Війна для всіх українців стала точкою неповернення, тією катастрофічно глобальною подією, яка розділила наше життя на «до» і «після».
Та кожна медаль має дві сторони. Повелитель бункерних стін так хотів нашої денацифікації, що, сам того не усвідомлюючи, спровокував відродження, а в деяких людях і народження українства – тієї потужної хвилі українізації, яку світ ще не бачив. Тепер в звично російськомовній Одесі – черги на курси української мови, гімн січових стрільців «Червона калина» переспівується по всьому світу і старими, і малими, а на Євробаченні справджується пророцтво Степана Бандери, коли на гасло «Слава Україні» у відповідь весь світ вигукує «Героям слава».
Спочатку цей матеріал мав на меті розповісти про російськомовну українку, яка через війну перейшла на українську мову.
Однак, коли спілкуєшся з творчою енергійною людиною, з’являється стільки цікавих фактів, які волею-неволею змінюють ракурс запланованого. Тому тут мова йтиме про двох творчих людей, спільна робота яких переливається барвами українства.
Фотографині з Вараша Яні Бєлєнковій через військову агресію росії проти України теж довелось пройти через ряд трансформацій і свідомості, і буденності.
Відтепер вона в тилу чекає і підтримує свого чоловіка, який добровольцем відправився боронити Україну від загарбника.
Відтепер вона принципово перейшла з російської мови на українську.
До всього того, відомий у Вараші патріотичний барвистий і глибокий за сенсами фотопроєкт «Україна» провели саме Яна Бєлєнкова і її колега Ірина Малихіна. Робота присвячена українській самобутності і українській вишиванці як акту національної ідентифікації.
Фотопроєкт «Україна» провели Яна Бєлєнкова та Ірина Малихіна
– За тиждень до початку війни ми з колегами відкрили виплекану фотостудію – свіжу, відремонтовану, світлу і простору. Була купа планів на майбутнє, купа ідей, – згадує в розмові Яна.
Перші дні війни, каже, пройшли як в тумані. До останнього не вірилось, що це все насправді відбувається, що війна – справжня.
– Чоловікова рідня – із Уралу. Моя рідня – з Полтавщини. І мої батьки, і батьки чоловіка у свій час приїхали до Вараша будувати АЕС. Тут і лишились. Тут я народилась, тут пішла до школи. На той час у місті було 2 школи – українська і російська. Але розмовляти українською завжди було ганебно. Це рахувалась мова ніби якоїсь нижчої касти суспільства. І так було завжди. Потім я поїхала навчатись в Одесу. Це російськомовне місто, що також скоригувало моє мовлення. Хоч і мала українське коріння, і народилась в Україні, все своє життя говорила російською.
В перші дні війни одразу доньці прояснила: ми – українці! І завжди ними були і будемо!
Яна зізнається зі сльозами в голосі: після подій в Бучі їй було огидно до блювоти користуватись мовою ґвалтівників, мародерів і жорстоких вбивць.
– Моє рішення перейти на українську мову було добровільним і виваженим. Я завжди її знала, але майже ніколи нею не говорила. Зараз є проблеми із артикуляцією, інколи трохи соромлюсь своєї вимови. Але це справа наживна. Головне – почати. Дуже захоплююсь людьми, які вільно і красиво висловлюють свою думку чистою українською мовою. Я теж так хочу. А я звикла мати те, що хочу. Отже, у мене все ще попереду.
Ph: Яна Бєлєнкова
В перші дні війни жінка відправила доньку з мамою до Польщі. Сама лишилась тут, бо категорично відмовилась залишати чоловіка.
– А раптом потрібна допомога? Щось шукати, щось передати, щось організувати! І такі ситуації не раз траплялись, тому я твердо вирішила лишитись в Україні.
Він теж російськомовний. І схвально прийняв моє рішення перейти на українську. Самому ще важко, але бачу, що і він потроху над цим замислюється – все частіше може написати повідомлення українською. В сімейному чаті, де наші батьки, сестра чоловіка, ми всі переписуємось українською, наживо спілкуємось поки що російською.
Яна зізнається: дуже переживає за чоловіка. Молиться за нього і постійно підтримує із ним зв’язок.
– Власне, я вже замислювалась їхати фотожурналістом в гарячі точки, щоб фіксувати цю війну і розповідати про неї світу.
Це були чорні дні. Я не могла їсти, пити, спати. Все, що я могла, – це тримати телефон в руках і постійно оновлювати стрічку новин в надії побачити довгоочікувані хороші новини.
Через два тижні жінка зрозуміла, що ця депресія починає її затягувати. А врятувати могла тільки робота.
– В багатьох людей теж була така «перерва» в житті, коли ніхто нічого не міг робити, тільки плакати і переживати. Та згодом почали з’являтися замовлення.
Першою була вагітна жінка, переселенка з Києва, їй скоро треба було народжувати, тому часу на «почекати» не було. Ми зустрілись. Фотографувались. Плакали, говорили. Потім знову фотографувались. Це була психологічна розрядка для нас обох. Нас об’єднало спільне українське горе.
Ця фотосесія вразила Яну ще й тому, що клієнтка принесла із собою справжню полотняну сорочку ще своєї прапрабабусі.
– Вона її забрала із собою під час евакуації, уявляєте? В момент, коли хапаєш найнеобхідніше, і поспішаєш втекти від обстрілів, бо ризикуєш життям, людина вивозить із собою сімейну реліквію – елемент українського народного вбрання. Фотосесія вийшла зворушливою своєю простотою і натуральністю.
Враження і роздуми накопичувались в Яні і зароджували ідею фотопроєкту «Україна». Останнім поштовхом стали жахливі кадри обстрілу Києва.
– Мені на очі потрапило фото закривавленої жінки з перемотаною бинтом головою. Цей кадр тоді облетів весь світ. І я подумала: Україна – це велика потужна країна з глибокими сенсами, глибокою культурою, глибокою автентикою! Неприпустимо, щоб нас всі бачили лише ось такими знедоленими, бідними-нещасними! Так, у нас в країні біда! Але ми є! Ми – народ! Сильний, потужний, незламний, єдиний! Ми – не «гілка» від чогось більшого, ми не чийсь різновид! Ми – нація, суспільство, культура, ми – окремі, інші, самостійні, незалежні!
А наші жінки – гарні, працьовиті, розумні, інтелігентні, освічені. І я загорілась показати це все в проєкті.
Того самого дня Яна зв’язалась із колегою Іриною Малихіною, поділилась думками і було вирішено діяти.
– У Яни чоловік пішов добровольцем на війну, боронити нашу країну. Мені важливо було підтримати свою подругу і колегу. Тому участь в проєкті стала для мене важливою, я хотіла допомогти, як могла, – додає Ірина Малихіна і продовжує:
– Спочатку ми думали просто підняти дух наших людей, планували зробити участь в ньому безкоштовною. А потім зрозуміли, що можна зібрати кошти на користь ЗСУ. Що і зробили. Не будемо озвучувати суму з певних причин, але вдалось зібрати багато, кошти ми перерахували на захисників і на волонтерські організації, що допомагають біженцям. Я дуже рада, що нам вдалось реалізувати задумане саме так, як це відбулось.
Фотографині в проєкті вирішили задіяти символи.
Саме тому із каміння, що символізує розвалені війною будинки і життя, проростає голе дерево, на якому символічно з’являються молоді, живі зеленні життєдайні і життєстверджувальні бруньки.
– Нам вдалось знайти українські костюми різних регіонів України, – продовжує Ірина Малихіна. – В соцмережах ми поширили анонс майбутнього проєкту і підписники дуже активно почали нас підтримувати. Доходило до того, що люди самі пропонували поділитись українським народним вбранням, автентичними аксесуарами. Знайшлось дуже багато людей, які не просто підтримали ідею проєкту, а й неодмінно захотіли в ньому взяти участь.
Вона згадує: процес підготування фотозони їх оживив, витягнув із прірви постійних переживань і стресу на тлі війни.
– Досі перед очима той дощ, те, як ми тягнули те брудне в болоті дерево на третій поверх, де знаходиться наша студія. Це було видовищно, ми навіть сміялися. Напевно вперше за два тижні.
Колеги-подруги сходяться на одній думці: для абсолютної більшості учасників це була не просто ще одна купа красивих фотографій для соцмережі, ні.
Це був акт самоствердження, національної ідентифікації, причетності і самовизначення. Ось так вони хотіли заявити не тільки собі, а всьому світу: вони – українці. В людях, які для себе визначились, хто вони, цього вже не викорінити, не відняти, не вбити, не змінити.
– Мені найбільше запам’яталась фотосесії із сім’ями, де чоловіки – військові, – зізнається Ірина. – Були випадки, коли їх навіть відпускали з місця служби заради цієї фотосесії. Тобто ви уявляєте цей рівень – начальство відпускає на фотосесію, бо вона – в українському стилі! А самі чоловіки раділи, бо вони проводили час із своїми рідними, а я це фіксувала, закарбовувала не лише в кадрі, а й в пам’яті своїй і їхній. Це дуже особисте, розумієте. Я мала за честь бути свідком такого дійства, яке на тлі війни стало певною мірою таїнством.
Загалом участь в проєкті взяло дуже багато людей. Були цілі сім’ї з маленькими дітками і чоловіками-військовослужбовцями.
– А фундаментально важливо особисто для мене було знімати родини за участю військових. Насправді, я усвідомлюю, що цей проєкт напевно більш важливий був для мене самої – щоб відчути себе живою, щоб відчути себе частиною України, яка бореться попри все, щоб відчувати, що робиш щось важливе для конкретних людей, для яких цей фотопроєкт справді суттєво важливий.
Фотографині зізнаються – фотосесії, а тим більше патріотичні – це акт терапії, де врешті-решт отримуєш більше емоцій, розрядки, якихось життєвих уроків, ніж просто кінцевий продукт у вигляді фотографій.
Наостанок дівчата додають: бути фотографом – це в деякій мірі бути психологом.
– І в тому числі для самого себе. Знали б ви, скільки комплексів фотограф бачить крізь об’єктив! Скільки за цими комплексами стоїть втраченого часу і життя, бо людина закрилась в своєму світі через «неправильно» викривлену посмішку, «не таке» друге око, кривий ніс тощо! І ти бачиш це, аналізуєш себе, а інколи намагаєшся і з людиною про це поговорити, відкрити очі, пояснити, що проблеми нема і треба обов’язково жити на повну! Бо життя йде, минає, а комплекси часто бувають безпідставними і безглуздими, через які людина дарма не дозволяє собі того, що могло б зробити її щасливою. Завдяки фотографії і фотографуванню я подолала безліч своїх переживань щодо себе і розумію – треба любити себе таким, яким ти є! – резюмує Яна.
Фотопроєкт «Україна» вже завершився.
Сторінки фотографів барвисто майорять українськими мотивами, вишиванками, віночками і, що помітно, – любов’ю та ніжністю. Кожен пост із цими фотографіями несе в собі не просто життєдайну силу, а ще й окрему життєву історію.
З фотографій на нас дивляться українські обличчя – щирі, відкриті, сміливі.
Добрі. Вільні.
Люди.
Які просто хочуть жити.
Які просто хочуть жити вільними.
Які просто хочуть жити вільними українцями на вільній українській землі.
