34-річний Олександр Остапенко сам виховує дев’ятирічного сина Іллю, дитину з інвалідністю підгрупи А, яка потребує постійного догляду. 24 лютого 2022 року, у четвертий день народження хлопчика, вони виїхали з Бердянська, пройшли російські блокпости, а згодом оселилися у Володимирці. За чотири з половиною роки тут були пошуки житла, садочок і школа, лікування, підробітки, допомога людей і журналістів; сьогодні Олександр уже сам допомагає громаді, хоча частина соціальних і правових питань родини досі залишається невирішеною.
Бердянськ-Володимирець: кардинальна зміна життя
Кімнату №5 у гуртожитку МКП Володимирця, де сьогодні живуть Олександр та Ілля Остапенки, я бачу не вперше. Кілька місяців тому Саша запросив мене зайти, показав свої нехитрі зручності, а заодно поділився планами: хоче зробити тут ремонт, поміняти проводку, придбати власні меблі, облаштувати кімнату так, щоб вона була не просто черговим тимчасовим прихистком.
Коли я прийшла сюди знову кілька тижнів тому, вже для запису інтерв’ю, зміни були: нова проводка, розетки й вимикачі, відремонтовані стіни, стіл, комоди, нове ліжко, великий телевізор; на підлозі чекали свого місця нові килими. Олександр показував усе це з тією особливою гордістю господаря, який зробив багато власними руками і нарешті може сказати: це наше. Частину коштів на облаштування кімнати, розповідає, дали друзі, які живуть за кордоном і знають, як вони з Іллею дають собі раду. Решту вкладає сам, наскільки дозволяють невеликі доходи родини:
«Я хочу, щоб було моє. Щоб моя дитина не нуждалася, - я був маленьким і я завжди нуждався. Я стараюся, щоб у нього було все і стараюся якось дати йому таку любов, як і мама, і тато».
За цими словами є власний сумний досвід Олександра: виріс у селі біля Запоріжжя, у родині було троє братів, Саша середній. Жили, каже прямо, - бідно. Коли йому було лише два роки, він втратив маму. Виховувався в дитбудинку.
Саме тому його сьогоднішнє бажання дати синові більше, ніж колись мав сам, перестає бути просто красивою батьківською фразою. Власне ліжко, нормальний побут, речі та іграшки, лікування, поїздки на відпочинок, навіть той великий телевізор у кімнаті №5 для нього, схоже, складаються в одне велике батьківське «щоб у мого сина було»:
«Конечно, ми жили бідно. Тому я хочу, щоб у нього було все».
24 лютого 2022 року - день народження Іллі, і день евакуації
Ілля Олександрович Остапенко народився 24 лютого 2018 року. А вранці першого дня повномасштабного вторгнення росіян в Україну йому виповнилося лише чотири роки. Того ранку батько ще привів малого до бердянського дитсадочка, але Ілля там уже не залишився. Далі події Олександр пригадує шматочками: Бердянськ, Пологи, знову Бердянськ, дорога на Запоріжжя через російські блокпости...
«Ми прийшли в садочок і вже все. Із садочка вже поїхали. Я поїхав у Пологи, потім повернувся в Бердянськ, забрав усі речі і ми виїхали», - розказує Олександр про їх маршрут.
За перевезення через російські блокпости, пригадує, заплатив по п’ять тисяч гривень за себе і за сина. Їхали колоною: дві маршрутки та великий автобус. Біля Василівки їх зупинили російські військові: «Доїжджаємо до Василівки, нас росіяни не пропустили. Ми ночували в автобусах, в посадці, а потім аж на другий день, ввечері, десь о п’ятій годині, нас пропустили в Запоріжжя».
Олександр нарахував вісім російських блокпостів. Ілля плакав, батько показував документи і пояснював, що їде з маленькою дитиною. Відтоді 24 лютого для цієї родини залишилося датою з подвійною пам’яттю: днем народження сина і днем, коли довелося залишити своє місто та їхати фактично у невідомість.
Від першого прихистку - до життя у Володимирці
Переїхати у Володимирець Олександрові запропонував однокласник Дмитро, який тут мешкає. Спочатку батько із сином близько тижня жили у Красносіллі, а далі Саша почав шукати садочок для Іллі й перебрався до Володимирця. Певний час вони винаймали маленьку стареньку хату в центрі селища.
Сьогодні Олександр згадує той період через цілком побутові речі, які насправді дуже точно показують, що означає починати життя на новому місці: треба було заготовляти дрова, ремонтувати житло: міняти бойлер і проводку, облаштовувати душ, шукати ліжко для дитини. По допомогу звертався до селищної ради – дали 2 тисячі на дрова, допомагали й люди з релігійної громади.
Журналістика стала частиною цієї історії
Я вже не пригадаю, хто у 2022 році на кого вийшов першим: чи Саша знайшов мене, чи інформація про нього потрапила до мене від інших людей. Проте саму ситуацію пам’ятаю добре: чоловік сам із маленьким сином, зйомне житло, побут практично з нуля і речі, яких просто немає. Я написала про потреби родини у соцмережах. Відгукнулася Жолудська школа, долучилися люди; власним автомобілем я їздила забирати дитяче ліжко, постіль та інші необхідні речі. Так спільними зусиллями вдалося трохи облаштувати побут батька із сином.
Потім Олександр звернувся знову, але проблема була вже не побутовою. Через проблему з даними у реєстрі Бердянської міськради Ілля не міг отримати належну соціальну виплату, а батько не знав, як вирішити питання з установою у Бердянську, звідки вони виїхали. Через відкриті офіційні ресурси ми знайшли контакти Бердянської міської ради, зв’язалися, пояснили ситуацію. Звідти оперативно передзвонили Олександрові; питання з реєстром вдалося вирішити, і дитина змогла отримувати виплату.
Тривале спілкування з Олександром свого часу змусило мене уважніше подивитися на життя ВПО у нашій громаді: не лише на те, де людину поселили і яку допомогу надали після евакуації, а на те, що відбувається далі, коли перший етап прихистку давно позаду, а треба жити, працювати, лікувати дитину, оформляти документи, вирішувати десятки щоденних питань і поступово ставати своїм серед людей, яких до війни ти навіть не знав.
Іноді журналістові не треба вирішувати проблему замість людини, та він може зробити її видимою, знайти потрібний контакт, допомогти достукатися до установи, а головне, не втратити цю людину після того, як матеріал уже опублікований.
Сьогодні в Олександра з’явилися інші питання – про них він також розповів під час цієї зустрічі.
Сам - з інвалідністю, із сином, який потребує постійного догляду
На момент повномасштабного вторгнення стосунки Олександра з дружиною, матір’ю Іллі, вже фактично завершувалися; за його словами, документи на розлучення готували ще у Бердянську. Певний час мати допомагала, приблизно вісім місяців, однак згодом ця допомога припинилася. Олександр розповідає, що близько двох років тому набрало законної сили рішення суду про позбавлення матері Іллі батьківських прав. Відтоді всі щоденні турботи про хлопчика залишилися на батькові.
Ілля має інвалідність підгрупи А. За словами Олександра, у сина є затримка загального та мовленнєвого розвитку, трапляються судоми; він потребує постійного нагляду і догляду. При цьому сам Олександр також має інвалідність III групи, встановлену безстроково:
«Я вже чотири роки сам і стараюся піднімати його. Буває, судороги хапають, на його лікування теж тяжко, але все одно я стараюся».
Особливо складно, коли стан Іллі погіршується. Олександр пригадує випадки, коли через судоми доводилося шукати знайомих з автомобілем і просити, щоб їх відвезли до лікарні. Допомагають люди, з якими він познайомився вже тут, зокрема з релігійної громади. Лікування теж коштує чимало. Олександр збирає чеки на витрати, бо частину коштів намагається стягувати з матері дитини через передбачені законом механізми.
Окремо пригадує лікування зубів Іллі, яке через особливості хлопчика довелося проводити із застосуванням медикаментозного сну; лише за стоматологічне лікування, за його словами, заплатив близько 24 тисяч гривень.
Попри складнощі зі здоров’ям Іллі, у батька з сином є і цілком звичайне щоденне життя: спочатку був садочок, тепер школа, спілкування з педагогами, домашні справи, лікування і прогулянки. Щоправда, практично все це об’єднує одна обставина: Ілля потребує постійного догляду, а отже, тато майже завжди має бути поряд.
«Депутат»: фах, підробітки і допомога школі, яка колись дала прихисток
Олександр уміє працювати руками і без особливих церемоній перераховує свої професійні навички:
«Я каменщик-плиточник, маляр-штукатур, гіпсокартон. Бойлер я підключив сам, розетки сам, красив, шпаклював».
Він шукає підробітки і намагається заробляти, проте можливості працювати безпосередньо залежать від догляду за сином:
«На роботу я беру його, коли можу взяти з собою. Якщо треба кудись у село їхати, я не можу поїхати. Тут можу, як у школі ремонт роблю. Я стараюся його не залишати: він може і в розетку полізти, може кудись піти, і його треба шукати».
Коли я телефонувала Саші, щоб домовитися про інтерв’ю, він саме допомагав працівникам школи робити ремонт. Уже під час нашої зустрічі пожартував, що за обсяг виконаної роботи йому пора вручати «золоту медаль».
Є в Олександра серед мешканців гуртожитку ще одне, теж жартівливе, звання: «Депутат». Так його прозвали за те, що з різними питаннями він іде до селищної ради, служб та установ, причому нерідко порушує проблеми, які стосуються не лише його самого, а й інших мешканців.
Колись громада допомагала Олександрові облаштуватися на новому місці. Сьогодні він уже сам долучається до її життя, допомагає школі й відстоює спільні інтереси людей, які живуть поряд. І це, мабуть, один із найпростіших та водночас найточніших маркерів інтеграції: людина перестає бути лише тією, кому допомагають, і сама стає потрібною іншим.
Дбати про дитину - головна мета батька Олександра
Під час нашої розмови Ілля був поряд, відпочивав на гойдалці, тож я попросила дозволу поговорити і з ним. Запитала про улюблені страви, а хлопчик, трохи за татовими підказками, по-дитячому старанно перераховував: кашу, супчик, рис, котлетку. Любить соки, конструктори, малювати і писати. Олександр розповідає про сина багато і дуже буденно: що той їсть майже все, що купує йому нові іграшки, що хлопчика не варто примушувати, бо тоді він просто відмовиться щось робити:
«Я його стараюся не заставляти. Якщо почнеш його заставляти, він не буде робити. Треба до нього шукати підхід. Так, мені тяжко знайти підхід, але я стараюся».
Вони разом гуляють у Володимирці, їздять у Вараш, де Ілля любить батути та ігровий простір; потім можуть разом посидіти, випити чаю чи соку. Звичайні дитячі радощі, які Олександр намагається дати синові попри всі обставини.
Іноді Саша говорить про Іллю з тією особливою батьківською втомою, яку немає сенсу прикрашати. Хлопчик може не слухатися, інколи важко знайти до нього підхід, після хвороби йому складно висидіти у школі кілька уроків поспіль. Та за кожною такою розповіддю все одно звучить його постійне: «я стараюся».
Пів року у Німеччині, українська мова і рішення повернутися
Був у житті Остапенків і досвід проживання за кордоном. Близько пів року вони провели у Німеччині, куди їх запросили знайомі; з документами, пригадує Олександр, допомагав перекладач. Там Ілля дивився мультфільми іноземними мовами, запам’ятовував окремі слова. Втім, залишатися у Німеччині Саша не захотів. Своє рішення повернутися він пояснює переживанням за сина після ситуацій, свідком яких, за його словами, став:
«Я там побачив, як в українців соцслужби забирали дітей за неналежний догляд. І там дуже швидко усиновлюють таких дітей інші родини. І я побоявся за свого. Я був там сам із малим. Подумав: а раптом і в мене так буде? Тому вирішив повернутися»
Нині Ілля вчиться української, і Олександр особливо відзначає роль місцевого садочка, а тепер уже й школи. Каже, що сам також намагається говорити із сином українською, але насамперед так, щоб дитина його розуміла. Ілля, який чотирирічним виїхав із Бердянська, сьогодні вчиться говорити українською у Володимирці, а батько вчиться разом із ним.
Батько сам виховує сина, однак із державною підтримкою залишилися питання
Під час цього інтерв’ю виникла тема, яка вже виходить за межі особистої історії Остапенків. Олександр розповів, що неодноразово намагався з’ясувати, чи може отримувати державну допомогу як батько-одинак, який сам виховує дитину. Мати Іллі, за його словами, позбавлена батьківських прав, син постійно проживає з ним, усі обов’язки з догляду та виховання виконує він:
«Я питав у соцзахисті. Потім документи передали в Пенсійний фонд, я там питав: можна оформити як папа-одиночка? Кажуть: ні, не можна».
Письмової відмови Олександр не має, тому стверджувати зараз, що його право порушене або що ми вже маємо справу із законодавчою прогалиною, було б передчасно. Проте саме питання заслуговує на перевірку: яку державну підтримку може отримувати батько у ситуації, коли мати дитини жива, але позбавлена батьківських прав, а дитину фактично самостійно виховує батько?
Є й інше питання, пов’язане з оздоровленням Іллі. Олександр розповідає про можливість отримати фінансування на перебування дитини у таборі, однак хлопчик потребує постійного супроводу і самостійно поїхати не може. За словами батька, оплата перебування супроводжуючої особи у цьому випадку не передбачена, а оплатити її самостійно він не може. Яку саме програму має на увазі Олександр, які умови вона передбачає і чи існують інші механізми для оздоровлення дитини з інвалідністю разом із супроводжуючим, ми ще уточнимо у фахівців громади.
Чотири з половиною роки потому: що показує досвід Остапенків
Історія Олександра та Іллі дає можливість побачити інтеграцію ВПО не через цифри у звітах, а через досвід однієї родини. У їхньому випадку спрацювали прихисток, садочок і школа, соціальні служби, допомога місцевих жителів, релігійної громади та журналістів; з часом і сам Олександр став активним учасником життя громади.
Водночас навіть через чотири з половиною роки залишаються питання постійного житла, можливості повноцінно працювати для людини, яка доглядає дитину з інвалідністю, доступу до окремих видів соціальної підтримки та оздоровлення із супроводом.
Замість крапки: чи залишаться Остапенки у Володимирці
Після того, як Олександр показав мені оновлену кімнату, я не могла не запитати: якщо він уже стільки вклав у цей побут, то чи бачить своє подальше життя саме у Володимирці? Відповідь була однозначною: «Конечно. Конечно. Я уже туда, в Бердянск, не поеду».
Власного житла у Бердянську, каже, не має, а у Володимирці вже кілька років перебуває на квартирному обліку. Тут Ілля пройшов садочок і тепер ходить до школи, тут з’явилися знайомі та люди, до яких можна звернутися по допомогу; тут сам Олександр ремонтує школу, відстоює питання мешканців гуртожитку і вкладає гроші та працю у кімнату №5.
Після нашої розмови ми домовилися, що Саша покаже документи, які стосуються рішення суду, його звернень та соціальних виплат. Спробуємо з’ясувати, яку підтримку може отримувати батько, який сам виховує дитину після позбавлення матері батьківських прав; окремо перевіримо умови оздоровлення Іллі та можливість його супроводу. Якщо буде потрібно, звертатимемося за офіційними роз’ясненнями до відповідних установ. І якщо з цим зіткнувся Олександр, то навряд чи він єдиний такий батько в Україні. Тому в цій історії крапку поки не ставимо.
...А в кімнаті №5 МКП Володимирецького ліцею №2 тим часом пахне свіжим ремонтом, лежать нові килими, Ілля готується до школи, складає конструктори, малює, просить у тата сік і разом із ним їздить на батути у Вараш. Саша ж знову повертається до тієї самої думки, яка найкраще пояснює і нове ліжко, і ремонт, і його підробітки, і взагалі багато з того, про що ми говорили:
«Щоб моя дитина не нуждалася, як я, коли був маленьким... Стараюся, щоб він був щасливий. Ну, що я можу, я даю».
Матеріал створено в межах проєкту «Журналістика рішень. Інтеграція ВПО». Матеріал підготовлено за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу завдяки фінансуванню від Українського Медіа Фонду.
