У Польщі сім тижнів вчились самоврядуванню на базі польських гмін представниці Вараської та Зарічненської громад. Про їх підготовку до поїздки ми розказували в інтервю з Вікторією Ніколайчук та Світланою Пашко у «Володимирецькому віснику» №29 від 20 липня 2023 року.
Як пройшло стажування? Який цікавий і корисний досвід пані вікторія взяла для себе і чим відрізняється місцева влада у Польщі від нашої?
Про це у розмові з Вікторією Ніколайчук, заступницею Зарічненського голови тергромади.
Продовження. Початок у випуску «Володимирецького вісника» №44
Вони прийняли багато біженців з України?
– Ні, в них було близько 100 чоловік, але я впевнена, що їх було більше, просто люди наші, скоріш за все, не вірили, що може бути щось безкоштовне. А моя гміна виграла грант, знову ж таки, прикупила цілий готель і в тому гранті чітко прописано, що п’ять років вони не мають права брати гроші з українських біженців. Це дуже хороший шанс для українців. Але вони приймають виключно мам з дітками або пенсіонерів, там немає чоловіків серед біженців з України.
Це економічна складова, а морально? Як поляки ставляться до українців?
– Коли українець приїздить без нічого туди, йому безкоштовно дають житло, дуже гарний готель, я там власне і проживала, так само харчування безкоштовне, що важливо, плюс вони мають 500 злотих на кожну дитину і 300 злотих – підготовка до школи.
То це їх фінансування, як для своїх, польських дітей?
– Точно, вони українців сприймають, як своїх. На рахунок моральної складової – я була як гість, до мене було прекрасне ставлення. Я питала у українських дівчат – як насправді у Гайнувці ставляться до українців? Всі в захваті – їм платять офіційно, справно, без всяких затримок, офіційно працевлаштовують, ідуть назустріч. Були, кажуть, й такі випадки, коли, гуляючи у сквері, бабуся сказала, що «понаїхали тут українці, їдьте додому, що ви видумали, яка у вас там війна!». То там люди вважають, що це, швидше всього, надивилася телебачення білоруського, певно. Був випадок, коли в Польщі засудили чоловіка за дискримінацію українців. Можете загуглити, побачите.
Мої дівчата, українські біженці, співрозмовниці, були дуже задоволені прийомом. В школі так само відношення прекрасне – їм дали безкоштовне харчування. Одна працює зубним техніком, вона задоволена роботою. Друга працює в піцерії – так само. Третя працює у магазині на продуктах. Всі вони вивчили польську мову. Окрім того, там громадська організація діє, вони працюють з українцями – раз в тиждень приїздять, граються з дітками або психологічну допомогу надають.
Був там з України дідусь Віктор – так само пішов на роботу, бо не міг сидіти. Втратив сім’ю в Україні через напад росіян, він дуже плакав весь час і хотів до людей.
Я була ще на сміттєпереробному заводі. Там працюють українці і кажуть, що «ми були по заробітках, всюди по всьому світу, але тут найкраще ставлення. Навіть доплачують за те, що ти сам собі переш форму». Їх довозять до роботи, на кожне свято торбу смаколиків дають, дуже задоволені українці. Я сама собі думаю – куди б я рекомендувала людям виїжджати до Польщі? Це точно була б не Варшава і не Познань, не в образу, я б рекомедувала маленьке комфортне містечко, як от Гайнувка і точно знаю, що їх прийняли б і покормили б.
То, може, Вас так опікували і не показували якісь будні, якусь другу сторону медалі?
– Там можна й самому побачити і зрозуміти суть буденного життя поляків, там багато на це часу не треба. От ми працювали по п’ять годин в день, далі в нас був вільний час, в той вільний час я не спала і не сиділа в номері. Я йшла і щупала, знімала ті таблички біля об’єктів, і ходила в бібліотеки, і ходила в музеї, – вони ж не всі мене знають. І я дивилася, що не так, де тут подвох? Гміна маленька, я за сім тижнів обходила її всю.
Якщо підвести підсумки перебування на стажуванні у Польщі, що привезли з досвіду їх самоврядування і що плануєте запроваджувати вдома, у своєму Зарічному і громаді, як посадовиця?
– Ми в Зарічненській тергромаді вже подали заявку на проєкт великий. Передчасно я не буду озвучувати. Якщо буде перемога і отримаємо грант, тоді розкажемо. Власне, за тим досвідом я й поїхала – щоб написати спільний проєкт подати його в міжнародну платформу «інтерек».
Він буде стосуватися громади, тільки громади, виключно громади Зарічненської і, в основному, працевлаштування людей, створення нових робочих місць, бо це болить нашій громаді. Навіть не так дороги, як люди, які мусять шукати собі заробітки десь поза громадою. І мені дуже образливо, що такі молоді і такі дуже класні люди виїзджають, бо тут їм тісно і вони мусять збирати ту малину.
Хотілося б, щоб вони знайшли себе в власній громаді і розвивали її, і пишалися своєю громадою. Я дуже хочу це реалізувати. По-перше, а по-друге, Зарічненська громада не має жодного міста-побратима ще.
Я б дуже хотіла, щоб підписали меморандум про співпрацю і ми мали місто-побратим, і партнера, і далі не соромилися писати проєкти, і далі провели спільну поїздку до партнера. Важливо досвід на практиці показати – будинок культури, бібліотека, соціальна сфера, там є де вчитися. Зібрати наших працівників в один автобус і повезти їх туди, показати, щоб всі познайомилися зі своїми колегами по фаху.
Поляки запрошують, чекають. Вони ж пережили оце нещодавно вибори, а нам теж цікаво, хто переміг, як там підрахують голоси, бо від цього залежить багато чого й в Україні від їхніх виборів.
Якщо взяти Ваші враження і проживання у небезпечній прикордонній зоні з Білорусією, готові покинути своє Зарічне і сказати «дякую цьому дому, їду до другого» та й переїхати у Гайнувку жити?
– Хочу сказати, що в гміні Гайнувка всі, як і ми, православні, і тільки один католицький костел. І коли приходиш в наші храми – там служиться церковнослов’янською мовою, все зрозуміло, бо ми звикли до цього.
І зрозуміло, що, коли прихожанин новий у храмі Гайнувки, звертають увагу, стараються спілкуватись, тому що в них там з релігією трошки строгіше. В них, якщо не ходиш в церкву, то за це можеш понести покарання перед всіма. Вони мають із своєї зарплати давати щось на розвиток церкви, кожна церква має свій рахунок.
В нас ти вкидаєш в скриньку, а у Польщі це офіційно на рахунок і ти можеш спитати, куди ці гроші пішли. До мене підійшов їх священник і питає: «пані звідки?». Я кажу, що з України і він дуже приємно на такій білорусько–українсько–польській мові старається пояснити. Питає: «Ви до нас назавжди?». Кажу: «Ні. Я люблю Україну».
Дуже я хочу, щоб в Україні залишалися люди, які можуть працювати, залишати свої податки, розвивати Україну. Тому я точно не їхала з метою пригріти місце і повернутися туди. Я їхала знайомитися, побачити іншу сторону.
Я радію від побаченого, зроблю висновки і почнемо працювати тут. Але жити в чужій країні з чужими людьми – точно ні. Ні собі, ні своїм дітям, ні батькам, ні тим, хто виїхав – нікому не бажаю.
За інформацією Людмили Босик
