось моя помічниця Олена, що працює в цьому магазині, а починала зі мною ще на овочах. Надійних людей треба захищати.
Хороше слово більше варте, ніж великі гроші. Якщо ти любиш квітку, вона і росте гарно, і продається гарно. А якщо людина прийшла лише заробити грошей, то навряд чи вона щось продасть. Тому хороших людей я ціную і бережу.
Упродовж нашого спілкування періодично заглядають клієнти. До кожного пан Василь одразу знаходить підхід, цікавиться справами.
– Продавець має бути психологом. Тому що кожен клієнт – це історія. Кожне замовлення – це життєва історія. І на продавцеві лежить велика відповідальність – взяти участь в чиємусь житті, а можливо і випадково вплинути на нього.
Про бізнес в Україні із середини
– Головне – працювати за законом, це набагато спокійніше і дешевше, ніж працювати на халтуру. А в нас звикли працювати на халтуру.
З січня для підприємців обов’язкові касові апарати. Я не проти них, але головне, щоб рамки були прозорі, щоб вимоги до роботи підприємців не мінялись щомісяця.
Завдяки електронній документації працювати тепер легше, ніж колись. А от податкова ставка дуже велика. Так само проблемою тепер є електронний чек. Як його видати, якщо, наприклад, нема інтернету? Як бути підприємцям на ринку? Як внести в систему товар, який закуплений без накладної, бо не на все можна її взяти? Нема діалогу між підприємцями і владою.
Проблему треба вирішувати комплексно і розглядати з усіх сторін. А держава думає лише, як увірвати від підприємця; соціальний же захист вона мені, як підприємцю, не надає. А мої працівники його від мене мають.
Законом 5600 підрубали весь малий бізнес, що дає немалий внесок у державний податок. То він бореться із контрабандою в малому бізнесі, але чомусь на видобуток марганцевої руди (великий бізнес) податок не збільшився, а зменшився. А на підприємців податок збільшили.
Закон опублікували 21 грудня. Але ми навіть не знаємо детально його положень і не знаємо чого маємо дотримуватись.
Карантин дався взнаки
Мали штраф за порушення карантинних умов: працівниця була без маски. Але ми його оскаржили, адже сама ідея штрафів в законі закладена невірно. Одиниці штрафів по Варашу дійшли до суду, і більшість підприємців так само оскаржила штрафи в судах і справу виграли. Судовий процес тривав майже пів року.
Під час карантину продажі дуже зменшились, але втриматись на плаву ми змогли.
Голландія – це в першу чергу асортимент
В Голландії ціла індустрія квітів. Наш виробник хоч і не має такого різномаїття квітів і сортів, та все одно конкурентоспроможний. Однак не відомо, що буде зараз. Тому що наша квітка здорожчає через здорожчання газу; і якщо Голландія буде давати квіти за старими цінами, то наші виробники просто розоряться, бо ріст цін на українські квіти неминучий.
Знайомий вже висадив до 60 тисяч цибулин тюльпанів до 8 березня, він хоче чи не хоче, а мусить споживати газ, який вже піднявся в ціні. Якщо минулого сезону квітка була 15-20 гривень в закупці, то цього року буде вже 40-45 гривень. Що очікувати українському підприємцю, якщо голландська квітка виявиться в рази дешевшою?
Співпраця із місцевими майстрами
Квітковий магазин – це не лише квітка. Це ще ґрунт, добрива, догляд, це й презентація товару.
Магазин переповнений квітковими композиціями, в тому числі і різдвяними, де кожна деталь милує око. Чого вартий лише декоративний горщик у вигляді санчат!
– Раніше замовляли санчата-горщики в Польщі. Вони коштують 20 злотих плюс пересилка, тобто в межах 10 доларів. А місцевий майстер робить по 5 доларів за штуку.
Також магазин пропонує горщики, аксесуари для квіткових композицій – українські і польські.
– Кераміка за якістю не поступається польській, а в ціні значно дешевша, наразі у нас в магазині зразки від рівненського виробника. А взагалі в Україні проблема із співвідношенням кількості і якості: У нас звикли до гегемонії – щоб одразу і багато, наприклад, швидко наклепають 10 тисяч горщиків однакових – і вперед реалізовувати. А по факту виявляється, що покупцю треба 20 різних видів з тих 10 тисяч. Український виробник цього ще не розуміє.
Ґрунт – проблема
Усі просять його або з Європи, або з Прибалтики. Закарпатці для квітів беруть ґрунт з Білорусі. В нас на Поліссі стільки торфу, а ми закуповуємо закордонний. Держава не зацікавлена в розвитку такого бізнесу, не ініціює підприємців на розвиток цієї галузі. Так само, як у випадку з АЕС – у нас простоює блок-мільйонник на станції, а ми закуповуємо електрику в Білорусі…
У роботі квіткового магазину допомагає родина. У Василя Івановича дві доньки, є вже дорослі онуки, а дружина Євгенія Хомівна, зізнається пан Василь з теплом у словах, – найкраща у світі. Вони вже давно відсвяткували золоте весілля, на порозі – діамантове.
Секрет щасливого шлюбу простий – треба вміти йти назустріч один одному, берегти один одного. А Євгенія Хомівна додає – вони ніколи не сварились і їм не було на це часу, бо були постійно в роботі, та й не варто витрачати життя на сварки.
Дай, Боже, цій сім’ї любові, здоров’я, злагоди і довгих років життя, щоб і надалі передавали душевне тепло іншим людям! А ваші квіти нехай радують не одне обійстя та гріють не одне серце.
