Ткацтво - традиційне ремесло України. До нього належить і килимарство. У різних регіонах традиції цього ремесла відрізняються, хоч і несуттєво. Здебільшого ним займаються жінки. Але на Івано-Франківщині, в Косівському районі журналістка регіонального медіа ТОВ “Володимирецький вісник” Людмила Босик познайомилась з майстром-килимарем Петром Лукинчуком, який розказав про своє захоплення і показав свої роботи. Спростовуємо стереотип про жіноче ремесло - ткацтво.
Петро Лукинчук, килимар
Довідково: ЛУКИНЧУК Петро Васильович (31. 08. 1968, с. Пістинь Косів. р-ну Івано-Фр. обл.) – майстер художнього ткацтва. Член НСМНМУ (1992). Ткацтву навчався у бабусі А. Пліхтяк та матері Р. Лукинчук. Закінчив Коломийське ПТУ № 17 (Івано-Фр. обл., 1986). Працював 1986–88 роках на Коломийському заводі розподільчих пристроїв; від 1990 – майстер ткацтва Регіон. асоц. майстрів гуцул., буковин. та покут. мистецтва (м. Вижниця Чернів. обл.). Від 1992 – у Косові. Учасник районних, обласних, всеукраїнських художніх виставок від 1991 року. Виготовляє на горизонтальних ткацьких верстатах безворсові килими, доріжки, верети з геометричними орнаментами.
Пам'ятаю, як була малою, моя бабуся Олександра ткала рушники та покривала на кроснах. Це був громіздкий верстат (а може то він мені таким здавався, бо я мала була). Згодом дізналась, що ті кросна були не бабусині, а взяті в оренду - тоді лише грошовиті селяни могли собі дозволити придбати у майстра ткацький верстат. А нитки робили власноруч з посіяного льону та конопель. Але про це можна писати окремо і так розлого, як і ті поля льону, що колись були на Поліссі. Але то вже кануло у забуття.
Сьогодні на сусідній з Володимиреччиною Дубровиччині є відомі майстрині-ткалі, які досі тчуть тонке полотно “серпанок”. Проте, нема жодної інформації про поліських ткачів-чоловіків.
З ремеслярем-килимарем мені пощастило познайомитись на Гуцульщині у Карпатах, у селі Пістинь, що у Косівському районі під час програми психологічного відновлення для журналістів, організованої Харківським прес-клубом.
У матеріалі мова йтиме про килимаря Петра Лукинчука.
Жителька Пістиня Марія Гаврилків познайомила мене і колег з килимарем Петром Васильовичем Лукинчуком. Вона - власниця туристичної садиби “Підкова” у Пістині, де під час програми психологічного відновлення від Харківського прес-клубу відпочивали журналісти з фронтових і прикордонних областей. Пані Марія й розказала про моду на ткацтво у селі Пістинь, Косівського району Івано-Франківщини:
- У нашому регіоні багато ремеслярів, які займаються ткацтвом килимів. Це і чоловіки, і жінки. От у Пістині є з десяток чоловіків-килимарів і кількадесят жінок-килимарок. Фактично через хату, через дві - і всі тчуть добре. Це ремесло передається з покоління в покоління. В останній десяток років воно почало відроджуватись у нас активно. Хтось має старовинні верстати, хтось вже купує нові, сучасні і компактніші. Проте, нема різниці - тче чоловік у нас чи жінка. Килимарство Гуцульщини відроджується і я тому радію.
Петрові Лукинчуку 56 років. Має родину - дружина, двійко вже дорослих дітей. Окрема невеличка кімната у впорядкованому будиночку заставлена ткацькими верстатами та бухтами-клубками вовняних ниток. Верстати-кросна чималі: десь півтора на два метри. На одному і другому заправлені початі наткані килими - один у зеленій гамі, інший - у червоній. Обидва з геометричними взорами.
- Слава Ісусу! Слава навіки Богу! - так традиційно вітаються на Гуцульщині щодня. Знайомимося і роздивляємося всією медійною ватагою дівчат і хлопців - і без того зайнята ремеслом кімната вмить стала “рукавичкою”.
Петро Лукинчук демонструє готові килими (верети)
Пан Петро розказує:
- Навчила мене бабуся, вже нині покійна. Ще малим я вчився ткати у неї. Інших чоловіків-ткачів в сім'ї тоді не було. Від неї і дістався у спадок верстат-кросна - у 15 років вона мені його подарувала. Зараз вже того верстата немає. Спочатку ткав для забави, потім сподобалось і взявся за серйозніші вироби.
Верстати, що їх демонструє нам господар, також старі, але вже не бабусині.
- У нас в селі всі чоловіки знають цю роботу. Ще за “союзу” у кожній хаті стояли верстати “півтораметраки” і люди ткали килими. А отаку ширину, як оце у мене верстат (на фото вгорі - авт.), - на півтора метра ширини не було, - розказує і демонструє Петро Лукинчук.
За словами майстра, є верстати на 40, 60 сантиметрів і на метр ширини. У нього їх два - по півтора метри.
Початий килим з гуцульським орнаментом
Всі візерунки для Петра - рідні
Він має великий зошит форматом А4, де по клітинках вручну кольоровими олівцями, ручками, фломастерами намальовані гуцульські візерунки. Це і є креслення для килимаря. Одні він точно відтворює, інші - придумує чи імпровізує під час ткання.
Зошит килимаря з візерунками
- Вони всі мої, рідні, - з усмішкою відповідає килимар на питання, чи є улюблені візерунки килимів. - Деякі, давні, копіюю, деякі малюю сам. В гуцульських килимах треба кольорів багато.
Сестра у Петра займалась килимарством, але вже нині їздить на заробітки за кордон, двоюрідна сестра займається і син у Петра береться ткати килими.
До повномасштабної війни нитки вовняні для килимів Петро Лукинчук купував в Данії. Але війна обірвала доставку і тепер він вовну закуповує у великих котушках вже в Україні.
Замовлень у майстра є багато. Каже, аби стільки часу було, скільки є замовлень. Відомим він став і почав отримувати замовлення після репортажу на телебаченні “Суспільне.Карпати”.
Робить килими човником і вручну. Півтораметрову ширину вручну може заткати за годину десь на десять сантиметрів. Човником з нитками робить лінійні візерунки, а вже складну геометрію треба робити вручну.
Спробувала і я ткати вже початий килим під керівництвом пана Петра.
Справа нелегка, - треба точно потрапити рукою на крайню нитку візерунка вже затканого, пройняти і протягнути нитку, замінити на інший колір, що продовжує взор і так до кінця рядка. А якщо нитка закінчується - додати її з котушок, що нанизані та тримачі над верстатом. Вкінці треба нитку двічі обгорнути - бо то край, щоб тримався. І аж тоді прибити лядою до основи візерунка. Далі треба ногою переключити педалі - поміняти нитки основи, щоб візерунок заткався.
На ткацтво треба бажання і здібність. Розказує пан Петро про те, як вчився:
- Колись я малим тут, біля верстата, ставав на ослінчик і дивився, як то робиться. Отак ми, діти, допомагали і вчились.
Візерунки для килимів мають назви
Колір килима від настрою залежить, якщо робиться не зі зразку, а з уяви. Поганий настрій - темні кольори. І навпаки. Навіть настрій замовника відчуває майстер - так і робиться верета (гуцульський килим). Над верстатом, де на той момент Петро Васильович працював на килимом у зелено-кремових кольорах, стояло десяток нанизаних котушок з нитками: три відтінки білого, шість - зеленого та три кремового.
Архів візерунків - старовинних і сучасних у зошиті ремесляра
В зошиті у килимаря всі візерунки підписані. Він часто згадував їхні назви. Це давні назви: “Ригль” - як засув замка старого, “Весла”, “Чічір”, “Круль”, “Гуцул” (з наголосом на першу У), “Колиска”.
Що важливо, слово килими вимовляється на гуцульському діалекті з наголосом на другу “И” - киЛИми.
Сьогодні килими і килимові доріжки на Гуцульщині замовляють у каплиці та у церковні храми. Раніше - замовляли на палатки для весілля. Переважно у килимів довжина до трьох метрів. Але є довші. Люди замовляють на різні випадки: і на подарунки, і навіть “напрозапас” - на домовини.
Готові килИми майстра
Повномасштабна війна відібрала бажання працювати
Петро Лукинчук вже не пам'ятає точно, чим займався того злощасного дня 24 лютого 2022 року. Але точно пам'ятає, що зникло надовго бажання ткати.
- Не вірилося, день якийсь був байдужий і буденний. Вже за кілька днів дійшло. Перший рік повномасштабної війни нічого не робилося. А другий рік став трохи до роботи. Зробив на крісла собі рушку (доріжку - авт.). Якось тоді й поперло до роботи, - демонструє пан Петро доріжки у фактично піксельних кольорах і додає: - Я й ніколи не робив у таких кольорах, а то почав. А останній перед великою війною килим поїхав у Австрію.
Згадує, що килимарство у селі відмирало. А він цю справу кілька разів покидав, але знову вертався - інша робота не йшла, а до цієї тягнуло.
Враження від відвідування пістинського килимаря Петра Лукинчука ще тримали довго.
Придбала рушку (доріжку - авт.), щоб насолоджуватися чудовою роботою і автентичністю
Чи через багатство барв килимів і складність роботи майстра, чи то через руйнування власного стереотипу, що таким ремеслом займаються лише жінки
Запитала про враження і у своїх колег-журналісток.
Юлія Губська - власна кореспондентка ТК «Прямий” у Харкові поділилась враженнями та рефлексією від знайомства з пістинським ткачем Петром Лукинчуком:
- Ткацтво розповсюджене і на Слобожанщині, де я живу. Але там вже йдеться не про родинне ремесло, а просто якісь гуртки чи товариства народної творчості. Я вважала, а тепер і переконалась, що у цій справі, окрім саме вміння, треба й терплячість та наполегливість. Я б ото покинула після першої нитки, що заплуталась! На Слобожанщині про ткачів-чоловіків не чула. Може, вони і є, але не натрапляла ні в публікаціях медіа, ні в розповідях, ні особисто не зустрічала. Займаються у нас цим жінки.
А от стереотипний поділ роботи на “чоловічу” та “жіночу” мене вибішує: ми ж бачили, що той ткач руками працює, а не своєю чоловічою ознакою. І є в мене особисте спостереження, що будь-яка справа, де починають добре платити чи є можливість заробити, з традиційної «жіночої» стає “чоловічою”. Вважаю, що це прояв сексизму, дискримінації за статтю. Так, жінок більше вже не примушують ткати! Ми, жінки, голосуємо, вчимось у ВУЗах, але відголоски отого традиційного стереотипно-сексистського розподілу на жіночі та чоловічі справи ще живуть. Наприклад, у Харкові поки лише одна водійка потяга метро! Одна! І то через те, що чоловіки воюють, а потяги комусь треба водити.
Юлія Шабля, редакторка Медіа «Вісті Плюс» ( Полтавський район):
- Раніше не зустрічала чоловіків, які б займалися ткацтвом, тож приємно здивувалася. Насправді, я не маю стереотипного ставлення до вибору професії жінками й чоловіками, вважаю, що кожен і кожна мають право вільно обирати справу до душі. Робота має приносити задоволення, можливість самовираження і достойний заробіток, а якщо вона корисна для суспільства ще й дарує людям естетичну насолоду - це справжній подарунок долі. Ремесло художнього ткацтва дає можливість пану Петру розкривати все нові грані своєї особистості, адже у мистецтва немає кордонів, та почувати себе справді щасливою людиною.
Людмила Босик. Фото та відео авторки. Монтаж відео - Дарка Кравчук. Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
